Давно вже хотів сказати, що вже 4 роки ми з вами живемо в інтерпретаціях та клікбейтному медіашумі чужих медіа — всіх цих Блумбергів, Аксіос, WSJ, Гардіан, Нью-Йорк постів тощо.
У них першість у всьому: джерела, наративи, інсайди. Вони задають тональність і ритм обговорення. Спекулюють інформацією та видумивають контексти. Слугують інструментом замовлень і знаряддям психоінформаційних війн.
І практичне жодне українське поважне видання, навіть з гетто «білого списку», не може тягатися із ними у інформативній та наративній силі. В гонитві за першість розуміння суті того, що реально відбувається навколо держави і суспільства.
Парадокс: війна в Україні, а її рейтингові медіа не здатні продукувати серйозні тексти, аналітику та глибину щодо російсько-української війни. Не ризикують заглянути за лаштунки. Їх колонки не стають цитованими. Залишають справжні факти для шепоту в кавʼярнях та youtube-балаканини з обмеженим колом анонімних глядачів.
Аполітичних посполитих підвʼязали на шпиці телеграмного fastfood. Їх рівню цілком влаштовують короткі тексти з обсценними вкрапленнями дурі та трешу.
Скажете, що це неможливо в корені, адже Україна — одна з воюючих сторін, і це не дозволяє медіа стати над інтересами безпеки і оборони. Ну, тоді слухайте Арестовича.
Олег Постернак
