Грудень — такий місяць, який завжди пробуджує в людях надію на диво. Мерехтіння гірлянд, запах ялинки та підготовка до свят створюють особливий психологічний настрій, в якому бажання миру та спокою посилюється в багато разів. Цьогорічне Різдво і Новий рік, втім, як завжди повні також гострого військово-політичного контексту.
З моменту повномасштабного вторгнення минуло майже чотири роки, а країна, втомлена війною, знову і знову гортає стрічку новин у пошуках бодай ознак наближення миру. Особливу гостроту цим сподіванням надає політична риторика Вашингтона. Президент США Дональд Трамп неодноразово вказував на Різдво як на символічний дедлайн для мирної угоди чи бодай припинення вогню.
Ідея «миру на Різдво» звучить дуже привабливо, дуже по-християнськи. Проте, заглиблюючись у реальну ситуацію навколо переговорів та ситуації на фронті, ми змушені констатувати жорсткий дисонанс між святковими бажаннями і непохитною логікою конфлікту. 15 грудня 2025 року, за 10 днів до свята народження Спасителя за західним обрядом, важливо усвідомити: сподіватися на різдвяне чудо можна, адже надія підтримує життя. Але будувати на цій надії стратегічні розрахунки — не просто наївно, але й надзвичайно небезпечно.
То чи чекати Україні миру на Різдво і що зараз відбувається з мирним процесом? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Реальні переговори чи симуляція процесу
Інформаційний простір останніх днів знову нагадує розкуйовджений вулик. Щоденні «ексклюзивні інсайди», «анонімні зливи» у ЗМІ та сміливі прогнози окремих експертів створюють густий фон, в якому важко розрізнити щось притомне. Здається, що весь світ залучено до гігантської роботи з пошуку миру. Хоча неважко згадати, скільки десятків (!) разів уже з'являлися повідомлення на кшталт «ось-ось настане мир» — і стільки ж разів все це залишилося не більше ніж словами.
Тим не менш, знову і знову обговорюються карти, умови потенційного припинення вогню, проміжні формули та дорожні карти, гарантії безпеки, тощо. Цей процес має всі ознаки серйозної активності: тривалі зустрічі в світових столицях, коментарі дипломатів, гучні пресрелізи про «дуже складний, але позитивний діалог»… Але якщо відсторонитися від інфошуму і спробувати знайти ліс за деревами, виникає питання: а що, власне, є предметом цього діалогу?
Детальний аналіз усіх «сенсаційних» звісток показує вражаючу порожнечу в самому центрі процесу. Вся ця грандіозна діяльність набуває рис симулякра — копії, у якої немає оригіналу, процесу без внутрішньої сутності. Іноді здається, що головна функція і задача полягає не в тому, аби зупинити війну, а в тому, аби створити у світової спільноти враження, що все під контролем і мир буде «ось-ось».
При цьому складно посперечатися з тим, що для американської сторони потрібен мир будь-якою ціною, до того ж максимально швидко. Саме тому вони так метушаться і поспішають. Втім, поки що без результатів, тому що кожна зі сторін (і Україна, і особливо Росія та особисто Володимир Путін) все ще впевнені, що на полі бою їм вдасться досягти більшого, аніж шляхом дипломатії. А тому переговори та війна залишаються двома паралельними процесами, які, наче паралельні прямі в геометрії, взагалі не пересікаються між собою.
Незмінний фактор Кремля
У всій цій історії залишається величезний «слон у кімнаті», про якого вже навіть не хочеться зайвий раз говорити — однак це неможливо. Поки експерти ведуть нескінченні дебати про те, наскільки Україна «готова до компромісів», абсолютно ігнорується центральний актор всього конфлікту. А саме Російська Федерация.
Кремлівський лідер Володимир Путін та його адміністрація не зробили жодної заяви, яка б свідчила про зміну їхніх максималістських цілей, проголошених ще на початку повномасштабного вторгнення. Навпаки, усі їхні коментарі в 2025 році, коли РФ активно наступає та має успіхи на фронті, лише констатують та продовжують ту саму агресивну лінію.
В інтерв'ю та публічних виступах російський диктатор спокійно повідомляє про захоплення нових населених пунктів, стверджує, що такі темпи наступу «влаштовують» Росію, і прямо каже, що всі цілі «спеціальної воєнної операції» будуть виконані. Мова не йде про перемир'я на лінії зіткнення, не йдеться і про заморозку конфлікту. Йдеться про продовження воєнних дій до досягнення повної перемоги, яка в кремлівській інтерпретації включає виконання всього їхнього списку вимог.
Ця позиція — не якась переговорна хитрість, аби отримати більше за столом дебатів. Це фундаментальна установка. Ключ від миру знаходиться в Кремлі. Але він схований у сейф, код від якого відомий лише одній людині — Путіну, і ця людина не має наміру його відкривати.
В таких умовах питання до України та її готовності до тих чи інших компромісів перестають грати якусь конкретну роль. Поки головний учасник конфлікту відкрито заявляє, що його власні цілі можуть і будуть досягнуті продовженням війни, і це його цілком влаштовує — будь-які переговори про мир набувають сюрреалістичного та абсурдного забарвлення. Як ми можемо говорити про мир, якщо одна зі сторін прямо заявляє, що не надто його і бажає? Питання риторичне.
Різдвяні ілюзії Трампа, або казкове мислення
В цей контекст врізається риторика Дональда Трампа та наближених до нього осіб про «мир на Різдво». Для західного політика, особливо такого, що любить гучні символічні жести, це ідеальна метафора. Різдво — час примирення, час дива, час народження Спасителя, який закликав усіх до братерства і єдності. Успіх у досягненні перемир'я саме до цієї дати став би колосальним політичним капіталом, відзнакою ефективного лідерства. Трамп справді цього хоче.
Але бажання, навіть підкріплене тиском на союзників, не здатне змінити математику на полі бою та ідеологічні установки в Кремлі. Російське керівництво чітко показало, що воно не керується логікою західних політичних циклів чи святкових календарів. Його логіка — логіка сили, стратегічного терпіння та досягнення поставлених цілей, незалежно від того, скільки часу це займе.
Сподівання на те, що президент США здатний одним рішенням, одним дзвінком чи однією погрозою примусити Кремль до миру, є формою відвертої політичної наївності та казкового мислення, wishful thinking. Це сподівання на зовнішнє чудо, якого найчастіше не буває.
Для України зациклення на «різдвяному дедлайні» несе серйозні ризики. Головне — воно створює хибні очікування в суспільстві, яке після неминучого розчарування веде до чергової психологічної кризи краху надій. А противник тим часом не припиняє наступу на жодній з ділянок фронту. Віра в диво в такій ситуації стає не духовною опорою, а стратегічною пасткою.
І хоча члени української переговорної організації, тобто офіційні публічні обличчя (зокрема, секретар РНБО Рустем Умєров) повідомляють, що сьогодні є шанси на підписання якоїсь угоди, яка наблизить нас до миру, все ж таки у всі ці риторичні заяви вірити все складніше. Хоча, авжеж, певна надія, що подібні слова промовляються не просто так, все-таки жевріє.
Думка експерта
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда називає поточні раунди мирних переговорів «політичними консультаціями». Та загалом розглядає ці події з певною долею скепсису.
«Подивіться, яка змішана українсько-німецька делегація. Як вона може мати якісь директиви? Американська делегація, в якій офіційний статус тільки у Джареда Кушнера — «зять президента США». Росія, яка начебто стоїть осторонь, але теж приймала Віткоффа і Кушнера на високому рівні. Тому що Дональд Трамп вирішив, що він спроможний завершити російсько-українську війну. Причому спроможний зробити це швидко і шляхом тиску на Україну. Тиску, шантажу, обмеження допомоги, тощо. Тобто він показує, що для нього не існує жодних моральних обмежень. Він своїми діями вже поставив агресора і жертву агресії на один щабель. Тому ми повинні в цьому контексті відповідним чином діяти, постійно маневрувати, постійно тягнути час», — впевнений Магда.
Експерт зазначає: він розуміє, що з точки зору цивільного це звучить дещо нахабно, тому що багато людей гине щодня. Але у нас, за великим рахунком, немає іншого вибору, вважає політолог.
«Без зміцнення України сьогодні, української позиції, ефективні переговори для нас залишаться недосяжною метою. І мені прикро, що у нас немає на сьогоднішній момент професійних дипломатів у делегації, за виключенням хіба що Сергія Кислиці. Мені прикро, що група людей, які мають і бачення, і спроможності, залишаються осторонь процесу. Мені прикро, що це все зараз відбувається проти нас», — коментує Євген Магда.
На думку експерта, чим ближче до нас дата Різдва, тим більше буде падати ентузіазм. Зрозуміло, що Путін нікуди не поспішає.
«Але все це для України — не позитивні новини, і це треба усвідомлювати», — резюмував політолог.
Таким чином ми приходимо до трагічного парадоксу кінця 2025 року. Існують дві реальності, що розвиваються паралельно, майже не торкаючись одна одної. Перша реальність — дипломатична. Це світ конференц-залів, папірців з пунктами, палких дебатів та спроб досягнути компромісу. Друга реальність — військова. Це реальність окопів, обстрілів, штурмів, втрат і зруйнованих міст. Ця реальність живе за законами тактики, стратегії, логістики та бойової сили.
Отже, чи варто Україні очікувати миру на Різдво 2025 року? Відповідь, заснована на холодному аналізі фактів, а не на святкових побажаннях, звучить жорстко: на превеликий жаль, ні. Очікування конкретної дати як моменту порятунку — це шлях до розчарування та стратегічних помилок.
Це не означає, що треба відмовлятися від надії взагалі. Надія — це паливо опору. Але надія має бути тверезою, позбавленою ілюзій. Вона має спрямовуватися не на зовнішнє диво, а на внутрішню міць.
Справжня надія зараз — не в тому, що Трамп домовиться з Путіним до 25-го грудня чи 7-го січня. Справжня надія — у здатності українських воїнів тримати фронт.
Мир настане тоді, коли Кремль усвідомить, що його максималістські цілі недосяжні, а ціна продовження війни стає неприйнятною для російського режиму. Допоки цього не сталося, марно сподіватися, що мир прийде до якоїсь красивої дати, як би нам всім цього не хотілося.
