Українська економіка постійно стискається і зменшується. На ринку праці фіксується значний дефіцит робочої сили. Значна частина українців виїхала за кордон, рятуючись від війни. Мільйони опинилися на тимчасово окупованих територіях і тепер вони повністю виключені з економічного життя країни. Близько мільйона громадян змушені були вдягти військову форму та піти на фронт. А є ще декілька мільйонів чоловіків, які фізично перебувають в Україні, проте намагаються бути максимально непомітними для ТЦК, обмежуючи своє пересування і, відповідно, будь-яку економічну активність.
Все це створило дуже важку ситуацію на ринку праці. Через війну та мобілізацію бракує буквально всіх: водіїв громадського транспорту, будівельників, операторів виробничих ліній, продавців, охоронців, тощо. Держава та бізнес вже навіть запустили програми масового перенавчання жінок на традиційно «чоловічі» професії, але це лише точкове, половинчасте рішення. Воно аж ніяк не закриває ту прірву, яка утворилася.
І ось на цьому тлі в публічному просторі дедалі частіше і гучніше звучить слово, яке багатьох дратує та лякає — «мігранти». Ідея ввезення іноземної робочої сили викликає в суспільстві захисну реакцію: від тривоги за безпеку до страху перед втратою культурної ідентичності.
Але це та проблема, на яку конче необхідно дивитися без емоцій та паніки. Чому насправді хвилюватися щодо напливу мігрантів поки що зарано? Що насправді стоїть за цими розмовами? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Непрохані гості чи забуте минуле
Перш ніж малювати апокаліптичні картини, варто згадати відносно недавнє минуле. Україна — не новачок у питаннях міграції. Ми з якогось дива звикли думати про себе як про моноетнічну націю на кшталт Польщі чи Хорватії, проте цифри говорять про інше. Згідно з даними ООН, станом на 2013 рік на території України перебувало понад 5 мільйонів мігрантів. Ще раз — п'ять мільйонів, або ж понад 11% населення.
Щоправда, варто зазначити, що до цієї статистики потрапляли всі. По-перше, величезна діаспора цілком схожих на нас вихідців із пострадянських країн — росіяни, білоруси, молдовани, грузини, тощо. По-друге, міграція була переважно тимчасовою та маятниковою. Втім, все це все одно не викликало соціального вибуху. Мегаполіси на кшталт Києва, Харкова чи Одеси спокійно «перетравлювали» сотні тисяч приїжджих, які знімали житло, працювали на ринках, будували дороги та ЖК, тощо.
Так, зараз ситуація кардинально інша. Значна частина цих людей виїхала ще на початку війни. Точної цифри ніхто не знає, але очевидно, що зараз мігрантів у рази менше. Проте важливий сам прецедент, який доводить: українське суспільство цілком здатне інтегрувати великі маси людей без втрати власної ідентичності. Страх перед чужинцями часто базується на незнанні та інстинктах, а не на реальному історичному досвіді.
Транзитний пункт, а не кінцева зупинка
Ще один момент — це реальна статистика нелегальної міграції. Подекуди в медіа можна побачити сюжети про затримання груп нелегалів десь на кордоні, і відразу виникає відчуття масштабної навали. Але сухі цифри знову ж таки свідчать проти цього.
За оцінками експертів та Державної міграційної служби, кількість нелегальних мігрантів, які перебувають в Україні, є мінімальною. Йдеться не про сотні тисяч, а про «жалюгідні» сотні, можливо тисячі, але не більше 10-15 тисяч осіб. Це крапля в морі порівняно з населенням держави навіть під час війни.
Чому так? Відповідь доволі прагматична. Для переважної більшості транзитних мігрантів з Азії чи Африки Україна ніколи не була «землею обітованою». Це лише транзитний коридор. Вони прямують до ЄС, де зовсім інший рівень життя, оплати праці, соціального захисту, тощо. Затримуватися в Україні їм немає жодного сенсу — хіба що вимушено, якщо не вдалося перетнути західний кордон.
А зараз, з огляду на війну, комендантську годину та постійні перевірки на блокпостах, Україна для нелегала стала ще більш недружнім середовищем, ніж будь-коли. Тому балачки про те, що нас от-от «захлисне» хвиля неконтрольованої міграції, просто не мають під собою фактологічного підґрунтя.
Чому «мільйонів мігрантів» ніколи не буде: сувора правда
Тепер перейдемо до найгострішого питання — гіпотетичного майбутнього, яке обговорюється в ЗМІ та кабінетах чиновників. Найбільше українське суспільство лякають саме, дипломатично кажучи, культурно далекі мігранти. Називаються й конкретні країни походження: Бангладеш, Пакистан, В’єтнам, держави Африки, тощо. В інформаційному полі спливають фантастичні цифри про потребу завозити по 300-500 тисяч таких працівників щороку (якщо взагалі не щомісяця!), і що врешті таких людей будуть мільйони. Наводиться й конкретний аргумент: без міграції економіка не виживе.
І ось тут доводиться визнати сумну правду. Економіка — це кровоносна система держави, і якщо з неї викачали надто багато крові, потрібне термінове переливання.
Як можна змінити ситуацію іншим чином? Завершити війну. Тоді з фронту демобілізуються сотні тисяч чоловіків, з дому вийдуть мільйони, які ховалися від ТЦК, ще декілька мільйонів можуть повернутися з Європи. Це було б ідеальним сценарієм. Але сьогодні, на превеликий жаль, це лише фантазії й надії на якесь далеке майбутнє, яке не факт що взагалі настане. Реальність же така, що в багатьох галузях просто нікому працювати вже сьогодні. Тому потреба в залученні робочої сили зовні — це сувора економічна математика.
Однак ключове — масштаб ситуації. Так, країні потрібні робочі руки. Але варто тверезо порівняти Україну з державами, куди спрямовані основні потоки мігрантів: Німеччиною, Швецією, Нідерландами, Австрією, тощо. Що приваблює мігранта там? Високі соціальні виплати, фактично безкоштовна медицина, розвинена інфраструктура для прийому біженців, безпека, гідний рівень життя, політична стабільність, тощо.
А тепер подивимось на Україну очима умовного робітника з Бангладеш, якому пропонують їхати до нас, а не до ЄС. У нас — війна. У нас — комендантська година. У нас — постійні тривоги, ракетні та дронові атаки, які подекуди тривають ледь не по кілька діб підряд. Взимку на мігрантів чекають «щасливі» тижні без світла та тепла через пошкоджену енергетику. Влітку — аналогічно: проблеми з електрикою та водопостачанням. Жодних бонусів у вигляді якоїсь притомної соцдопомоги чи житла держава, авжеж, також не надає.
Врешті, є остання «вишенька на торті»: український паспорт. Чи треба казати, наскільки довгим і складним є процес його отримання? І навіть якщо умовний непалець чи африканець дійсно заморочиться і отримає цей документ, вже на виході з паспортного столу на нього можуть чекати радісні співробітники ТЦК, вбачаючи в новоспеченому громадянині ресурс для поповнення штурмових підрозділів. Чи потрібне таке «щастя» умовному мігранту-чоловіку 25-45 років? Питання риторичне.
Саме тому міграція до України — якщо та взагалі буде хоч скільки-то масовою — скоріше за все матиме виключно прагматичний характер. Це буде тимчасова, сезонна трудова міграція чоловіків, які приїдуть заробити грошей, щоб за деякий час поїхати далі в ЄС або ж повернутися додому. Український паспорт для них — не якась мрія, а пряма загроза життю. Тож говорити про те, що нас чекає наплив «мільйонів» переселенців, які сплять і бачать залишитися тут назавжди, просто абсурдно. Їх тут ніхто не чекає з розпростертими обіймами, та й вони самі сюди не прагнуть. Реалістичний прогноз: від кількох десятків до, можливо, кількох сотень тисяч тимчасових працівників — і це максимум.
Думка експерта
Екснардеп 6-7 скликань, соціальний експерт Андрій Павловський дотримується протилежної думки. Він впевнений: міграція до України створює величезні ризики для держави і народу. Павловський зазначає: навіть незважаючи на об'єктивні демографічні та економічні проблеми, все ж таки треба робити все, аби заохотити українців, що виїхали, повертатися на батьківщину та допомагати в її відновленні. А для цього потрібно створити відповідні умови: безпека, житло, сучасні робочі місця, де можна отримувати гідну заробітну платню, тощо.
«Коли уряд почне робити бодай якісь кроки, то почнуть повертатися люди, бо побачать перспективу саме на батьківщині. І в цілому багато хто повернувся би, якби війна закінчилася, якби створили відповідні умови. Бо далеко не кожен може пристосуватися на Заході. Але уряд не хоче напрягатися, він йде найпростішим, найпримітивнішим шляхом, завозячи в Україну людей з ще бідніших країн Африки, Азії, тощо. Це найпростіший шлях. Озвучуються цифри про «не менше 300 тисяч» на місяць, до 3 мільйонів на рік. Ну ось собі й уявіть, як це вплине на демографічний та національний склад країни, на ідентичність майбутнього населення. Скажемо відверто: все-таки це люди чужої культури, іноді навіть ворожої до нашої (європейської та християнської). І наслідки цього можуть бути дуже важкими.
Ми це бачимо по низці країн Європейського Союзу. Ми бачимо це по Британії, де в Лондоні — столиці! — корінного населення, англійців, залишилося 36%. Тобто це небезпечні процеси і велика проблема. Невже ми хочемо такого ж для себе? Тим паче, що ці люди значно швидше відтворюють себе, ніж українці та європейці, у них зазвичай по 5-6 дітей в родинах. І з часом, за кількадесят років, вони вже можуть становити більшість населення. Але це вже буде не Україна і не український народ. Ось до чого можуть призвести всі ці ігри», — вважає Павловський.
Експерт не розуміє, чому в Україні не йдуть іншим шляхом: автоматизація, роботизація робочих місць, загальне осучаснення економіки. Павловський вказує на те, що прості фізичні роботи цілком можуть виконувати роботизовані системи — як в Китаї чи в Японії.
«Але це складно, на це треба витрачатися. Легше привезти мігранта, авжеж. Та про наслідки ніхто не думає… Ті, хто навіть розпочинає ці розмови про мігрантів — вважаю їх ворогами українського народу. Бо це призведе до зникнення і ліквідації українців», — резюмував Андрій Павловський.
Підбиваючи підсумки, все ж варто сказати прямо: розмови про якесь «велике заміщення» українців в Україні — це конспірологія, притягнута за вуха. Ця теорія народилася в правих колах західних суспільств з надлишковим соціальним забезпеченням і не має жодного стосунку до українських реалій. Жодного «заміщення» українців вихідцями з Азії не відбувається і не передбачається. Навіть за найсміливішими планами бізнесу, мова йде про заповнення робочих вакансій, а не про якийсь демографічний переворот.
Міграція — це не проблема України сьогодні (хіба що міграція українців з України). Проблема — у тих, кого ми вже втратили, і тих, кого продовжуємо втрачати. Справжня катастрофа — це назавжди виїхавші за кордон жінки з дітьми, які облаштувалися в Європі. Це сотні тисяч загиблих та поранених людей, які вже ніколи не повернуться до нормального життя. Це ті, хто залишився в окупації і виключений з економіки. Ті, хто, на жаль, ще загинуть, допоки продовжується війна.
У цьому контексті десятки чи навіть сотні тисяч трудових мігрантів — це інструмент для виживання економіки, а не загроза нації. Нічого поганого в легальній, контрольованій трудовій міграції немає. Вона піднімає ВВП, розширює податкову базу, закриває «дірки» в економіці, тощо.
Війна — ось єдина реальна загроза. Вона фізично знищує українську націю, через неї країна втратила мільйони людей назавжди та невідомо скільки втратить ще. І поки ми відволікаємося на міфічних натовпи мігрантів, яких de facto ще й особливо немає в Україні, ми втрачаємо фокус на головному: країну вбиває війна, а не міграція.
