16 вересня президент України Володимир Зеленський провів зустріч із представниками своєї фракції в парламенті — депутатами партії «Слуга народу». Цікаво, що, за різними оцінками, прийшло лише трохи більше половини нардепів: 130-150 осіб з 230. Про це з посиланнями на самих народних обранців повідомляють українські ЗМІ.
Цей захід, хоча і був непублічним, викликав значний резонанс у вітчизняному медіапросторі. Все через безліч «зливів» з боку парламентарів стосовно того, про що говорив голова держави.
Ключове питання — звичайно ж війни та миру. Нардепка і спікерка фракції «Слуга народу» Юлія Палійчук заявила, що, за словами президента, у випадку погіршення ситуації на фронті країну чекають «складні рішення». Саме ці слова українського лідера викликали найбільше зацікавлення у простих громадян, журналістів та експертної спільноти.
Що ж мав на увазі президент, коли говорив про «важкі рішення»? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Жорсткі компроміси чи посилення мобілізації: про що йшлося
Відомо, що зустріч президента з депутатами тривала близько 1,5 години. Обговорювалася ціла низка питань: від роботи державних служб під час війни та захисту внутрішньо переміщених осіб до ситуації на фронті та загальних проблем оборони. Останнє — найцікавіше.
Зеленський впевнений: допоки оборона тримається, а фронт стоїть, Україна має всі шанси на знесилення Росії та більш-менш нормальні умови мирної угоди в майбутньому. Якщо ж трапиться катастрофа і «справи на фронті будуть поганими», країну чекають ті самі «важкі рішення».
Президент не конкретизував, що саме малося на увазі, а тому ця заява викликала діаметрально протилежні трактування. Умовно їх можна розділити на два табори: «важкі компроміси» та «важка мобілізація».
Перший табір почув у словах голови держави готовність до складних політичних компромісів із агресором у випадку, якщо ситуація на фронті сильно погіршиться. Окремі коментатори зрозуміли це як готовність домовлятися з Кремлем та приставати як мінімум на якусь частину умов Путіна.
Така точка зору має право на життя, та й подібне рішення аж ніяк не можна назвати легким. Тобто на перший погляд все нібито звучить логічно. Однак геть не правдоподібно, адже Зеленський багаторазово і напряму давав зрозуміти, що на жодні територіальні поступки Київ не піде. В тому числі це стосується Донбасу.
А тому куди більш логічним варіантом виглядає другий: скоріше за все, під «складними рішеннями» голова держави мав на увазі ще більше посилення мобілізації задля опору РФ. Це, до речі, підтверджується і багатьма нардепами.
Зокрема, за інсайдом депутата Ярослава Железняка, Зеленський під час зустрічі з фракцією прямо сказав, що нічого росіянам не віддасть. Нардеп Георгій Мазурашу заявив, що президент «має намір воювати до останнього». А екснардеп та політичний блогер Ігор Мосійчук вважає, що під «складними рішеннями» малося на увазі серйозне посилення мобілізації.
І сьогодні саме цей варіант дійсно виглядає найбільш реалістичним. З огляду на всі заяви та дії президента України, дуже складно повірити, що він раптово став готовим на ті чи інші компроміси або поступки. Тоді як зниження віку мобілізації чи, наприклад, мобілізація жінок — це речі, які вже давно обговорюються експертною спільнотою та самими військовими.
Щоправда, проти цього говорить недавнє рішення влади дозволити виїзд за кордон для хлопців до 22 років. Дещо нелогічним здається випускати потенційний мобілізаційний резерв молодих чоловіків з країни, якщо є наміри в майбутньому їх мобілізовувати. Однак тут варто зазначити, що дозвіл на перетин кордону ухвалювався не окремим законом, а постановою Кабінету міністрів. Її можна скасувати або змінити буквально одним днем.
Тож потенційно у випадку серйозного погіршення ситуації на фронті країну дійсно можуть чекати — і скоріше за все, чекатимуть — ті самі «складні рішення». Наприклад, зниження віку призову до 23 років, або й одразу до 18. Чи-то підняття граничного віку до 62, 63 чи 65. Чи мобілізація жінок. Чи скасування безлічі наявних броней та відстрочок, що також потенційно дозволить поповнити військо на сотні тисяч осіб. Або ж взагалі все разом, одномоментно.
Втім, станом на сьогодні це хоча й найбільш очевидне, але все-таки припущення. Зеленський не конкретизував, що саме він мав на увазі, а тому залишається певний шанс, що голову держави зрозуміли неправильно і насправді він казав про якісь інші речі.
Що українці думають про війну: актуальна соціологія
В цьому контексті цікаво і корисно буде зрозуміти, як самі українці ставляться до перспектив війни. Для аналізу варто взяти два актуальних опитування: вересневий зріз від української компанії КМІС та липневе дослідження міжнародної соціологічної контори Gallup.
Згідно з даними КМІС, 76% українців вважають, що необхідно продовжувати боротьбу навіть без допомоги США. 18% очікують, що війна закінчиться в цьому році, 27% — що в 2026-му, ще 32% — не раніше 2027-го. Кожен четвертий при цьому відповів, що не знає, коли завершаться бойові дії.
Разом із тим, 62% заявили, що готові терпіти війну «стільки, скільки потрібно». 54% респондентів зазначили, що готові долучитися до ЗСУ у випадку необхідності. 38% — не готові. Інші ж не змогли дати відповідь.
Щодо планів по завершенню війни, то 74% готові підтримати мирний план України та Європи. Російський план 75% вважають неприйнятним, але ще 17% готові піти на умови Кремля. Однак у випадку, якщо путінські умови миру будуть реалізовані, 69% впевнені, що згодом РФ знову атакує Україну. Щоправда, таку ж саму відповідь, але вже стосовно європейсько-українського плану, дали 56% респондентів. Тобто більшість українців вважає, що Москва в будь-якому разі колись знову нападе, яким би не був мирний план.
Варто зазначити, що в дослідженні міжнародної компанії Gallup дані суттєво відрізняються. Ключове з цього опитування — 69% українців бажають миру шляхом переговорів. За продовження боротьби до перемоги висловилися 24% громадян.
При цьому 68% впевнені, що війна не завершиться ані в цьому, ані в наступному році. Протилежної думки дотримуються 25% українців. Та лише 5% вважають «дуже вірогідним», що через рік війни вже не буде.
Така помітна різниця у відповідях і настроях може свідчити про те, що в залежності від ситуації українці дають не стільки правдиві, скільки соціально прийнятні та схвалювані відповіді. Також це може бути проявом певного дуалізму у свідомості та оцінках громадян, що викликано психологічним виснаженням від війни та постійного стресу, який остання продукує.
Типовий приклад такого «соціологічного розладу свідомості» — питання про ставлення до ТЦК. Так, у липневому дослідженні групи «Рейтинг» 68% українців заявили, що абсолютно не довіряють представникам ТЦК. При цьому 94% повністю довіряють Збройним силам. Дисонанс у тому, що ТЦК це також частина ЗСУ, а конкретно — Сухопутних військ. Виходить, що українці довіряють якійсь одній армії, але не довіряють іншій, хоча все це — єдина глобальна структура під назвою «Сили оборони».
Такий же самий дуалізм проявляється у питаннях про оцінку того, в якому напрямку розвиваються події в Україні: правильному чи неправильному. Як правило, на таке запитання кожен другий зазвичай відповідає «у неправильному». Разом із тим, більшість українців заявляють, що готові й надалі терпіти наявну ситуацію «стільки, скільки потрібно».
Все це, а також принципова складність у проведенні релевантних соціологічних досліджень під час війни, роблять останні не найдостовірнішим джерелом інформації про суспільні настрої. Адже одні й ті самі люди в залежності від питання і того, хто питає, можуть казати діаметрально протилежні речі. Що, зрештою, просто нівелює соціологію як явище.
Думки експертів
Видання UA.News звернулося до політологів, аби ті прокоментували заяви українського президента та допомогли зрозуміти, що вони означають. Голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко впевнений, що йшлося саме про посилення мобілізації — в широкому сенсі цього слова.
«За логікою, можна припустити, що в першу чергу йшлося про значне посилення мобілізації. Причому не тільки мобілізації в прямому сенсі, в армію, а мобілізацію всіх ресурсів на потреби оборони. Тобто це скорочення різних бюджетних витрат, соціальних програм і так далі. Але головне — виживання країни, тож справді йдеться про болісні рішення. Дехто вважає, що йшлося про погодження на втрату територій і таке інше. Теоретично це теж можливо, але все залежить від конкретної ситуації. Скоріше все ж таки йшлося саме про мобілізаційні питання», — вважає експерт.
Директор Українського інституту політики Руслан Бортнік дає дещо іншу оцінку. На його думку, тут йшлося перш за все про меседжі для депутатського корпусу.
«Передусім йшлося про тиск на депутатський корпус і парламент з боку президента, який таким чином давав депутатам зрозуміти — не хочу використовувати слово «погрожував» — що в разі відсутності консолідації влади, відсутності ефективності функціонування парламенту, який все більше дестабілізується, влада може піти на жорсткі рішення, на непопулярні рішення. Тому, передусім це адресувалося депутатському корпусу, адже навіть лише половина фракції прийшла на зустріч з президентом», — каже експерт.
За словами Бортніка, найменш вірогідно, що риторика про «складні рішення» стосувалася можливих поступок України в рамках мирних домовленостей, адже такі поступки сьогодні відкидаються українською владою. Натомість влада вважає, що навіть обговорення таких поступок публічно вже може деморалізувати країну, послабити можливості Збройних сил та зовнішню підтримку. Тож якщо ці сценарії поступок і обговорюються, то глибоко за кулісами і непублічно.
«Також вірогідно, що йшлося про «закручування гайок»: ввімкнення режиму бюджетної економії і дефіциту, скорочення існуючого об'єму прав і свобод людей, посилення мобілізаційних процесів. Це сьогодні більш можливо. Але перша вірогідність — це просто сигнал депутатам, що вони мають консолідуватися, зібратися з силами і працювати далі в системі президентської вертикалі управління. Інакше президент буде змушений піти на жорсткі рішення і стосовно системи управління, і стосовно того режиму, в якому сьогодні функціонує суспільство, армія та економіка», — резюмував Руслан Бортнік.
