Як війна змінила українське кіно і його продюсерів. Розмова з Ольгою Пантелеймоновою

Повномасштабна війна в Україні кардинально змінила всі сфери життя, і кіноринок не став винятком. Зупинені проєкти, втрати в команді, обстріли та блекаути, різке скорочення державного фінансування на початку вторгнення — це лише частина викликів, з якими зіткнулася індустрія. Проте кіно продовжує зніматися, у прокат виходять нові стрічки, а українські продакшени дедалі активніше заявляють про себе на світовій арені.

Про те, як трансформувалася українська кіноіндустрія з початком війни, що відбувається з фінансуванням, попитом і запитами глядачів, які жанри та теми зараз працюють найкраще, а також як кіно стало частиною культурного фронту, ми говоримо з Ольгою Пантелеймоновою, засновницею та генеральною директоркою продюсерського центру UPHub.

Які найбільші виклики постали перед кіноринком України з початком повномасштабної війни?
 

Війна кардинально змінила як формати, так і правила роботи нашого кіноринку. Найбільшими викликами, безперечно, стали таланти, безпека та інвестиції. Багато представників кіносфери долучилися до лав Сил безпеки та оборони  України, захищаючи нашу країну. Ми також стикаємося з відтоком кваліфікованих кадрів за кордон, і, на жаль, маємо втрати серед митців, які загинули. Обстріли та блекаути також значно впливають на знімальний процес не лише в контексті безпосередньої безпеки, а й через зриви робочих графіків, хоча ми вже достатньо адаптувалися до цих умов. Медіаринок значно втратив фінанси. Державна підтримка кіно, яка є критично важливою для розвитку галузі, скоротилася в рази. Хоча в такі періоди, навпаки, вона мала б збільшуватися для інтенсифікації інформаційного та культурного фронту.

Водночас я переконана: всі випробування, що постають на нашому шляху, індустрія долає дуже гідно, з відчутними досягненнями. Попри постійні виклики, які вимагають уваги, швидкої реакції та залученості, ми продовжуємо працювати. І це стосується не лише внутрішнього ринку, адже ми впевнено говоримо та заявляємо про себе на світовій арені.

Чи вдалося відновити кіноринок на даний момент до рівня, що був до повномасштабного вторгнення?
 

На жаль, поки що ні, і ми ще далекі від повного відновлення. Було втрачено дуже багато: як ресурсів, так і талановитих людей, які створювали нове українське кіно та цю індустрію.

Водночас гріх нарікати. Попри всі виклики, ми не зупиняємося: знімаємо нові стрічки, презентуємо їх, укладаємо нові угоди, їздимо на міжнародні фестивалі. Ми плануємо, творимо і рухаємося далі.

Кінематографісти – від режисерів і продюсерів до управлінців – мусять постійно аналізувати реалії та гнучко змінювати підходи: у стилі подачі, драматургії, комунікації з глядачем і світом. Вважаю, що нам це успішно вдається. Змінилися і фінансові моделі виробництва, способи доведення контенту до глядача. З'явилися нові формати партнерства як з іншими сферами бізнесу, так і всередині індустрії, коли кілька гравців ринку, іноді навіть конкурентів, почали об'єднувати зусилля у проєктах, чого раніше майже не було. Наша стратегія в UPHub побудована саме на цьому: ми не лише створюємо власні проєкти, а й активно розвиваємо партнерські. Тому я думаю, що що далі, то менше ми будемо порівнювати сучасний розвиток з довоєнною індустрією.

Чи існує зараз внутрішній попит на кіно? Як змінилася аудиторія — її очікування, настрої, поведінка?
 

Так, безумовно, попит є. Водночас ми перебуваємо на тому етапі, коли глядач лише повертається в кінотеатри. Звісно, існує й частина аудиторії, яка продовжує користуватися піратськими сайтами, і це, на жаль, дуже стримує розвиток української кіноіндустрії. Це також надзвичайно велика проблема, масштаб якої є катастрофічним.

Однак важливо зазначити, що навіть ті глядачі, які постійно ходили в кіно, зараз почали прискіпливіше ставитися до вибору фільму. Тут справа не лише в грошах, яких стало менше на розваги; ми ніби навчилися більше цінувати свій час та увагу.

Попит на українські історії зростає. Знаковими для глядачів стають українські стрічки про національних героїв та Україну – від героїв війни до культурних та історичних легенд. Прикладами є "20 днів у Маріуполі", "Ми були рекрутами", "Я, «Побєда» і Берлін", "Довбуш", "Незрівнянний світ Назарія Яремчука", "Будинок Слово". Список, звісно, не вичерпний. Водночас ми спостерігаємо й активне зростання інтересу до розважального контенту. Українцям важливо не лише пізнавати історії про себе, а й мати змогу відпочити. Бо інформаційний фон нині надто складний і насичений. Людям хочеться бодай на годину-дві вирватися з напруги, перемкнутися, розслабитися. Це стосується не лише кіно – така тенденція простежується і в YouTube-просторі, і на телебаченні.

Чи змінилися процеси виробництва фільмів — від ідеї до знімального майданчика в реаліях повномасштабної війни?
 

Безперечно, змінилися. Частково я вже торкалася цього питання, коли говорила про виклики, які постали перед українським кіноринком. Але зміни зачепили не лише виробничі процеси, а й трансформувалася сама специфіка запитуваного контенту. Якщо раніше глядачі при виборі надавали перевагу улюбленому жанру, то сьогодні вибір першочергово сфокусований на цінності самої історії, нехай це навіть драма чи документалістика. Також значно виріс попит на комедії. Бо новинний фон надто важкий і травматичний, а людям усе частіше хочеться чогось легкого, позитивного, того, що дарує хоча б тимчасове відчуття нормальності. Ми помічаємо, що суспільство ставить перед собою питання, чи нормально це, – думаю, що так, це ознака того, що ніхто не збирається здаватися і має намір повноцінно жити.

Коли ми почали відновлювати ринок після початку повномасштабного вторгнення, довелося переосмислити фактично всю систему цінностей та поглядів на те, яким має бути сучасне українське кіно. Ми почали вибудовувати нову модель з урахуванням реальності, у якій живемо, але з вірою у глядача. Звідси й вихід таких наших стрічок, як "Я, «Побєда» і Берлін", "СБУ: спецпризначенці перемоги", серіал "Потяг" та інші, що вже посіли провідні позиції не лише в українському прокаті, а й на міжнародному ринку. А у виробництві: пригодницький історичний фільм “Будинок з химерами”, комедія “Ігри небесної канцелярії”, драматичні серіали “Екстрена допомога” і “Морська академія”, молодіжна історія “Перший раз” у партнерстві з Олексієм Комаровським, військовий екшн-трилер “Наввипередки зі смертю”. Вони всі про різне і водночас – про нас.

Як війна вплинула на фінансування кінопроєктів? Чи можливо сьогодні зібрати гроші на великий фільм без зовнішньої допомоги?
 

На жаль, ситуація лише ускладнилася. І до повномасштабного вторгнення залучення фінансування було непростим завданням, а зараз тим паче. Нам доводиться шукати підтримку всюди: міжнародні гранти, зовнішні інституції, державна підтримка, внутрішні спонсори.

Чи можна без міжнародної допомоги? Загалом ні, для великих фільмів. Але іноді для деякого контенту доводиться обходитися внутрішніми фінансами, оскільки іноземні гранти – це дуже довгий процес, а випускати контент потрібно швидше. Постійно доводиться шукати рішення навіть там, де, здається, їх немає. Але вихід майже завжди знаходиться. І хочеться вірити, що далі буде не просто не гірше, а краще.

Які теми й жанри зараз працюють найкраще? Чи зросла зацікавленість до воєнної тематики або документалістики?
 

Я вже частково відповідала на це запитання. Якщо ж говорити про зацікавленість у воєнній тематиці або документалістиці, то тут усе доволі неоднозначно.

З одного боку, ми бачимо велику кількість стрічок, присвячених нашим героям і сучасним важким подіям — як у форматі документального кіно, так і в художньому. Наприклад, фільми «20 днів у Маріуполі», «Порцелянова війна» та інші — це приклади потужних документальних історій про жахи війни.

А з іншого: наприклад, стрічка Любомира Левицького «Ми були рекрутами» — мотиваційна документальна історія про наших захисників. Зараз Любомир працює над новим фільмом «КІЛЛХАУС» — тактичний екшн-трилер, який уже став дуже очікуваним мейнстрімним проєктом. До зйомок залучаються бійці 3-ї ОШБр, спецпідрозділи СБУ та ГУР МО України. Понад 80% акторського складу фільму — справжні військовослужбовці та ветерани.

Тобто, водночас документальних проєктів про війну дуже багато, є навіть спад попиту через такий великий обсяг. А з іншого боку — з'являються історії, які стають резонансними і відомими не тільки в Україні, а й у світі.

Як ви та ваша команда залучаєте міжнародну підтримку, передусім від суспільства та партнерів, і як вони реагують на те, що під час війни в нас продовжують зніматися та виходити стрічки?
 

Я часто спілкуюся з міжнародними партнерами, донорами, представниками світової спільноти. І мушу сказати: вони щиро вражені тим, що українці, попри війну, не лише продовжують творити, а й досягають надзвичайних результатів. Це стосується не лише кінематографа, а й аграріїв, медицини, промисловості та інших сфер діяльності. Ідеться про рівень, який не завжди можуть дозволити собі навіть країни з мирним небом, стабільною економікою та передбачуваним розвитком.

Іноді іноземці не можуть повірити, що в нас люди активно ходять у кіно, їм це важко уявити. І часто доводиться пояснювати, що це не тільки стійкість, а й своєрідне пристосування до життя. Ми ніколи не зможемо пояснити, як і завдяки яким силам ми це робимо, однак, сподіваюся, і вони з таким ніколи не зіштовхнуться. Нам доводиться у своїх меседжах поєднувати і розповіді про нашу стійкість, і запевнення, що нам потрібна допомога для перемоги.

А щодо кіновиробництва: це для індустрії і виклик, і водночас можливість. Ми дуже адаптивні, надзвичайно швидкі та рішучі у своїх діях. У співпраці з іноземними партнерами є ще одна складність — ми набагато швидше приймаємо рішення, часто це є запорукою руху вперед. Друга проблема: якщо проєкти спільного виробництва, то іноземні групи не їдуть в Україну на зйомки з міркувань безпеки. Доводиться планувати все так, щоб і українські локації, і команди максимально залучити, і копродукцію не втратити. Ми можемо знімати в усьому світі, але ми тут хочемо.

Тож, відповідаючи на ваше запитання: так, ми активно намагаємося залучати міжнародну підтримку. Адже це все додаткові інвестиції, можливості для країни, необхідна кров для індустрії. Але водночас ми не покладаємося на неї повністю. Якщо підтримка є – чудово. Якщо ні, то ми шукаємо ресурси всередині країни. Важкими зусиллями, але нам вдається рухатися вперед.