Полтавський підприємець, оперний співак та волонтер Сергій Іванчук — помітна персона в українському медіапросторі. В Україні та на Заході про нього дізналися на початку повномасштабного вторгнення. Сергій доставляв гуманітарну допомогу і під обстрілами евакуював близько сотні людей з Харкова та Сумщини. В одній із таких поїздок його авто розстріляла російська ДРГ — він отримав тяжкі кульові поранення і дивом вижив.
Відтоді Іванчук увійшов до рейтингу українського Forbes «30 до 30: обличчя майбутнього», став одним із героїв документального фільму про українських музикантів під час війни «Озброєні піснею». Його історію як свідчення російської агресії висвітлювали авторитетні західні медіа.
Останніми місяцями Сергія Іванчука згадують переважно критики інфобізнесу в абсолютно іншому контексті — у зв’язку з онлайн-курсом «Контент-хата». Його звинувачують в інфошахрайстві, корисливості та будівництві інформаційної мережі чи ботоферми під майбутні вибори.
Ця неоднозначна історія показує, як майже всенародна любов може швидко перерости у протилежні емоції. Для самого ж героя постає питання — як реалізувати амбіції в бізнесі та продовжувати волонтерити після того, як його очікування від медійності так і не виправдалися.
Про все це — про життя після реабілітації, трансформацію в блогера, суть проєкту «Контент хата», а також про те, чи могла влада запобігти численним жертвам на початку російського вторгнення — Сергій Іванчук розповів в ексклюзивному інтерв’ю UA.News.
Далі — його пряма мова.
Медійність після поранення
Моя історія дуже сильно розлетілася. На той момент я був першим волонтером, який офіційно постраждав під російським обстрілом. Всі були шоковані — як оперний співак взагалі опинився у Харкові під кулями?
Пам’ятаю, коли мене виписали з лікарні у Німеччині, зі мною записали інтерв’ю BBC, CNN, The New York Times, Times. Я потрапив на обкладинку Time, був у підсумкових «Історіях року» The New York Times. Вийшло ще багато різних публікацій у західних ЗМІ. Але ця медійність не вплинула на моє життя. Це був спалах у моменті — і все. Як маркетолог я це розумію. Навіть топновина тримається тиждень і помирає.
Тільки-но виписався з лікарні, я ще кров'ю «харкався», а вже ходив на мітинги — співав на підтримку України. Як офіційний свідок російської агресії в Гаазькому суді всюди розповідав, що відбувається. За два роки життя у Німеччині брав участь у багатьох благодійних концертах та заходах при дипломатичних місіях, у Європарламенті та штаб-квартирі НАТО.
Пам’ятаю, наймасштабніший збір був у Литві — знімали величезний шоу-марафон на підтримку України. Я розповідав свою історію, співав у прямому ефірі. Зібрали кілька мільйонів євро і відправили в Україну. Як там вони тими грошима розпоряджалися — я без поняття. Але такий факт був. Я абсолютно ніколи не був дотичний до зібраних сум.
Загалом усе це було не зовсім приємно — доводилося бути із розряду таких медійних героїв, як пес «Патрон». Івенти відбувалися нон-стоп. Але я розумів їхню важливість. На таких патріотичних заходах була акумульована велика сума грошей на підтримку України.
Пізніше я переїхав з Німеччини до Великої Британії. Спробував там вилікувати палець на руці, який неправильно прооперували німецькі лікарі. У Британії мене прийняла сім'я оперних співаків.
Заспівав на Ковент-Гарден та Гластонбері
Я мріяв заспівати у Королівському оперному театрі на Ковент-Гарден, і в мене це вийшло буквально на другому місяці життя в Британії, хоча люди йдуть до цього роками. Я дуже швидко закрив цей гештальт. Проте сама Британія виявилася не зовсім моєю країною для життя. Там дуже вологий клімат, а у мене — легеня прострілена, погано сприймаю вологість.
Двічі співав на британському фестивалі сучасного виконавського мистецтва Гластонбері. Це один з найбільших у світі музичних фестивалів — як Burning Man в Америці. Там співають зірки першої величини такі, як Мадонна, Лед Заппелін, Емінем, Coldplay. Я представляв там Україну, виступали також наші Джамала, Джеррі Хейл та інші.
Був також епізод, коли я разом з українськими військовими, фронтменом гурту U2 та режисером Шоном Пенном вийшли на червону доріжку на прем'єрі документального фільму «Боно: Історії капітуляції» на Каннському кінофестивалі.
Але на цьому все. У мене немає ані продюсера, ані спонсора. Хоча мені пропонували: «Давай, ми з тебе «зірочку» зробимо». Але я від цієї пропозиції відмовився. Розумію, що буду комусь зобов'язаний за це. Мені це нецікаво. Якщо чесно, я трохи засмучений, бо мене рятували як оперного співака, а я через завантаженість не можу нормально займатися музикою.
Продовжував волонтерити
Доки я жив у Великій Британії, то повернувся у бізнес: знову відкрив маркетингове агентство, почали працювати з великими компаніями, запустили онлайн-навчання для українців. За ці гроші я купував автомобілі в Британії, де вони досить недорогі, відправляв їх в Україну для ЗСУ. Нещодавно 48-ма машина поїхала. Жодних зборів я не робив — все коштом власного бізнесу. Було таке, що ми по п'ять машин одразу переправляли із шостою машиною супроводу. А це непросто: зібрати водіїв, оплатити їм готелі, харчування і зворотний літак.
Проте в якийсь момент я надламався у процесі всього цього. Раніше очікував, що отримаю якусь, так би мовити, медійну подяку. Але мої відео не набирали великих переглядів, широка аудиторія їх не розуміла. Плюс в Україні «неслася» ця історія з «бусифікацією», мовляв, отримані машини забирають для ТЦК і таке інше.
Словом, дуже важко було. Але все одно ми досі відправляємо автівки для ЗСУ, хоча не так багато, як раніше. Просто у Великій Британії їх можна було купити дешевше. Якщо в Європі нормальний джип чи пікап коштує $6-7-8 тис., то британці продавали їх за $3,5-4,5 тис. Щоправда, доправити до України досить дорого, але ми справлялись.
«Soldiers of Song» і TikTok
Мене з іншими українськими виконавцями знімали для документального фільму «Озброєні піснею» (Soldiers of Song). Був у кількох країнах на прем’єрних показах: співав, розказував про фільм на презентації. Документалка зараз є на платформах Apple TV, Amazon TV, скоро буде на Netflix. Знову ж таки у сенсі медійності — аж нічого. Люди, коли мене зустрічають, кажуть: «Ми вас бачили в TikTok». Так це працює.
Тобто вдома лежить товста папка газет і журналів з моїми інтерв’ю, майже всі світові телеканали розказали про мене, хтось мініфільми знімав, а хтось — повноцінні документалки. Та в Україні ніхто не чув і не знає про це. Люди дізнаються про мене у TikTok.
Звідки беру сили
По-перше, багато моїх друзів загинули на війні. Серед них були волонтери, які пішли до війська добровольцями. Дехто з них загинув у навчальному центрі «Десна» внаслідок ракетного «прильоту» ще на початку повномасштабки. Їхні матері дзвонили мені й казали: «Сергію, вони заповідали, щоб ти прожив життя й за них». Тому на мені відповідальність прожити життя не тільки за себе, а ще й за кількох моїх друзів, знайомих, близьких.
По-друге, мене дивом врятували після обстрілу. Після того, що сталося зі мною — не виживають. Це диво, створене руками лікарів, і Боже втручання. Весь світ за мене молився, бо у мене є певне християнське минуле. Багато людей мене знають у християнському оточенні. Я переконаний, що це теж вплинуло на те, що я вижив. Усвідомлюю відповідальність за те, скільки людей мене рятували й для чого.
Я розумію, який потенціал є в житті. Доки ти живий, є можливість діяти. Але дуже важко буває, вкрай погано почуваюся. Інколи приходжу додому і декілька днів не можу підвестися.
Спогади з «рейсів» на початку повномасштабки
Чому не залишився в Італії
По батьківській лінії мої бабуся і дідусь родом із заходу України, зі Східниці. За націоналістичні погляди їх вислали до Сибіру, на Колиму. Бабуся в 15 років прочитала вірш про Україну — її прямо з уроку забрали НКВДисти. Майже 15 років вона прожила у постійному холоді, в Магадані. Там познайомилася з дідусем, там народився мій тато. Коли бабуся повернулася в Україну, то написала сім збірок віршів. Вона їх всі тримала в голові, бо у засланні забороняли писати. Після публікації книг вона отримала орден княгині Ольги. А дідусь мій був зв'язківцем в УПА. Тому я виростав в атмосфері, де чітко знали, хто такі «москалі».
Коли все це «понеслось», то я був в Україні зі своїми рідними. Приїхав з Італії за місяць, оскільки були такі здогади від політиків, проєктами яких займалося моє агентство, що може бути війна. Плюс-мінус всі знали. Коли почалося вторгнення мені батьки пропонували виїхати до Східниці — там є наш родинний будинок. Але я подумав: Який сенс тікати?
Евакуація людей з Харкова та Сумщини
У Полтаві я пішов на ніч за знайомими робити «коктейлі Молотова», а там мене попросили відвезти продуктів у Харків. У людей там не було ані їжі, ані води, ані грошей, ані медикаментів — нічого не було. Поїхав — а там обстріли, все вибухає. Я не міг повірити, що настільки масштабна війна відбувається. У Полтаві тоді ще нічого не вибухало.
Спочатку я не думав когось евакуювати. Але коли приїхав з провізією до Харкова, люди почали просити, щоб їх вивіз. У мою невелику легкову автівку ледь вміщалися, на даху прив’язували речі, адже виїздили назавжди. Інколи за один день доводилося їхати і в Харків, і на Сумщину. Дуже важко було.
Харків під ударом вакуумних бомб
Дуже запам’ятався «рейс», коли в Харкові впала перша вакуумна бомба — позносило будинки, у житловому кварталі повибивало усі вікна. Там жила бабуся, яку мене попросили вивезти.
Знайшов її квартиру — після вибухової хвилі без вікон, без дверей, без опалення та електрики. Люди в тому кварталі сніг на вулиці топили, бо води не було.
Так от, ця бабуся четвертий день лежала під ковдрами, які тільки в неї були. Просто лежала і не вставала. Мені було жорстко все це бачити і усвідомлювати… Я її тоді забрав, вивіз з Харкова. У бабусі була кішка та інші домашні тваринки — їх теж забрали, бо тоді мало хто погоджувався вивозити тварин. Пам’ятаю, дорогою назад увімкнув обігрів майже «на максимум». Лише після трьох годин, коли ми вже під'їжджали до Полтави, то бабуся каже: «Я тільки-но почала зігріватися». І розплакалася. Вона ще два роки прожила, а потім померла. Це мені дуже запам'яталося.
10 березня мене розстріляли
Ми майже нон-стоп вивозили людей, роздавали пальне, їжу, медикаменти. Особливої емоційності не було, бо вже звикли до обстрілів, до всіх цих «Градів». Аж доки 10 березня мене не розстріляли. Того дня ми евакуювали з Харкова медичну клініку, в районі парку Фельдмана. Почали виїжджати, повільно тягнулися, мали повний причіп людей і через світломаскування майже нічого не бачили.
Тоді російські ДРГ ночами заходили у центр Харкова. Раптом чую, ніби вибухають петарди. До того я у житті ніколи не чув, щоб з автоматів стріляли прямо в місті. У темряві спочатку було неможливо зрозуміти, що відбувається. А потім я зрозумів, що за нами їдуть і намагаються розстріляти. Це було несподівано. Я навіть надіявся, що це сон. Настільки це було страшно.
Розуміючи, що на дорозі нас «знесуть», я завернув у гаражний кооператив. Але постріли не спинилися. Що робити у ситуації, коли за нами женуться і стріляють? Я ж не військовий — не знав як діяти. Серед тих, кого я вивозив, була медикиня Вікторія з чоловіком. Разом вирішили, що треба їхати до нашого блокпоста. Хоча я навіть не розумів, де він може бути — я ж не місцевий. Тому намагалися дотягнути до траси, бо там у будь-якому разі має стояти блок-пост. Ми продовжували їхати під пострілами: вже були пробиті всі шини і причеп. А ще у нас були дві каністри з бензином…
Ближче до траси розвернулися, щоб виїхати з гаражного кооперативу, але відкрилися під прямий вогонь. У цю ж мить мені прострелили ноги, повідстрілювали пальці на руках. Мало «прилетіти» в голову. Та ми всі встигли різко пригнутися. Проте я відчув, що в спину таки «прилетіло». Вже потім Вікторія мені розповідала, як все було — вона закрила мені рану на спині рукою. Я вже нічого не відчував і не розумів. У мене було одне завдання — дотягнути до блокпоста з нашими.
Вікторія тоді врятувала мене від пневмотораксу, бо легеня могла сплюснутися або розірватися, кисень міг потрапити в голову — одразу інсульт. Поранення легень — загалом дуже важкі. Я вже прощався з життям. Прикро було. Думаю: Такий молодий, за що? Можна без кінця описувати цей досвід смерті, відчуття, що твоє життя закінчується. І не ясно, що буде далі. Я — вірянин, але все одно не розумів. Молився, прощався. Я лише міг однією рукою кермувати та трохи на педаль газу натискати — більше нічого.
Я встиг дотягнути до нашого блокпоста. А потім — темрява. Потім зрозумів, що мене рятують на операційному столі. Потім — кома, наді мною мама. Лікар каже: «Шансів немає, готуйтеся: на все життя інвалід, ходить не будеш, з трубками будеш все життя, про вокал забудь». Я кажу: «Як немає шансів?». Мабуть, сталося все ж таки диво.
Важкий період
Три тижні я був у Харкові в реанімації. Це був важкий період: галюцинації, морфін, постійний біль. Тебе часто оперують, шви знімають без наркозу, бо часу у лікарів немає — операційні переповнені. Тобто оперують прямо у палаті, а потім переходять до сусіднього ліжка та оперують наступного пацієнта.
Морально було важко за цим спостерігати. Сидиш і думаєш, як взагалі з глузду не з’їхати. Всі, хто в палаті лежали зі мною, не вижили. Їх вивезли та завезли наступних. У них було одне-два кульових поранення. А у мене — п'ять.
Хоча у медичному висновку у мене значиться сім кульових поранень. Але одне не осколкове, тому я його не рахую. І в руці досі частина кулі. Її важче дістати, ніж зберегти, бо вона прямо біля вени. У Полтаві мене взагалі ледь не вбили. Мені там зробили операцію, додатково проткнули легені, плевру. І в мене почався крововилив у легенях. Мене терміново доставили у Дніпро. Там мені врятували печінку, легені, руки, ноги. Я почав трохи ходити. Потім відправили до Львова. Там майже щодня приходили журналісти, записували по п'ять-шість інтерв'ю. А потім мене евакуювали на лікування до Німеччини.
Чи можна було уникнути жертв
Я більш ніж переконаний, що на той момент у влади було розуміння, що загроза є серйозною. Ознаки підготовки до великого загострення були очевидні. Можливо, тоді недооцінили масштаб того, з чим доведеться зіткнутися державі. Про це, як на мене, давно варто говорити відкрито. Бо інформаційний марафон часто подавав події дуже однобоко, створюючи відчуття, що реальність значно складніша. А наслідків від самого початку було дуже багато й вони були трагічними.
Всюди, де я лежав у лікарнях, зі мною лежали майори, полковники та бійці, які постраждали в перші дні повномасштабки. Вони розуміли тяжкість своїх поранень. У палатах дуже відверто між собою говорили про все це. Обговорювали офіційні новини й те, як це виглядало зсередини.
Я ще тоді думав: що взагалі відбувається? У багатьох місцях, де перебували наші військові, удари почалися одними з перших. Добре, що наші ЗСУ часто діяли гнучко, швидко адаптувалися і змінювали локації та тактику. Складається враження, що мало хто очікував такої здатності до самоорганізації й опору.
Ніхто не очікував, що до військкоматів будуть черги, що українці так згуртуються. Такого не передбачали ані російська, ані українська, ані західна влада. Я впевнений, що у всіх були певні сценарії, але вони не спрацювали — довелося діяти вже в процесі. Багато рішень тоді виглядали поспішними й суперечливими. Це здається очевидним і дуже болючим. І шкода, що багато з цього досі не проговорюється публічно.
Як змінюється волонтерське середовище
Те що українці зробили на початку повномасштабного вторгнення — просто диво. Всі згуртувалися, останнє віддавали. Пам’ятаю, інтерв'ю дідуся, який за все життя назбирав понад 1 млн грн і віддав їх на ЗСУ. Наші люди — герої, і на цьому досі тримається Україна. Але водночас складається відчуття, що з людьми, які зробили реальний внесок в оборону, інколи поводилися несправедливо.
Мої знайомі волонтери розповідають, що вся допомога зараз зосереджується у великих фондах. Є хороші фонди, які молодці, тримаються, все роблять чітко. Але навколо деяких фондів виникали питання щодо прозорості використання коштів.
Чи можна якось змінити цю олігархічно-корумповану систему? Я не знаю. Дуже прикро. Бо українці неймовірна нація з великими інтелектом, роботяща. Але почалися ці історії про корупцію, про Міндіча та інших. І це лише квіточки. Це тільки те, що нам розказали. Я за кордоном спілкуюся з різними людьми, з політиками, депутатами, громадськими діячами, які підтримували увесь цей час Україну. Вони кажуть: «Ну, це вже Too Much». Починають змішувати ці скандали з образом усього українського суспільства. Це дуже прикро.
Часто буває так, що коли якийсь діяч або блогер піднімає незручні теми, він стикається з хвилею критики, хейту й спроб дискредитації. Працює потужне медійне середовище. Я намагаюся говорити про важливе, але розумію, що маю бути обережним. Бо будь-які слова можуть бути перекручені. Дивлячись на те, що відбувається, інколи важко зрозуміти, яким буде подальший шлях України та українців.
Маркетингове агентство та онлайн-проєкт
Ще у студентські роки я побачив — в Україні музикою грошей не заробиш. Це стало можливим лише в Італії. Але я поїхав туди не завдяки якомусь благодійному фонду чи спонсору. Мені довелося відкрити власний бізнес — маркетингове агентство. На зароблені гроші я зміг поїхати в Італію на навчання. Лише після цього отримав контракти, співав, зростав і розвивався професійно. Але у мене завжди було відчуття, що сам хочу бути блогером.
Після поранень вирішив цим зайнятися — почав знімати «відоси» і виставляти їх так, як є — без маркетингової ноти. Я побачив, що ці відео набирали мільйони переглядів у людей, які забирали і публікували їх своїх акаунтах у соцмережах. Але ні вони з цього нічого не отримали, ні я. Мене навіть не лінкували і підписники до мене теж не приходили. Я зібрав свою команду маркетингу і кажу: Давайте, зробимо реферальну програму таку, як у Reebok, Nike, Adidas чи інших компаній. Будемо робити рекламу та отримувати процент за те, що продали якісь товари. Тільки люди будуть використовувати як рекламу мої відео чи якісь проукраїнські відео. А ми ще будемо таким чином боротися з російською пропагандою. Ми можемо туди вбудовувати різні продукти: мовні курси, навчання блогінгу, різні тренінги, рекламу музикантів, музичних кліпів та будь-чого. Дамо можливість заробляти українцям, і самі заробимо. Зараз ми вийшли на дуже гарний масштаб.
Щомісяця безкоштовно розігруємо серед учасників «Контент хати» Айфони, Макбуки, Apple Watch, телевізори . Зараз розігруємо зарядні станції, генератори типу Ecoflow. Зарплати виплачуємо. Звісно, навчання платне. Але ми зробили доступну ціну — $25 на місяць — це дві-три пачки сигарет.
З нашими учнями рік займаються куратори та психологи. Ми навчаємо блогерству, медійній грамотності, як розпізнавати пропаганду. У нас великий осередок, де можна пройти навчання та отримати змогу на цьому заробляти. Ми дуже довго розробляли цей проєкт. Загалом 8 млн грн ми вклали у те, щоб тільки реферальна програма нормально працювала. Ми взяли цю бізнес-ідею з американського ринку і адаптували її для України, ввели все це у медійність. Не всі до кінця розуміють, як це працює. Хтось думає, що ми створюємо ботів або мережу. Люди не розуміють, що це фактично «медійний маркетплейс».
Реакція на хейтерів
Конкуренти наші не сплять: хейтові відео про нас записують і таке інше. Я був до цього готовий, оскільки 12 років у цьому бізнесі — знаю, як все це працює. Але трохи прикро. Бо дали можливість людям заробляти. А тепер треба доводити, що проєкт робочий і що все окей.
Я дуже пишаюся проєктом, який ми зараз створили. Дуже пишаюся. Пару мільйонів гривень кожен місяць українцям зараз виплачуємо зарплати. Наприклад, у селі сидять люди, які завжди заробляли по 8 тис. грн. А зараз отримують значно більше: 30, 50, 100, 150 тис. грн. Є така можливість.
Загалом з’являється дуже багато хейтерів щодо різних тем, бо чимало українців зараз озлоблені. Це стосується різних сфер життя. Наприклад, хтось навіть не подивився всі наші уроки і каже. що «продукт — не такий». Я відповідаю, що це інформаційний продукт. Тобто те саме, що купити ковбасу у магазині, відкусити і сказати, що вона не сподобалася. Але це ваш вибір і відповідальність. Щонайменше, ви маєте передивитися всі уроки та виконати рекомендації, щоб пересвідчитися працює це чи ні.
У нас є вже тисячі успішних кейсів українців, які заробляють. Можливо, у когось є особиста образа. Загалом ми дуже сильно «посунули» конкурентів на ринку інформаційного навчання в Україні.
Конкуренція в інфобізнесі дуже напружена. Якщо у 90-х роках приїжджали на перестрілки, то зараз записують «відоси», влаштовують юридичні «розборки» і таке інше. Ми зараз судимося з кількома хейтерами, є відкриті юридичні процеси. Ми розраховуємо, що йтиметься про компенсацію в мільйонах гривень, бо йдеться про збитки та незароблений дохід наших студентів. Ці хейтери роблять погано простим українцям, які прийшли навчатися і заробляти.
Така культура хейту в Україні — часто вважають, що за це нічого не буде. Тому мають бути кілька реальних судових рішень, щоб люди почали «фільтрувати» свої слова і розуміти — за наклеп доведеться відповідати.
Політика і блогерство
Думаю, у суспільстві зараз багато розмов про можливі вибори. Можливо, вони відбудуться навесні. На цьому тлі зростає увага до блогерів — різні політики й публічні діячі намагаються налагоджувати з ними контакт. Кілька політичних партій пропонували мені співпрацю в рекламному форматі. Але мене це не цікавить.
Ресурс для боротьби з російською пропагандою
Нам не потрібні боти. Якщо ми візьмемо бот-акаунт — його ж відслідковують. Ми залучаємо реальних людей. Вони розвиваються як блогери та ще й можуть заробляти. В ідеалі добре було б боротися ще з російською пропагандою. Але поки що в цьому напрямку майже немає підтримки.
Я всюди закликаю давати нам якісний український контент — ми його безплатно будемо поширювати. Будемо доносити український сенс і позицію до ширшої аудиторії. У нас є можливість, ресурс і масштаб для цього. Але особливого відгуку поки немає. Причому я ні копійки за це не просив.
В той самий час російська пропаганда масово просувається українською, польською, німецькою, французькою та іншими мовами. Мільйони акаунтів постійно розносять ці меседжі у соцмережах. Російських акаунтів і ботів українською мовою помітно більше, ніж реальних проукраїнських. Багато російських акаунтів польською мовою «розганяють» настрої проти українців, нагнітають тему про Бандеру. Це дуже жорстко.
Я намагаюся пояснити цінність нашого проєкту. А міг би просто перейти на розважальний контент, який дає більше переглядів і більше заробітку. Я просто хотів робити щось корисне. Але виявилося, що це мало кому потрібно навіть безплатно. Хоча ресурс справді унікальний та потужний.
Я постійно навчаюсь
За своє життя я навчався на багатьох онлайн-курсах. У список Forbes Ukraine потрапив тільки завдяки тому, що в онлайні був дотичним до людей з бізнес-мисленням, купував у них навчання, переймав їхні міркування та досвід. Не всі ці курси були класними. Не всі мені сподобалися. Були й такі, які я купив та не пройшов. Але це суто моя відповідальність.
Я вважаю, що це унікальна можливість за місяць, два, три, чотири здобути нову професію чи нові знання. Зараз світ так змінюється, що треба міняти професію не кожні три роки, а вже адаптувати її щороку під нові вимоги. Наприклад, я постійно навчаюсь, підвищую кваліфікацію.
Звісно, можна самостійно навчатися, читати, дивитися YouTube, чат GPT, але це складно. Ти почнеш і «заб'єш». Чи є курси, де людей кидають? У моєму розумінні, це коли просто взяли гроші, й все — «чао», дивися самостійно курс на сайті та розбирайся. А є курси на кілька місяців, де є техпідтримка, розбори, куратори. І це суперово.
У нашому проєкті ми даємо усім нашим студентам можливість заробляти. Серед студентів — багато жінок з дітьми. У кого чоловіки на фронті, то їм безкоштовно даємо доступ, або зі знижкою 50%. Є випадки, коли за перший місяць люди виходять на дохід близько 100 тис. грн. Але я стараюся зробити так, щоб у нас всі студенти у будь-якому випадку отримали багато консультацій психолога, адвокатську підтримку, ком'юніті, розвиток.
Про інфоциган
Сама сфера інфонавчання та інфобізнесу — геніальний винахід людства. Не виходячи з дому, можна здобути нову професію, нові знання. Можна відразу переходити до практики, більше заробляти. Чи є люди, які на цьому паразитують? Так. Але так само як і в навчальних закладах, де нічому не навчають, а беруть хабарі. Це ті самі інфоцигани. Тобто «паразити» є у кожній сфері. Наприклад, у парламенті, де є різні депутати.
Просто про нормальне навчання мало хто розказує. Інша справа — коли з’являється хейт. Зазвичай зі 100% контенту — 3% хейту. А буває 20%. У нашого проєкту — 3%. Ми ведемо статистику і бачимо, що саме хейтові відео набирають багато переглядів, бо дають дуже багато емоцій. Тому завжди здається, що негативу більше, ніж позитиву. Хоча про наш проєкт є сотні позитивних відео: люди дякують, показують, яку зарплату чи подарунки отримують. При цьому багатьом критикам не вистачає компетенції зрозуміти, що це органічний арбітраж, а не якісь там боти й таке інше.
Що буде з проєктом далі
Я ще тримаю цей проєкт на українському ринку, але якщо хейт продовжиться, то переорієнтуюся на закордонний ринок. Там більше заробляти буду і краще почуватися. Загалом там ринок більш просторий і більш флексібл (гнучкий). За кордоном такі навчальні формати абсолютно нормально сприймаються. Загалом сфера онлайн-навчання буде розвиватися ще більше. Припускаю, що навчальним закладам, які не адаптуються до онлайн-формату, буде складніше конкурувати, за винятком спеціалізованих галузей, де важливі наочні заняття.
Настав час повертатися до музики
Планую зробити пару інтернаціональних проєктів. Я вважаю, що у чоловіка має бути мінімум чотири-п'ять напрямків заробітку. Зараз у мене є три джерела доходів: попередні інвестиційні проєкти, реклама з ринку нерухомості, де я маю відсотки з продажу. Загалом все крутиться навколо блогінгу. Надалі хочу масштабувати цей дохід, бо не планую все життя працювати.
До того ж мені пора повертатися в музику. Адже мене рятували як оперного співака. Можливо, це прозвучить трохи самовпевнено, але співаю я непогано. Думаю, що у професійний італійський театр мене б не взяли, якби я погано співав. Маю багато цікавих ідей для сучасних музичних проєктів.
