Якою хотіли б бачити адвокатуру деякі журналісти Януковича?
8 вересня в Києві відбулася професійна дискусія «Захист адвоката від ототожнення з клієнтом: міжнародні стандарти та український контекст». Організатор: Проєкт ЄС «Право-Justice». У залі - адвокатське самоврядування, парламент, Офіс Президента, урядовці, міжнародні партнери, ГО, медіа. Розмовляли про нібито зрозумілу річ: адвокат - не клієнт, як і лікар - не його пацієнт. Після заходу в мережі понеслося: тексти, пости, емоції. Серед них колонка громадської активістки Ірини Федорів із промовистим заголовком: «Якою хотіли б бачити журналістику деякі адвокати державних зрадників?».
І якщо вам потрібний був приклад ототожнення, то ось він.
Тож я дозволив собі назвати свою відповідь на колонку Ірини Федорів на Детекторі Медіа саме так, як ви бачите:
«Якою хотіли б бачити адвокатуру деякі журналісти Януковича?».
Чи можна Федорів ототожнювати з Януковичем лише тому що вона зустрічалася з ним та отримувала від його режиму нагороди і привілеї?
За її логікою – так. Але чи це правильно, не кажучи вже про законно?
Насамперед давайте зрозуміємо, що за цими статтями і дописами криється спроба виставити право на захист — як загрозу свободі слова. І робиться це через узагальнення та ярлики. Тож давайте розбиратися.
Прийом перший. «Адвокати державних зрадників». Зручно? Дуже. Береш двох-трьох персонажів, які справді перетнули межу професійної етики або пішли в політику, і розтягуєш їх на всю професію. Я от згадав про Федорів, але ж є ще Гужва, Дубинський, Макс Назаров (Діордіца) врешті решт. Чи можна по них казати про всю журналістську спільноту? Для чого тоді це брехливе узагальнення? Погані приклади є всюди. Професія не дорівнює і не може дорівнювати її найгіршому представнику.
Прийом другий. Підміна процесу. «Законопроєкт 12320 — загроза свободі слова». Справді? Написати «адвокат Сердюк представляв Януковича» — це факт, і в жодному разі не порушення. Забороняється інше: ліпити етикетку адвокатові на підставі дій клієнта. «Адвокат зрадника дорівнює - зрадник» — оце і є ототожнення. Факт проти ярлика. Хронологія проти публічного тавра. Тобто в першому випадку інформування, у другому публічний осуд. І взагалі, це вже не «законопроєкт», а Закон № 4547 - IX, оскільки він проголосований Верховною Радою України, підписаний її головою, і направлений на підпис Президенту. Який до речі мав лише 15 днів щоб або підписати його, або повернути до Парламенту. Станом на сьогодні не відоме ні про одне, ні про друге. Тож…що про це скажуть юристи?
Прийом третій. Підміна суду осудом. Давайте все ж таки визначимося - ми будуємо правову державу чи країну суспільного та публічного осуду? Право на захист працює навіть для найодіозніших фігур. Хто як би до цього не ставився. Саме так перевіряється зрілість системи.
Так адвокат Сердюк, як людина як захищала в суді Януковича — зручний об’єкт для емоцій. Але з боку правоохоронців до нього претензій немає. Він працює в Києві, займається практикою. Хочете покарати — звертайтесь до правоохоронних органів, несіть докази, ініціюйте провадження. Ні — тоді повага до процедури. Бо якщо сьогодні ми дозволяємо медійному осуду підмінювати вирок, завтра той самий механізм накриє будь-кого, у тому числі журналіста: «взяв інтерв’ю не в тій людини — отже, її рупор».
Ще одна деталь, яку всі делікатно обминають. На дискусії «Право-Justice» були і журналісти, і громадські активісти. Дехто — у статусі гостей, не спікерів. Слова не дали — і вже за кілька днів маємо колонку про «адвокатів зрадників», про «монополію адвокатури» і про те, «як нам жити». Наче адвокатура нав’язує журналістам статут. Парадокс у тому, що журналісти спокійно вчать адвокатів «як правильно реформуватися», але щойно адвокат каже: «давайте відрізняти факт від ярлика», — це вже «удар по свободі слова».
І взагалі. Зауважте, журналісти спокійно сидять та оцінюють роботу адвокатів, але коли адвокат вказує на проблемні практики у журналістиці — то все, кінець Світу, ви хочете взяти вільну пресу за горлянку. Тобто одним можна все, а іншим — навіть рота відкрити.
Тепер — про «класичні страшилки». «Журналісти не знатимуть, чи можна писати, кого представляв адвокат». Важко зрозуміти яким місцем читали закон ті, хто таке каже. Будь ласка: писати можна. Не можна клеїти клієнтську біографію на спину адвоката. «Будуть карати за звичайну згадку прізвища». Ні. Карають за відвертий булінг під виглядом журналістики. «Охолоджувальний ефект». Охолоджувати потрібно не слово — а розпалювання ненависті до професії, без якої жодний справедливий вирок не стоїть і ламаного грошика.
І наостанок. Так, у нас є адвокати, які плутають адвокатську діяльність з політикою і піаром. Як і журналісти, які плутають журналістику з пропагандою і продукуванням клікбейтних новин. Шлях один -саморегуляція і право. У адвокатів є правила адвокатської етики. У журналістів мають бути редакційні стандарти й відповідальність. Жодна з цих систем не має повноважень підміняти іншу. А тим більше - суд.
Звідси і проста відповідь на колонку з голосним заголовком. Закон № 4547 - IX не про «заткнути рота». Він про те, щоб у публічній площині розрізняли роль і особу. Адвокат виконує конституційну функцію. Він може бути неприємним, хибним у поглядах, політично чужим - але він не клієнт. Рівно так само журналіст, який бере інтерв’ю в лиходія чи державного зрадника не стає ані лиходієм, ані державним зрадником. Тим більш, коли це інтерв’ю береться задовго до того, як людина перетне межу.
Як це не дивно, але це і є спільна для адвокатів та журналістів лінія фронту: право проти ярлика, суд проти осуду, професія проти знеособлених «вони». Вартує домовитися хоча б про це. Оскільки журналісти це не колективний Гужва - Дубінський - Назаров. А адвокати - не Рибін. Час зупиняти маніпуляції і створювати спільний простір, у якому комфортно жити і працювати було б кожному.
Артем Верес, юридичний оглядач
