Війна, розв’язана Росією проти України, не тільки принесла неймовірні руйнування і величезні людські втрати, але й поставила українську систему освіти перед безпрецедентними викликами. Перехід на дистанційне навчання почався ще за пандемії Covid-19, однак під час бойових дій до цього додалося масове переміщення населення, руйнування навчальних закладів і нестача кадрів. Все це стало випробуванням на витривалість для освітньої системи України, яка і до війни була, скажемо дипломатично, не найкращою в світі.
Якими є основні проблеми та виклики, які стоять перед українською освітою під час війни? Наскільки великим є їхній вплив на якість навчання? Чи є перспективи реформування системи освіти, враховуючи досвід інших країн, що пережили подібні ситуації? Агентство UA.News розбиралося в питанні.
Проблема якості дистанційного навчання
Після початку війни дистанційне навчання стало єдиним можливим способом забезпечення освітнього процесу для багатьох українських школярів і студентів. За даними Міністерства освіти і науки України, до кінця 2022 року понад 70% закладів середньої освіти перейшли на дистанційну або змішану форму навчання.
Втім, вже зараз, наприкінці 2024 року, від цього поступово відходять у деяких містах та регіонах, де навчатися очно стає відносно безпечно. Наприклад, на заході Україні чи то в Києві більшість школярів і студентів навчаються оффлайн. А от у тих же Харкові, Сумах чи Херсоні освітяни вимушені працювати лише онлайн через об’єктивні вимоги безпеки. Хоча в «першій столиці» діє проєкт «метрошколи», коли найменші дітки навчаються у підземеллях метро. Втім, такі школи вміщують лише кілька тисяч школярів, чого недостатньо для мільйонного Харкова.
Водночас зростає серйозне занепокоєння щодо ефективності такого формату. Дослідження Українського центру оцінювання якості освіти показали, що рівень засвоєння матеріалу у дистанційному форматі значно поступається очному навчанню. Основні причини — обмежений доступ до інтернету, нестача якісної техніки, подекуди низька цифрова грамотність як учнів, так і вчителів.
Ми звернулися за коментарем до вчительки вищої кваліфікаційної категорії, заступниці директора однієї зі шкіл у Барвінково (Харківська область) Галини Щолок. Це невелике місто в Ізюмському районі Харківщини, дві третини якого розбомбили окупанти. Однак навіть у таких складних умовах місцеві педагоги не припиняють освітній процес, розуміючи його важливість для майбутнього країни.
«На мою думку, виклики дистанційки такі: недосконалий рівень володіння потрібними цифровими навичками, не тільки учнями та батьками, а й учителями – це перше. Друге – психоемоційний стан учасників освітнього процесу, постійні тривоги, погані новини, вибухи за вікном… Нарешті, третє – наявні освітні розриви у дітей, бо одні мають репетиторів, що дозволяє їм мати кращий рівень знань, а інші мають великі прогалини, а повертатися до вивченого матеріалу немає часу… Можливо, доцільно було б ввести певні зміни в навчальні програми, спростити їх на період війни», - вважає Галина Щолок.
Не варто забувати, що та ж школа перш за все є інструментом соціалізації дітей. Малі українці вчаться спілкуванню, комунікації, взаємодії в колективі. Безпосередньо освіта, особливо у молодших та середніх класах, грає трохи другорядну роль. А про яку соціалізацію може йтися, якщо діти просто сидять перед комп’ютерами в себе вдома – питання риторичне.
«Говорячи про якість дистанційної освіти, зауважу, що це краще, ніж нічого, проте оффлайн-навчання, безперечно, дозволяє надавати більш якісні освітні послуги», - впевнена Галина Щолок.
За даними ЮНІСЕФ, понад 5 мільйонів українських дітей потребують доступу до якісного навчання і обмежені в цьому праві. Найгірша ситуація спостерігається на окупованих, нещодавно деокупованих та прифронтових територіях, де навчальний процес часто переривається через загрози обстрілів або його просто ніде проводити, тому що школи зруйновані ворожими обстрілами.
Досвід інших країн, таких як Сирія та Афганістан, показує, що підтримка дистанційного навчання в умовах конфлікту потребує значних інвестицій у технології, підготовку викладачів і розробку інтерактивних платформ. У Сирії, наприклад, ООН запровадила проєкти мобільного навчання, що дозволяло дітям у важкодоступних регіонах отримувати освіту через мобільні пристрої. Україна вже сьогодні переймає цей досвід для покращення доступності навчання. Однак це поки що не вирішує фундаментальної проблеми.
Відсутність рівного доступу до освіти
Ще однією серйозною проблемою є нерівність доступу до навчання. За даними того ж ЮНІСЕФ, близько 1,5 мільйона дітей були змушені залишити свої домівки через війну, багато хто з них переїхав до інших країн або безпечніших регіонів України. У таких умовах складно забезпечити дітям однакові умови для навчання. Якщо йдеться про українських школярів та студентів за кордоном, то найчастіше вони починають обирати саме іноземну освіту, концентруючись на ній, а українські освітні установи залишають. Адже фізично дуже складно тягнути одразу дві школи чи два університети: в Україні та в державі перебування.
З інфраструктурою також існують великі проблеми. За даними Міністерства освіти, понад 3,5 тисячі закладів освіти зазнали тих чи інших руйнувань, майже 400 – повністю зруйновані. Агресія РФ продовжується, і навчальна інфраструктура залишається в зоні ризику для атак окупантів.
Технічні труднощі – ще один величезний виклик для освітнього процесу. Відсутність належної техніки та доступу до інтернету є особливо гострою проблемою у сільській місцевості. Наприклад, за статистикою Інституту освітньої аналітики, близько 40% шкіл у селах не мають достатньо швидкісного інтернету для ефективного дистанційного навчання. А в умовах, коли в Україні постійно вимикають світло через атаки на енергетику та складну ситуацію в енергосистемі, ситуація стає просто катастрофічною.
У відповідь на ці виклики уряд України у співпраці з міжнародними організаціями розробив низку програм, таких як ініціатива «Ноутбук кожному вчителю». Проте темпи реалізації цих програм залишаються недостатніми для повного покриття потреб.
Проблема кадрового дефіциту
Війна спричинила критичну нестачу педагогічних кадрів. Саме кадрова проблема є одним з основних викликів для української освіти. За даними профспілок освітян, понад 20% вчителів залишили свої робочі місця через евакуацію, мобілізацію або загибель. В окремих регіонах, зокрема на сході країни, ситуація є особливо критичною.
У дослідженні громадської спілки «Освіторія» йдеться про те, що за останні 6 років загальна кількість освітян скоротилася в середньому на 16,2%. Подекуди, як у сільській місцевості чи в зонах активних бойових дій, кадровий голод серед педагогів є значно більшим.
Опитування також показало, що вчительський склад поступово стає старшим. Середній вік українських педагогів становить 45 років. І частка літніх людей серед вчителів також постійно зростає.
«Понад 30% вчительського складу – педагоги передпенсійного та пенсійного віку. За останні п'ять років кількість молодих учителів до 30 зменшилась у 1,6 рази. Це майже 15 тисяч молодих педагогів, яких ми не змогли замінити», - сказано в дослідженні «Освіторії».
Ситуація розвивається за негативною динамікою: 53% вчителів незадоволені своєю роботою, ще 40% мають намір піти з професії в найближчі 5-7 років. Це катастрофічні цифри, адже саме вчитель відповідає за підготовку нових поколінь до майбутнього життя, вчить дітей не тільки знанням, а й навичкам поводження в суспільстві, тому, як бути громадянами України. Це надважлива соціальна роль, і якщо нікому буде її виконуватиме, то що стане з майбутніми поколіннями? Питання знову ж таки без відповіді.
Серед найбільш розповсюджених причин, чому вчителі залишають професію – низький рівень заробітної плати, вигоряння на роботі та погане ставлення з боку батьків, учнів і керівництва. Перша причина нерідко є домінуючою, і це справді велика проблема. Наприклад, в США вчитель в середньому отримує 5 тисяч доларів зарплатні. В Німеччині – від 3 до 4,5 тисяч євро. Та навіть у Румунії, найбіднішій країні ЄС, середня зарплатня вчителя становить 480 євро (близько 21,5 тисяч гривень). В Україні ж вона ледь досягає 300 євро.
«Маленька зарплата змушує учителів шукати підробіток, що призводить до перевантаження, професійного і емоційного виснаження. Іноді вчителю бракує часу якісно підготуватися до уроку, перевірити учнівські роботи і подбати про власний відпочинок. Дуже важко відшукати ресурс, щоб самому почуватися успішною людиною. Чи може такий учитель виховати успішного учня? І який коефіцієнт довіри учнівства до нього?» - риторично запитує Галина Щолок.
Окрім кількісного дефіциту, існує і проблема якісної підготовки нових фахівців. Навчальні заклади педагогічного спрямування також зазнають труднощів через відтік студентів та обмежені можливості практичної підготовки. Страждають профільні ВНЗ і від скорочень, браку фінансування, тощо.
«У маленьких містечках та селах непросто знайти роботу, тому учителі не йдуть з професії, бо не мають альтернативи. Невдоволеність роботою – це є, бо всі ж знають і говорять про ті заробітні плати, які все обіцяють підвищити, проте лише обіцяють... Але у нас інша проблема: дефіцит молодих вчителів, особливо природничого циклу. Хімія, біологія, фізика, географія, математика – це предмети, з яких у всій громаді працюють або пенсіонери (і тут підтягується питання про рівень володіння технологіями), або вчителі інших предметів (і тут питання компетентності педагогів)», - ділиться проблемами Галина Щолок.
Дефіцит якісної освіти вже має довгострокові наслідки для підготовки молоді до професійного життя. У дистанційному форматі значно ускладнена реалізація практичних завдань, що критично важливо для технічних, медичних та інших спеціальностей, які потребують роботи в лабораторіях, клініках чи на виробництві. Без таких практик люди отримують виключно теоретичні знання, які можуть бути нерелевантними в умовах реалій професії.
Перспективи реформ та покращення системи освіти
У нинішніх умовах освіта потребує не просто адаптації, а й глибоких реформ. Серед перспективних напрямів можна виділити:
- Розвиток цифрових технологій. Запровадження національної освітньої платформи, подібної до тих, які функціонують у Фінляндії чи Канаді, дозволить стандартизувати дистанційне навчання та забезпечити доступ до матеріалів для всіх учнів незалежно від місця їхнього перебування.
- Модернізація навчальних програм. Враховуючи виклики війни, до освітніх програм, можливо, варто було б включити курси з психологічної стійкості, такмеду, кібербезпеки та громадянської освіти.
- Інвестиції в педагогів. Підтримка вчителів через підвищення заробітної плати, надання пільг і можливостей для професійного розвитку є ключовою умовою для збереження кадрів.
- Міжнародне співробітництво. Україна має активно співпрацювати з міжнародними організаціями, щоб залучати ресурси для відновлення зруйнованих шкіл і забезпечення доступу до освіти для всіх дітей.
За деякий час стовідсотково гостро встане й питання післявоєнного відновлення освітньої інфраструктури. Тут також можна спиратися на досвід інших країн. Наприклад, після Балканських війн Сербія та Хорватія запровадили масові програми підтримки дітей та реінтеграції дітей-біженців. Окремим напрямком можуть стати і спеціальні програми підвищення кваліфікації для педагогів. Наприклад, в Японії після Другої світової війни повну перепідготовку пройшли 70% вчителів, в Австрії – 50%, в Німеччині – 40%, в Італії – 30%.
«Найголовніше питання, яке треба виводити на порядок денний – що ми будемо робити з освітою після перемоги? Найбільше побоювання у тому, що ми переможемо, а все лишиться як було, що дуже демотивує. Питання про зміст освіти, підготовку вчительських кадрів, формування освітньої мережі, фінансову автономію закладів освіти зараз постають в екзистенційному плані, бо саме освіта та культура роблять націю нацією, і саме зараз ми усвідомлюємо нашу єдність і одночасно загострення наших проблем, які були й раніше», - вважає колишній освітній омбудсмен Сергій Горбачов.
Резюмуючи, можна зробити досить очевидні висновки: війна поставила українську систему освіти перед численними викликами, але також відкрила можливості для реформування і модернізації. Досвід інших країн доводить, що навіть у найскладніших умовах освіта може – і мусить – залишатися пріоритетом державної політики. На жаль, в нашій державі про педагогів та загалом освітню систему думають в останню чергу.
Україна має зробити все можливе, щоб не лише зберегти, але й покращити свою освітню систему, адже від цього залежить майбутнє цілого покоління. Інвестиції в освіту сьогодні — це інвестиції у майбутнє країни після війни.
Микита Трачук