Чинне скликання Верховної Ради, сформоване в 2019 році, одразу ж увійшло в історію. Адже тоді вдалося отримати першу в історії України монобільшість — яка сьогодні, втім, скоріше нагадує важкохворого, під'єднаного до апаратів життєзабезпечення. Формально він досі живий: дихає, ворушить пальцями, іноді навіть розплющує очі та щось каже, тощо. Але про самостійне та повноцінне функціонування, на жаль, давно не йдеться.
Останні тижні позначилися повним паралічем законодавчої роботи: депутати не голосують ключові закони, не можуть зібрати кворум, а президент Володимир Зеленський навіть публічно пригрозив відправити нардепів на фронт. Звичайно ж, це банальний популізм: для цього потрібно змінювати законодавство, а народні обранці явно ніколи не підтримають закон, згідно з яким їх же і відправлять в окопи. А згодом керівник фракції Давид Арахамія заявив, що голову держави неправильно зрозуміли. Тим не менш, за всіма цими заявами ми бачимо лише верхівку айсберга системної кризи монобільшості.
Справа в тому, що за вивіскою «Слуга народу» давно ховається конгломерат абсолютно випадкових людей, розбитих на численні групи інтересів, яких об'єднує лише одне — страх перед Банковою та власним майбутнім. Якщо 2019 рік став роком народження першої в історії України монобільшості, то 2026-й — це рік остаточного напіврозпаду. І найтрагічніше тут навіть не те, що депутати не працюють, а те, що в країні, яка за Конституцією є парламентсько-президентською республікою, законодавча гілка влади виявилася просто непотрібною. Всі її функції фактично звелися до «кнопок»: раз на три місяці пролонговувати воєнний стан і мобілізацію.
Як ІХ скликання Верховної Ради дійшло до такого життя? Яка ситуація з монобільшістю станом на зараз? Чи вистачить голосів для чергового продовження воєнного стану і мобілізації в травні? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Ілюзія єдності: як «зелений принтер» надрукував собі кризу
Аби зрозуміти глибину нинішньої кризи, варто спершу згадати, звідки взагалі взялася ця монобільшість. Адже внаслідок війни Україна вже настільки довго живе без звичної для держави регулярної ротації еліт на виборах, що здається, ніби це скликання було з нами завжди.
Та насправді точкою відліку є 2019 рік. Тоді Володимир Зеленський отримав не просто кредит довіри від суспільства: це був гігантський карт-бланш на повну трансформацію країни. Під час виборів до Верховної Ради під брендом Зеленського «Слуга народу» зайшли аж 254 депутати — вперше в історії незалежної України одна політична сила отримала більшість, що дало їй змогу відмовитися від традиційного формування коаліції. Це була доволі унікальна подія для демократичного світу. Втім, «Слуга народу» отримала понад 43% голосів на (в цілому) абсолютно прозорих виборах, тож питань ні в кого не виникло.
Однак цей тріумф приховував фатальну ваду. За відсутності чіткої ідеології та системного партійного будівництва (політсилу створили буквально з нуля за кілька місяців до виборів) до влади прийшли люди, яких об'єднувало лише одне: власне, бажання бути при владі. Це були колишні народні обранці інших скликань, які ще вчора розділяли зовсім інші цінності. Це були молоді та амбітні журналісти або блогери, які ніколи не мали справи з державним управлінням. Це були особи, наближені до «Кварталу-95». Це були представники різних бізнес-кланів, які побачили в новій владі можливість лобіювати свої інтереси. Врешті, в струнких рядах «слуг» опинилися й банальні авантюристи, в тому числі й раніше судимі, для яких депутатський мандат став квитком у «вищий світ».
Найбільш далекоглядні експерти тоді застерігали: монобільшість — це не дуже добре, потрібна конкуренція. Тим паче це погано, якщо монобільшість не має спільного бачення майбутнього країни. А що таке бачення? Це відповіді на прості запитання: якою ми хочемо бачити Україну через 10 років? Які реформи для цього потрібні? Якою буде наша економіка?
На ці та інші запитання у «слуг», як правило, відповідей не було і немає. Були лише гасла на кшталт «Зробимо їх разом!» або «За європейську Україну!»: це настільки ж красиво і правильно, наскільки порожньо й абсолютно беззмістовно. Врешті все дуже швидко прийшло до того, до чого й мало прийти: парламент з політичного суб'єкта і головного законодавчого органу країни перетворився на інструмент для імплементації рішень Банкової.
.png)
Політична дисфункція монобільшості-2026
Приводом для чергової гострої фази кризи стали безліч факторів, які разом призвели до одного результату: неможливості домовитися зсередини. За останній час Верховна Рада, серед іншого, провалила голосування за урядовий законопроєкт, який запроваджує автоматичний обмін інформацією про доходи з цифрових платформ. У народі його охрестили «податком на OLX». Проблема в тому, що цей закон був прямою вимогою МВФ для продовження фінансування України. А з грошима в державі зараз великі проблеми.
Чому ж парламент не здатний підтримувати закони, а подекуди навіть неспроможний фізично зібратися на роботу й розпочати засідання? Відповідь криється в тотальній деморалізації. Робоче ядро фракції, як пишуть журналісти, скоротилося до критичних 111-120 депутатів. Перший заступник голови фракції Андрій Мотовиловець в недавньому інтерв'ю відверто зізнавався: серед народних обранців дуже поширені «втома, розгубленість і страх», Верховна Рада «зламалася», працювати ніхто не хоче, а більшість нардепів до того ж дуже бояться кримінальних справ з боку НАБУ і САП. Теж саме кажуть off records інші депутати.
Так, виданню UA.News вдалося поспілкуватися «не під запис» з одним із членів фракції «Слуга народу». Він попросив не вказувати в матеріалі його ім'я та прізвище, оскільки боїться можливих негативних наслідків. Разом із тим, фактично наш співрозмовник підтвердив те, що кількома днями раніше розповів у інтерв'ю Андрій Мотовиловець.
«В приватних чатах «Слуги народу» всій цій ситуації (з погрозами Зеленського відправити депутатів на фронт — ред.) дуже не раді. В особистих розмовах навіть фігурує невеселий жарт: щоб покинути фракцію, треба скоїти самогубство або ініціювати власну смерть. Насправді купа народу хоче скласти мандати. Дуже багато. Але не складають, і на це дуже впливає Арахамія. Він проводить розмови з кожним та «ніжно» пояснює, що якщо про це і далі говоритимуть, особливо публічно, то на них чекатимуть проблеми», — зазначив співрозмовник UA.News.
«Політичне болото» без суб'єктності
Фактично монобільшості як явища давно не існує. Те, що ми спостерігаємо у Верховній Раді, є лише ситуативною коаліцією, яка щоразу ледве збирається під конкретні завдання з боку ОП. Для ухвалення рішень владі доводиться тягнути голоси буквально звідусіль.
Так, підключають залишки забороненої ОПЗЖ — тих самих, хто ще вчора були «п'ятою колоною Кремля», а сьогодні раптом стали дуже необхідними для «державницьких рішень». Беруть різні депутатські групи: від «Довіри» до «За майбутнє». Не гребують «потрібними» голосуваннями й нібито опозиційні фракції: «Голос», «Батьківщина» та «Європейська солідарність». Взагалі під час деяких голосувань суспільство регулярно спостерігає зворушливу єдність влади та опозиції, але це тема для окремого матеріалу.
Тобто йдеться не про монокоаліцію, як це дійсно було в 2019-му, а про типовий для України конгломерат інтересів, де кожен голос має свою ціну — політичну та/або фінансову. Конструкція тримається на чесному слові й постійних домовленостях. Це вже не «монобільшість», а скоріше «мономеншість».
І ось тут ми підходимо до найболючішого. За Конституцією, Україна є парламентсько-президентською республікою. Це означає, що саме Верховна Рада має бути головним простором для визначення стратегії розвитку держави. Саме парламент формує уряд, затверджує бюджет, контролює виконавчу владу, тощо. Але замість цього ми маємо тотально недієздатний орган, ледь не третина якого знаходиться під слідством або «на гачку» антикорупціонерів. На жаль, такими є сучасні реалії.
Думка експерта
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік впевнений: погрози Зеленського відправити депутатів на фронт — це одночасно і фігуральні вислови, і ні. На практиці реалізувати це неможливо без внесення змін у закон про мобілізацію, для чого якраз потрібні голоси депутатів. Тобто депутати мають самостійно ухвалити законодавство, згідно з яким їх же і мобілізують.
«Це нереалістична історія, з урахуванням того, що вони і так ні за що не можуть проголосувати всі останні тижні. Я думаю, що таким чином президент намагається досягти інших цілей. Він старається дистанціюватися від провалів законопроєктів, які необхідні для співробітництва з МВФ. Голова держави як би показує, що він не підтримує нардепів в цьому випадку, що парламент виступає проти його інтересів. Взагалі ж парламент у нас дуже непопулярний, і депутати перетворюються на таких собі «хлопчиків для биття». Їх дуже зручно критикувати за всі проблеми. Але мушу зазначити, що депутати саме цього «довгого скликання» найбільш безправні та обмежені у своєму впливі за всю історію України.
Що стосується внутрішньої ситуації — тут співпадіння кількох факторів. По-перше, від 100 до 140 депутатів проходять по тих чи інших слідчих справах. Понад 10 фізично сидять у тюрмі. Ті, які під слідством — ображені, розчаровані, вони не демонструють готовність далі працювати в парламенті. Кажуть, що близько 60 депутатів хочуть піти з ВР. Я думаю, в реальності цифра набагато вища. По-друге, парламент фактично заблокований антикорупційними структурами. Парламент також заблокований відсутністю корупційної «змазки» у вигляді доплат за голосування. І третє — парламент сьогодні не хоче брати на себе відповідальність за непопулярні законопроєкти: підвищення податків і все решта. І саме через це ми бачимо тижні цієї блокади та забастовки депутатів, що ставить під загрозу функціонування всіх державних інституцій», — вважає Бортнік.
Окремо експерт зазначає: це не перша така «просадка» в роботі праламенту. Скоріше за все, резидент врешті знайде важелі впливу на Верховну Раду. І особливо якщо це стосуватиметься питання продовження воєнного стану та мобілізації.
«Що стосується продовження мобілізації та воєнного стану — по-перше, до травня ще дуже довго. По-друге, це питання більш такого стратегічно-патріотичного характеру. Складно прогнозувати, але я думаю, що все це буде продовжено, незважаючи на всі ознаки розпаду і деградації парламентської більшості. Тобто в парламенті все одно голосуються якісь стратегічні та патріотичні питання. Не голосуються натомість питання політичні, токсичні, ті, за якими стоять чиїсь яскраво виражені інтереси, а депутати не отримують жодного зиску — ось від таких рішень нардепи намагаються дистанціюватися», — резюмував Руслан Бортнік.
Підсумовуючи, сьогодні український парламент перебуває у стані глибокого напіврозпаду. Він перетворився на політичне болото, повністю позбавлене суб'єктності. Єдина функція, яку він ще виконує безвідмовно, — це ритуальне голосування за продовження воєнного стану та мобілізації раз на три місяці, а також, періодично, деякі інші законопроєкти, під які вдасться знайти голоси. Усі ж інші питання зависають в повітрі, стаючи заручниками чи то депутатських амбіцій, чи то скоріше їхніх страхів.
І це справжня трагедія українського парламентаризму. В країні, де п'ятий рік триває важка війна, законодавча гілка влади виявилася не просто слабкою, а морально та політично мертвою. Суспiльство змушене змиритися з тим, що черговий історичний шанс, коли країна отримала унікальний інструмент для законодавчих змін — монобільшість — було безповоротно втрачено в болоті внутрішніх чвар, корупції та безвідповідальності.
Залишається зрозуміти лише одне: чи можна реанімувати те, що фактично вже померло, чи варто керуватися ніцшеанською логікою — «падаючого штовхни»? Втім, це риторичне питання, і відповідь на нього кожен може дати собі самостійно.
