Вже завтра, в п’ятницю 15 серпня, в американському штаті Аляска має відбутися зустріч президента США Дональда Трампа та російського диктатора Володимира Путіна. Очікується, що ключовою темою обговорення двох лідерів буде війна в Україні, яку Москва веде вже 3,5 роки. А конкретно мова піде про українські території, про необхідність «розміну» яких відкрито говорять перші особи Америки та пишуть безліч західних ЗМІ.
Такі заяви сприймаються українцями дуже полярно, переважно з ухилом у негатив. На офіційному рівні будь-які пропозиції щодо відмови від власних територій у тій чи іншій формі рішуче та однозначно відкидаються. Про це неодноразово заявляв президент Володимир Зеленський та члени його команди.
Значна частина суспільства також проти територіальних поступок. Але варто визнати, що є й чимало тих, хто погоджується на будь-який більш-менш компромісний варіант завершення війни — аби тільки зупинилися обстріли, а люди перестали гинути.
Що ж насправді думають українці та яка атмосфера панує в Україні напередодні переговорів Трампа й Путіна? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Українські парадокси
Якби потрібно було підібрати слово, яке найкраще описує внутрішній стан України та українців напередодні зустрічі президентів США та РФ, на якій, можливо, вдасться досягти якогось проміжного мирного рішення — то це було б слово «парадокс». Парадоксальність багатьох речей в українському політичному просторі з одного боку може здатися непомітною, з іншого ж — дуже кидається в очі.
Офіційна влада, більшість ЗМІ та відомих політичних і військових блогерів виступають за продовження боротьби та відмову від будь-яких форм миру чи перемир’я, невигідних для України. Хоча проблема тут полягає в тому, що війни на кшталт нашої в принципі частіше за все не завершуються якимось позитивом. Вигідних пропозицій немає і не буде, це та політична реальність, яку треба розуміти і усвідомлювати.
У коментарях під новинами чи постами про необхідність подальшого продовження боротьби до перемоги над кремлівським режимом користувачі діляться на різні табори. Ми можемо побачити як численні схвальні відгуки під записом якого-небудь відомого блогера у Facebook, так і сотні негативних коментарів із нецензурною лексикою під такою ж новиною в Telegram. Оцінка ситуації сильно залежить від аудиторії: «реактивні» читачі та шанувальники завжди підтримають свого кумира, а пересічні громадяни, які випадково опинилися в коментарях — найчастіше ні.
Соціологічні опитування, які в таких випадках зазвичай допомагають чіткіше визначити громадську думку, цього разу лише більше заплутують картину. Наприклад, нове дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС — одна з найвідоміших соціологічних компаній України) показує, що 76% громадян виступають проти будь-яких умов миру, нав’язаних країною-агресоркою. При цьому соціологи зазначають, що кількість тих, для кого такий розвиток подій є в цілому прийнятним, все ж зросла на 5-7% за останні місяці.
Але проблема в тому, що вітчизняні соціологічні компанії вже давно не мають того авторитету, який у них був раніше. Є певні побоювання, що вони можуть сильно залежати від кон'юнктури, яка склалася в країні, та від замовника дослідження, видаючи на-гора не стільки об’єктивні результати, скільки «ідеологічно правильні». І це вже не кажучи про величезні питання до методології таких опитувань під час війни — в умовах, коли мільйони людей переміщенні або за кордоном, значні території перебувають під окупацією, а всі старі вибірки втратили актуальність.
На цьому тлі виділяється недавнє дослідження відомої міжнародної соціологічної служби Gallup. Там результати фактично протилежні українським: 69% громадян підтримують якнайскоріше завершення війни шляхом переговорів. І хоча такі дані виглядають більш релевантними, але й до цього опитування виникають ті ж самі запитання, як і до КМІСу. Перш за все, стосовно методології та вибірки.
Contra spem spero
У 1890 році видатна українська поетеса Леся Українка написала один із своїх найбільш відомих віршів: «Contra spem spero!». В перекладі це означає «без надії сподіватись» — ці слова були як творчим, так і життєвим кредом авторки, до якого вона закликала й усіх інших.
Якщо говорити про внутрішні відчуття в суспільстві, то їх можна охарактеризувати саме так: «надія без надії». З одного боку, ніхто особливо не вірить, що така складна, довга, кривава та важка війна може просто так закінчитися після одних тільки переговорів двох лідерів у Анкориджі. Але в глибині душі у багатьох українців жевріє ірраціональне сподівання: а раптом це все нарешті закінчиться і настане довгоочікуваний мир?
Втім, чудеса в житті якщо й трапляються, то точно не у просторі політичного. Так, існує певна ймовірність, однак всерйоз сподіватися на чудо у настільки серйозних речах, як глобальна міжнародна політика та велика війна на виснаження, як мінімум наївно та інфантильно.
При цьому в українському суспільстві однозначно зберігається запеклий дух боротьби. Але він давно не настільки масовий, як у 2022 чи 2023 роках.
Дуже багато українців не готові змиритися з втратою територій, вони вимагають боротися далі, і це абсолютно зрозуміло та логічно. При цьому не можна не визнати, що на фронт більшість із них не поспішають. Та й не зовсім зрозуміло, як взагалі воювати ще рік чи два, коли кожен другий військовий експерт чи командир кажуть, що в армії дуже серйозний брак людей — насамперед піхоти. Також немало бійців і ветеранів ЗСУ стверджують, що в реальності захисники, які довгий час залишаються на нулі, вже настільки втомилися, що точно не протестуватимуть проти бодай ситуативної зупинки бойових дій.
Це підтверджують заяви колишнього начальника штабу бригади «Азов» Богдана Кротевича, який нещодавно повідомив про серйозний прорив росіян на Донбасі. Те саме визнають як військові експерти, так і інші командири та навіть звичайні бійці.
Крім того, активно зростає кількість дезертирств та випадків самовільного залишення частини. Журналіст та ветеран Володимир Бойко, посилаючись на силові структури, стверджує, що лише за липень 2025 року офіційно пішли в СЗЧ понад 17,5 тисяч осіб. Про це ж часто пишуть і західні ЗМІ.
Думка експерта
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік вважає, що ми підходимо до перемовин на Алясці з урахуванням трьох трендів, які паралельно йдуть і впливають на нашу позицію під час переговорів.
«Перший тренд — це серйозний соціальний запит на завершення війни. І Gallup, і КМІС, і інші компанії демонструють, що від 60 до 80% українців прагнуть завершення війни. Але цей запит насправді зводиться до вимоги припинення бойових дій. Адже за компроміси і домовленості з Москвою виступають лише біля 30%, по деяким опитуванням 50% — це не стійка більшість. І цей запит на припинення бойових дій не може ігнорувати влада. Саме тому вона говорить про вирішальні кроки, про те, що найближчим часом є шанси на завершення війни, тощо», — каже Бортнік.
Другий тренд, за словами експерта, це той факт, що ми приходимо до цих переговорів у ситуації, коли змінився баланс влади всередині країни. Коли посилився вплив Європи, посилився вплив G7 після невдалої атаки українського уряду на антикорупційні органи, що призводить до певного обмеження президентської вертикалі. Ця залежність теж суттєво впливатиме на переговори, вказує політолог.
«І третій тренд — все це відбувається на фоні продовження інтенсивних бойових дій. Хоча Росія, очевидно, зумисно припинила нанесення ударів вглиб української території, по Києву і так далі. Однак по низці напрямків вона продовжує наступати, а ми — повільно відступати. Цей відступ, ця втрата території чи локальні прориви, як трапилось під Добропіллям — теж фон, з яким ми приходимо до переговорів», — зазначив Бортнік.
Політолог впевнений: українське суспільство не готове капітулювати і не робитиме цього. Але одночасно воно вже втратило віру в своє майбутнє, впевненість у цьому майбутньому.
«Українська влада не знає, як вийти з ситуації з меншими втратами, та поступово втрачає свій вплив і домінуючу роль всередині української політичної системи. Війна ж далі розвивається за своїми законами і за повільним, не критичним, але все ж таки не сприятливим для України трендом», — підсумував Руслан Бортнік.
Резюмуючи, сьогоднішня ситуація має ознаки патової. Для України цей той самий «глухий кут», про який ще в 2023 році попереджав генерал Залужний.
З одного боку, Київ не може і не хоче відмовлятися від своїх територій: як з точки зору закону, так і з точки зору моралі. Це офіційно заявлено і неодноразово підкреслювалося. І це абсолютно зрозуміло та логічно: після стількох років кровопролиття просто віддати частину землі, за яку гинула невідома, але величезна кількість українців, для багатьох здається святотатством.
З іншого боку, подальше продовження війни на виснаження в нинішньому форматі виглядає як стовідсотковий та однозначний шлях в нікуди. Особливо якщо Трамп виконає свою недавню обіцянку і просто вийде з «української проблеми», припинивши будь-які форми допомоги та підтримки.
Виходить, що держава і суспільство сьогодні опинилися між двох вогнів, між молотом і ковадлом. Саме в такій складній, системній та, здається, глобально безвихідній дихотомії Україна й підходить до важливої дати — саміту на Алясці 15 серпня 2025 року.
