Російські окупанти знову цілять ракетами по Києву та області. Десятки загиблих та сотні поранених - люди втрачають рідних та домівки. Багато хто порівнює події 10, 11 жовтня із початком повномасштабного вторгнення росії. Тоді, 24 лютого, на столицю летіли ракети та бомби. Проте сьогодні люди вже не бояться, відчувають переважно лють.
Щоб нагадати світові, що таке втрата рідного дому та снаряди у своєму місті – розповідаємо історії біженців, які ще в перші місяці війни покинули свої київські будинки і знайшли прихисток на Рівненщині.
«Як немає дому – викопаю землянку…»
Перша розповідь – про сім’ю з Київщини. Коли вони приїхали в Рівненську область, їхнє село було ще окуповане. Ми не називаємо ані прізвища, ані населений пункт, та й імена замінюємо про всяк випадок з міркувань безпеки. Пан Петро, пані Оксана, бабця Анна і двоє дітей тимчасово оселилися в невеличкому сільському будиночку.
Спочатку сімʼя розповіла про те, як все почалося.
– Все почалося, як і для всіх, 24 лютого. Але спочатку ніхто не знав, що насправді буде… Так, ми бачили вдалині вибухи. Прилітав до нас «привид Києва» – оглядав територію. Такий гул зчиняв… А одного разу ледь не зачепив горіха – так низько йшов.
А вже 27 числа почали бомбити. Потім російські солдати зайшли в наше село. Як зайшли?.. Через центральну вулицю йшли колони. Скільки їх там було?.. Це була вся російська техніка, російські військові…
З початку березня окупанти оселилися в приміщеннях колишнього колгоспу. Там само розставили свої танки й гради. Пройшлися дворами, сказали чоловікам не виходити на вулицю. По периметру села розмістилися їхні снайпери.
Окупація. Якою вона була?
Біженці з Київщини розказали, як жилося в окупації. Без звʼязку, з окупантами в оселях і з забороною виходити на вулиці.
– Дуже скоро росіянці осіли в селі вже як господарі, – згадує пані Оксана. – Ходять вулицями, на велосипедах їздять, а ми по хатах сидимо. Сім’ї кумів кілька днів не дозволяли з льоху вийти, а самі в хаті гуляли, пиячили. На четвертий день жінка вийшла, впала на коліна і просить: «Дайте їсти хоч щось для своїх взяти. Чотири дні голодні». Щоправда, після цього їх випустили.
За наказом окупантів, жителі селища повісили на будинках білі стрічки. Так загарбники показували своїм, що їхні війська можуть вільно просуватися далі.
– Ми були відрізані від своїх повністю. Зв’язку ніякісінького ні з ким. Було ясно, що наші не зможуть одразу нас визволити.
Обличчя ворога
У рідному селі біженців «хазяйнували» росіяни, у сусідньому - були кадирівці.
– А чи були кадирівці у вас?
– Ні, вони були в сусідньому селі. У нас на вулиці були тоді росіянці, і ще, можна сказати, адекватні, – зауважує Петро.
– Ви з ними російською розмовляли?
– Ні, українською, вони чудово нас розуміли.
– Вперше їх побачила під обстрілом, – розповідає Оксана. – Я біжу й намагаюся сховатися, і вони теж – позгиналися, брудні, в піску, в бур’янах. А вдруге так це було: якось увечері набираю воду (у нас господарство велике), а вони гукають: «Иди сюда!». Не прийти не можеш, бо вони стоять троє з автоматами у дворі й троє ще на вулиці… «Дайте, пожалуйста, морковки, дайте лука». Думаєш, таким не можна давати, але, з іншого боку… Ми на них подивилися – вони діти... Двадцять два роки, вісімнадцять год… Ну діти ще. Кажуть: «Нас отправили, а мы не знали, куда». Може, й правда. Може, в інших частинах солдати чи контрактники, наприклад, і розуміли, що відбувається… А цих дітей кинули, як гарматне м’ясо.
– Я виходжу, – додає бабуся Анна, – а воно худеньке, білесеньке. Я й кажу: «На, бери, їж огірка». А потім ще кажу й так до них: «Хлопці, що ж ви робите? Йдіть звідси. За що? Ось я тільки недавно поховала діда, шість місяців тому помер». А він мені: «Ти, бабка, прости». Думаю, Господи, ти ж мені в онуки годишся. Подивилася на нього – а в нього сльози течуть.
– Так, правда, – додає Петро, – один розповів, що з Хабаровська, як матір звати, жінку, дітей. Казав мені так: «Нас отправили, а мы не знали, куда. Нам тоже страшно». Але одне вони розуміли: або тут ляжуть, або там свої пристрелять. Навіть розповідали, що їхали сюди «під прицілом».
Для чого вони опинилися на чужій землі, пояснити загарбники не могли. Лиш одна мова: їх прислали нас захищати. І на це глупство не було ради і відповіді ні в однієї сторони, ні в другої.
Війна вбиває людей, але не людяність
Розповіла сімʼя і про те, чи змогли б прийняти росіян, якби ті склали зброю. Питання складне, але гарна перевірка на людяність.
– Скажіть, а якби вони склали зброю і сказали: ми, мовляв, не хочемо воювати, прихистіть нас. Ви б їх прийняли?
Пан Петро, не замислюючись, каже: «Так, прийняв би». Потім він думає, підводиться, сідає і додає:
– Розумієш, якби він ніде не стріляв, його руки не були б в крові й він дійсно не знав, куди приїхав, то так. А оскільки вони зброю не склали, то мені їх не шкода.
А потім знову мовчить і каже:
– Якби покаялися і не стріляли, я б навіть заступився за них. Та навіть і заховав, поки нашим би все не пояснив.
Коли зрозуміли, що треба їхати з села? І як виїжджали?
Сімʼя втекла в сусіднє село. Будинки тих, хто виїжджав, розстрілювали.
– Ми ще довго залишалися на місці. Ось у мене є знайомий в сусідньому селі, то першого березня вже його будинку не було. Поки сиділи в погребі, вибухнула хата й машина. На щастя, мали другий автомобіль в гаражі. Сіли і виїхали всією сім’єю, всі живі, слава Богу. А ми… Числа 7-8 (березня) почали дуже стріляти, і безперервно. І не три-чотири рази на добу, а постійно. І вже не тільки ракетами й градами, а лупили з танків. Хата ходуном ходила. У погребі вже починали розходитися плити. По селу, між сусідами, можна було переміщатися так: п’ять метрів пройшов – упав, знову п’ять метрів пройшов – упав… У хату сусіда влучив снаряд…
Пан Петро розповідає неквапно, пригадує все до дрібниць.
– Ми не знали спочатку, що люди виїжджають. Потім, таки думаю, треба їхати. Дівчата вийшли, одягли білі хустки й просять: «Випустіть нас». А той питає в сусідки адресу. Вона відповіла, і хвилин за 20 снаряд прилетів прямісінько в їхню хату. Сім’я там, слава Богу, вижила, бо вони на той час у погребі були.
– Усе-таки рятували погреби? Бо різне кажуть про те, чи треба в них переховуватися.
– Якби ми залишилися ще на ніч, то вже не відомо, чи залишилися б живі. Будинки поруч горять. Гримить усе так, що всидіти в погребі вже неможливо. Нарешті нам дали добро на те, щоб ми виїхали в сусіднє село. Ніхто не казав про евакуацію, ми просилися в сусіднє село, бо тут все порозбивали (з 28 лютого не було світла, а 8 березня вони перебили ще й газову магістраль), і жити вже було ніяк.
– Як вийшов я 8 березня на свою вулицю, то її не впізнав. Магазин зрівняли з землею, будинки й школа зруйновані, асфальту нема, ворота в дворах знесені, шибки вибиті на землі, у кожному дворі або танк, або БТР.
– У вас є фото зруйнованого села?
– Якби знімали, то сюди б уже не приїхали…
– Як все-таки вдалося виїхати?
– Як? Сіли в машину й поїхали. Нам дали добро на сім автівок, а їхало аж сімнадцять. Вони стояли по всій вулиці з автоматами Калашнікова. Колону могли знищити, але не зробили цього.
– Зараз багато жахливих історій чуємо про те, що біженців розстрілюють.
– Нас випустили. Але, щоправда, журналіста одного вбили. Молодий хлопчина, з нашого району. Він почав знімати, і вони зразу його… На місці.
На сусідніх вулицях, розповідає пані Оксана, люди були дуже здивовані, коли бачили цю колону з білими стрічками і написами «Дети». Вони мало не крутили пальцями коло скроні, не розуміючи, що це і чому.
Справа в тому, що село має особливість: вулиці розкидані далеко одна від одної. На одній – пекло, на іншій – «наче Європа», все спокійно, люди спокійним і мирним життям живуть, а в сусідньому селі – російські блокпости і лежить багато їхніх загиблих...
У сім’ї Петра й Оксани, як і у всіх українців, змінилося ставлення до життя. Тепер живуть одним днем і не планують далі ранку. Сумують за домом, господарством, коморою… Переконані в перемозі і знають, що скоро Україна буде вільною.
Сотні будинків руйнуються досі
Таких сімей, як ця із Київщини, стає більше із кожним днем. Нагадуємо, що лише 10 жовтня російські ракети пошкодили в Києві 45 житлових будинків. Люди почали знову втікати в регіони.
Інтервʼю підготували: Софія Денисюк, Надія Кибукевич.
Фото: Катерина Лащикова.
Зазначимо, 10 жовтня російські війська атакували Київ, Львів, Дніпро, Харків, Хмельницький, Чернігівщину, Житомирщину та інші регіони.
Через ракетні обстріли Києва низка столичних торгово-розважальних центрів також призупиняє роботу.
Від масованої атаки Києва у понеділок, 10 жовтня, постраждали 47 людей. Кількість загиблих становить 5 осіб.
10 жовтня вибухом у Києві пошкоджено центральний залізничний вокзал. Проте рух поїздів продовжується.