В Україні посада президента завжди була не просто політичним титулом та верхівкою владної піраміди. Це також щоразу символ історичної відповідальності, втілення нових сподівань і водночас джерело гострих протистоянь, протиріч і дуже полярних особистісних оцінок.
Президент України — це кожного разу окрема історична епоха в житті держави. Кожен з очільників залишив свій слід у політичному житті країни: іноді відверто негативний та майже одностайно поганий, іноді з нотками позитиву та оптимізму, однак завжди дискусійний та неоднозначний. Подібно тому, як сніг уособлює зиму, а тепло і квіти — літо, президент уособлює в собі той вектор і той проміжок життя країни, під час якого він правив.
Але не менш цікаве питання полягає в іншому. Українці звикли критикувати своїх можновладців, однак ця критика майже щоразу припиняється, коли голова держави відходить від справ. Народ ніби забуває про минулого очільника. Але ж життя на цьому не закінчується. А статус президента в нашій державі залишається пожиттєво — хіба що з одним сумним виключенням.
То що ж відбувається з президентами України після того, як пролунає останній офіційний гімн під час передачі повноважень наступнику? Як і чим живуть президенти, коли залишають кабінет на Банковій? Від уже покійного Кравчука до більше ніж активного Порошенка — чим наразі займаються ексгаранти? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Леонід Кравчук
Перший Президент України, обраний у 1991 році після проголошення незалежності, був одним із головних архітекторів нового українського державного ладу. А ще Кравчук керував країною менше, ніж будь-хто в історії: близько 3+ років.
Після дострокового завершення каденції у 1994 році Кравчук, тоді ще відносно молодий для політика, залишився у житті держави. Він став народним депутатом, активно брав участь у парламентському житті, зокрема у створенні міжфракційних об’єднань, займався формуванням національної ідеології та пострадянської моделі державного управління. Окрім цього, колишній гарант займався також науковою роботою.
Кравчук зберігав статус морального авторитета української державності — хоча його роль все ж залишається доволі дискусійною, а часи президентства згадуються як епоха вражаючої бідності. Він часто виступав у ЗМІ як коментатор та аналітик політичних подій, особливо у кризові моменти. Його голос звучав стримано, спокійно, але вагомо, особливо тоді, коли йшлося про стратегічні напрямки — вступ до ЄС або НАТО, відносини з Росією, внутрішню стабільність.
У 2020 році, вже в дуже поважному віці, Леонід Макарович погодився очолити українську делегацію у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. Його участь мала насамперед політичний і моральний сенс — держава повертала в гру людину, яка брала участь у самому формуванні незалежності.
Проте на початку 2021 року через серйозне погіршення здоров’я Кравчук відійшов від цієї місії. 88-річний президент довгий час перебував на лікуванні в Німеччині: хворів на серце.
Саме там, на чужині, він і помер 10 травня 2022 року, вже після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Його смерть стала символом кінця епохи. Кравчук був не лише першим президентом, а й учасником та свідком усіх ключових подій українського державотворення. Похований перший Президент України Леонід Макарович Кравчук на Байковому кладовищі в Києві.
Леонід Кучма
Другий Президент України Леонід Кучма, який обіймав посаду з 1994 по 2005 рік, після відходу з влади також не зник із політичного горизонту. Його активність, хоч і не завжди формальна, залишалася помітною.
Зокрема, він створив благодійний фонд імені себе, зосереджений на гуманітарних і культурних проєктах, в тому числі на підтримці освіти, науки та молодіжних ініціатив. Також Кучма залишався впливовим гравцем у неофіційній політичній кухні: підтримував контакти з бізнес-елітами, обговорював ключові державні рішення з політичними лідерами та подекуди виступав консультантом і «старшим наставником» для керманичів держави.
Найважливішою місією постпрезидентського періоду стала участь Кучми у перемовинах з урегулювання війни на Донбасі. Як і Леоніда Кравчука, у 2014 році, після початку збройного конфлікту на сході, його запросили очолити українську делегацію в Мінському переговорному процесі.
Саме Кучма був одним із підписантів Мінських домовленостей. Попри неоднозначне сприйняття цих домовленостей частиною суспільства, участь Леоніда Даниловича розцінювалася як спроба використати авторитет досвідченого політика в надскладній міжнародній грі. На жаль, це не спрацювало.
Зрештою, у 2020 році Кучма завершив свою дипломатичну місію в ТКГ. Із початком повномасштабної війни у 2022 році він залишився осторонь публічного життя, рідко з’являвся в медіа, однак іноді виступав із заявами та інтерв'ю, де висловлював свої думки стосовно політичної ситуації та закликав світ підтримати Україну.
Спадок Кучми залишається неоднозначним, а старше покоління українців згадують кучмівські часи досить полярно: і як епоху бідності, бандитизму та олігархату на першому терміні — і як часи покращення, стабілізації та збагачення на другому. Його ім’я також досі пов’язане з темою миру, врегулювання конфліктів і зовнішньою політикою. Сам Леонід Данилович часто наголошував, що не шкодує і не соромиться часів президентства, але при цьому ніколи не прагнув повернутися у велику політику.
Віктор Ющенко
Третій Президент України після відходу з поста у 2010 році не став формувати нову партію чи політичний рух. Замість цього Віктор Ющенко обрав шлях культурної, інтелектуальної та громадської активності на довічному утриманні від держави.
Він присвятив себе просвітництву, історичній пам’яті, підтримці українських традицій та… розвитку аграрної культури. Так, його ім’я стало синонімом до поняття «пасічник» (у часи каденції це слово було політичним прізвиськом Ющенка). Третій президент справді активно займається бджільництвом, перетворивши цю діяльність на символ органічного життя, турботи про землю та національну ідентичність.
Окрім аграрних та культурних ініціатив, Ющенко активно читає лекції, виступає у вітчизняних та міжнародних університетах, публічно захищає демократичні цінності та національний шлях України. Він не уникає інтерв’ю, у яких виступає не політиком, а радше філософом, мислителем, людиною ідеї. Його критика сучасного політичного класу майже завжди обрамлена в культурний та моральний контекст. Він не входить у партійні процеси, однак іноді підтримує окремі патріотичні ініціативи.
Ющенко — це приклад президента, який обрав просто жити життя після завершення каденції. Він мешкає як приватна особа, однак залишається важливою фігурою в дискурсі про українську національну ідентичність, історію та майбутнє. Його публічні заяви стосуються передусім гуманітарної політики, питань мови, церкви, символів.
Його життя після президентства — це спроба створити культурну альтернативу сучасній політичній боротьбі, навіть якщо не всіх влаштовують його погляди. А період Ющенка, який взагалі-то справедливо вважався досить слабким президентом, наразі оцінюється як епоха відносної стабільності, демократичності, заможності та економічного зростання.
Віктор Янукович
Четвертий Президент України — одна з найбільш суперечливих особистостей сучасної історіографії. Після подій на Майдані у 2014 році він втік з країни, залишивши державу наодинці з усіма проблемами у критичний історичний момент. Його втеча до Росії була сприйнята як зрада: не лише політична, а й моральна. Після цього навіть щирі прихильники відвернулися від Віктора Федоровича, а згодом Верховна Рада символічно позбавила його пожиттєвого звання президента — вперше і востаннє в історії України.
Відтоді Янукович фактично зник із публічного простору. Він перебуває в Росії під кремлівською охороною, мешкає в елітному маєтку (під Москвою, а не в Ростові, як багато хто вважає), проте його ім’я практично не згадується у політичному дискурсі — хіба що в судових процесах.
Його публічні спроби повернутись до обговорення українських подій були поодинокими, неефективними і явно інспіровані Кремлем. Також кілька разів адвокати Януковича намагалися оскаржити його звинувачення в державній зраді, однак українське правосуддя не визнає цих спроб. Він давав інтерв’ю російським ЗМІ, але вони мали вкрай обмежений вплив. Янукович лишається фігурою з минулого, яку не підтримує жодна реальна політична сила.
Його післяпрезидентське життя — це приклад політичного вигнання, такий собі остракізм на державному рівні. Янукович втратив усе: легітимність, владу, підтримку народу (а його рейтинги були досить високими навіть у лютому 2014), можливість впливати на ситуацію.
Сьогодні він живе тихо та ізольовано, у російському інформаційному просторі, далеко від країни, яку колись очолював. І хоча він, не дивлячись ні на що, все ж не був найгіршим очільником держави з можливих, а формально його ім’я іноді фігурує в українських новинах — воно не викликає в народі нічого, крім асоціацій із втечею, слабкістю та ганьбою.
Приклад Януковича є хрестоматійним для сучасної української історії. Президент-вигнанець, позбавлений навіть статусу президента, залишився у пам'яті українців як зрадник, ганчірка, слабак і боягуз. А це в розумінні українського народу гірше за будь-що.
Петро Порошенко
П’ятий Президент України, на відміну від своїх попередників, після завершення каденції у 2019 році залишився дуже активним політиком і навіть став лідером опозиції. Його партія «Європейська Солідарність» зберегла представництво в парламенті, а сам Порошенко активно виступає у Верховній Раді, у медіа та на міжнародному рівні. Він не лише зберіг політичну активність, а й намагається диктувати порядок денний, особливо в питаннях оборони, європейської інтеграції та створенні антиросійської коаліції.
Не дарма про Порошенка навіть жартують, що він досі вважає себе президентом. Хоча ці жарти взагалі-то є чистою правдою: згідно із вітчизняним законодавством, Петро Олексійович пожиттєво залишає за собою статус Президента. Тож в цьому контексті він дійсно досі президент — просто його каденція завершилася.
Сьогодні Порошенко активно працює в міжнародному полі. Після повномасштабного вторгнення він здійснив десятки поїздок до Європи та США, де лобіював військову та економічну допомогу для України. Він постійно зустрічається з лідерами думок, парламентарями, експертами, просуваючи український порядок денний. Паралельно з політикою, Порошенко займається благодійністю та волонтерством: його фонд закуповує дрони, медикаменти, допомагає переселенцям.
Попри численні судові справи проти нього, пов'язані переважно з корупцією, його прихильники називають все це політично мотивованим переслідуванням. Оцінки діяльності Петра Олексійовича залишаються дуже полярними. При цьому Порошенко зберігає значну підтримку серед частини суспільства.
Він продовжує боротьбу за європейський курс України, позиціонуючи себе як гаранта стабільності, опозицію до популізму чинної влади і промоутера національних інтересів. Його постпрезидентська активність — це приклад спроби залишитися на вершині політичної сцени, не погоджуючись на роль історичного спостерігача та морального авторитета у тіні. І поза будь-яким особистим ставленням до Порошенка варто визнати, що загалом йому це вдається.
Резюмуючи: життя українських президентів після завершення каденції демонструє не лише їхній особистий вибір, а й глибину політичної культури в країні. Дехто — як Кравчук чи Кучма — зберігали вплив через дипломатичні місії й участь у переговорах, виконуючи роль досвідчених державників навіть у старшому віці. Інші, як Ющенко, свідомо відійшли від великої політики, але стали громадськими інтелектуалами.
Янукович — виняток у цьому списку, приклад політичної втечі й моральної дискваліфікації. Порошенко ж, навпаки, намагається залишатися активним учасником політичного процесу та претендує на роль опозиційного лідера.
Жоден президент України не був найкращим. Всі вони — живі люди, зі своїми плюсами та мінусами. Усі ці постаті відображають не лише себе, а й етапи розвитку української держави. Їхня діяльність після президентства є важливим маркером — чи то здатності до політичної еволюції, як у Порошенка, чи то втрати зв’язку з реальністю, як у Януковича. Врешті, варто пам'ятати, що президентство — це лише етап, а справжня цінність політика вимірюється тим, ким він залишається після втрати повноважень.
