7 липня в Національній асоціації адвокатів України (НААУ) пройшов круглий стіл на тему «Проблемні питання формування конкурсної комісії з відбору членів ВККС: виклики чи блокування?». Одним з головних доповідачів був Олексій Шевчук: адвокат, спікер НААУ та голова Комітету з питань інформаційної політики та взаємодії із засобами масової інформації.
Під час свого виступу експерт підняв досить чутливу тему — а з кого, власне, складаються ці комісії? В даному випадку — Етична рада, яку Шевчук був вимушений пройти.
Далі — пряма мова Олексія Шевчука: про власний досвід проходження співбесіди, некомпетентність міжнародних експертів та те, як грантові організації та міжнародні експерти впливають на добір кандидатів до ВРП та ВККСУ.
Про співбесіду в Етичну раду
Я проходив цю процедуру двічі — у рамках конкурсу на посаду члена Вищої ради правосуддя за квотою Президента. Після того, як мене перевірили всі відповідні органи — НАЗК, НАБУ, інші правоохоронні структури в межах спецперевірки — настав наступний етап: підготовка до співбесіди в Етичній раді. Це була доволі дивна підготовка. Секретаріат Етичної ради тричі надсилав мені запити, зокрема надання конфіденційної інформації. Але враження було таке, що про конфіденційність там узагалі не йдеться. Дані передавалися без жодного захисту, без жодних гарантій — просто як є. Самі ж запитання виглядали вкрай хаотично. Наприклад: «Ми прочитали в ЗМІ, що ви були дотичні до певної організації — прокоментуйте». Або: «Ми знайшли інформацію про ваш диплом — поясніть». І все це без будь-якої конкретики чи підтверджених фактів. Складається враження, що джерелом інформації були просто фейкові новини. І що найгірше — у той період узагалі не існувало регламенту, який би унормував процедуру підготовки та обробки запитів. Зараз вона, можливо, трохи вдосконалилася, але на той момент — це була відверта імпровізація на межі з абсурдом.
Про враження від співбесіди з міжнародними експертами
Я дуже чітко побачив, що міжнародні експерти просто зачитують готові питання. У мене не має жодних сумніві, що вони отримали заздалегідь підготовлений документ з тезами, які їм треба було просто озвучити. Питання були надто схожими на ті, що надсилав секретаріат. Наприклад: «Це ви писали ось цей пост?», «Це ваша публікація у Facebook?». І тут виникає логічне питання: чи справді сер Ентоні Хупер, екссуддя з Великої Британії, особисто аналізував мою сторінку в соцмережі українською мовою? Це малоймовірно. Значно імовірніше, що хтось з українських працівників секретаріату просто передав йому потрібну «візію» — а той її зачитував.
Про відсутність діалогу з членами ради
Жодного діалогу не було. Це був повністю односторонній розгляд. Вони запитували — я відповідав. Я був єдиним кандидатом, який проходив співбесіду англійською мовою — запис, до речі, є на сайті Вищої ради правосуддя, тож кожен бажаючий може переконатися у правдивості моїх слів. Але навіть той факт, що я говорив із ними їхньою мовою, не зробив діалог відкритішим. Поведінка міжнародних експертів була доволі зверхньою, я би навіть сказав — снобістською. Вони ставили себе на щабель вище за кандидата. І запитання, які вони ставили, мали чітко виражений обвинувальний ухил. Це не була розмова, це був холодний допит без контексту і без поваги до правової специфіки країни, до якої вони прибули ніби робити чесний і неупереджений відбір.
Про необізнаність міжнародних експертів зі специфікою українського права
Міжнародні експерти абсолютно не орієнтуються в українському законодавстві. Вони оперують загальними уявленнями про європейські судові процедури, але не розуміють ключових понять, наприклад, таких як адвокатська таємниця чи специфіка присяги судді за українським законодавством. Під час слухань я чув, як вони апелювали до речей, які просто не застосовуються в нашому процесуальному контексті. Їхня некомпетентність у цій сфері врешті і призводить до хибних рішень.
Думку експертів формує не їхній власний аналіз, а документи, які вони отримують від секретаріату. А секретаріат, у свою чергу, — це представники грантових структур. У кожної Етичної ради є свій секретаріат. Але питання: хто і як його формує? Коли починаєш розбиратися, з’ясовується, що це представники таких організацій як DEJURE, Центр протидії корупції і їм подібним. Часто це маловідомі, малокомпетентні структури з досвідом «експертів» у півтора року після університету. Ці люди готують висновки, аналізують досьє, формують «наратив». Їх роль — величезна. А експерти просто легалізують підготовлені рішення. Коли експерт із Литви, Британії чи Естонії не знає навіть базового контексту, але ухвалює рішення на підставі підказок — це не участь, це декорація. Справжню міжнародну експертизу замінили на внутрішній сценарій із зовнішньою вивіскою.
Про легітимність конкурсів та знищення довіри
Це знищує довіру повністю. По-перше, немає прозорості: регламенту секретаріату немає, документи передаються через приватні пошти — gmail, ukr.net. По-друге, всі ці конкурси виглядають лише як формальність. Насправді «потрібні» кандидати вже визначені, і співбесіда — лише частина гри. Тут працює не класична політична чи, так би мовити, ідеологічна цензура. Це відверта сегрегація, інакше це важко назвати. Якщо ти з «касти» грантових організацій, ти проходиш. Якщо ні — тебе не допустять. Але парадокс у тому, що навіть серед «своїх» уже дефіцит, бо репутація цих структур токсична, і все менше людей готові з ними асоціюватися.
Чи можуть міжнародні експерти залишитися учасниками процесу
Звісно можуть. Але лише якщо вони працюють незалежно. Їм потрібно самостійно аналізувати досьє, формувати запити, ухвалювати рішення. Без посередництва. Інакше це просто легалізація сторонніх впливів. Іронія в тому, що цим процесам не вистачає саме прозорості. Хоча заради неї всі ці механізми відбору і були запроваджені. Потрібні справді відкриті конкурси, онлайн-трансляції, оцінки — в балах з чітким обґрунтуванням. Жодних секретаріатів, укомплектованих ГО. Безперечно, іноземці можуть брати участь, але тільки як незалежні фахівці, а не як ширма для вітчизняного лобі.
Чи є аналогії між Етичною радою та добором у ВККС
Повна аналогія. Наприклад, у конкурсі до ВККС навіть не було регламенту відбору досьє. Це говорить саме за себе. Один і той самий шаблон. Він досить простий: непрозора попередня фільтрація через контрольований секретаріат, потім співбесіда з заздалегідь заданим сценарієм, потім — готове рішення. Зовні — конкурс. А насправді — тасування імен. Треба чітко усвідомлювати, ми не отримаємо жодної реформи, поки не приберемо кулуарні впливи і не забезпечимо справжню прозорість. Це стосується і Етичної ради, і ВККС, і всієї системи добору. Бо зараз — це імітація. Причому небезпечна, бо вбиває довіру до судової гілки остаточно.
