Нещодавно відомий український волонтер і громадський діяч Сергій Притула у своїх соцмережах висловив думку щодо запровадження в Україні інституту «негромадян». Йдеться про надання особливого правового статусу для осіб, щодо яких є підозри в нелояльності до держави. Наприклад, щодо людей, які співпрацюють з російськими спецслужбами, засуджені за державну зраду чи колабораціонізм, поширюють «російські наративи» або ж «чекають на русский мир».
Пост волонтера викликав бурхливу громадську дискусію: під його дописом понад 1000 коментарів. Проте взагалі-то цей далеко дискурс не новий.
Після 2014 року, тобто ще до початку повномасштабного вторгнення в 2022 році, але вже після початку війни на Донбасі, також лунали подібні ідеї. Схожі речі висловлювали як військові, блогери чи громадські діячі, так і деякі політики.
Зараз, в умовах затяжної агресії з боку Росії, ці ініціативи отримують нові ітерації, а разом з тим і потребують ретельного аналізу. Що взагалі таке «інститут негромадянства», звідки і чому він взявся, як це працює і чи потрібна така практика Україні? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Що таке інститут «негромадянства»
Інститут «негромадян» — це правовий статус, за якого частина населення, навіть тривалий час проживаюча в державі, позбавляється повноцінного громадянства та відповідних політичних і соціальних прав. Ці люди мають особливі паспорти: «негромадян». Тобто є звичайні громадяни, а є «негромадяни». Можливо, звучить та виглядає така практика дещо дивно, однак насправді все досить зрозуміло, якщо розібратися.
Найвідоміші приклади такого підходу — Латвія та Естонія, які після розпаду СРСР вирішили не надавати громадянство значній кількості мешканців — переважно російськомовним та етнічним росіянам — які прибули або народилися в радянський період. Таким особам надавали «громадянство негромадян». Ідея в тому, аби зберегти право на проживання, освіту, медицину, переміщення і так далі, але обмежити виборчі права, можливість обіймати державні посади та доступ до окремих соціальних програм.
Мета такої політики на папері полягає у захисті національної ідентичності, збереженні політичної громадянської єдності та запобіганні потенційним сепаратистським рухам. Проте ця практика активно критикувалася міжнародними правозахисними організаціями та інституціями — зокрема, Amnesty International та Радою Європи — як дискримінаційна за мовною та/або етнічною ознакою, що створює штучні бар’єри для інтеграції в суспільство. І загалом у підсумку результати цієї політики, м'яко кажучи, неоднозначні.
Загрози інституту «негромадян» для України
В умовах війни та суспільного напруження, в умовах постійного стресу та сильної психоемоційної нестабільності соціум завжди схильний до радикальних, непродуманих, жорстких та навіть жорстоких рішень. Це ази соціології та соціальної психології, і Україна тут, на жаль, не виключення.
Сьогодні дійсно багато хто вважає, що необхідно вводити радикальні заходи проти «ворогів народу». Таких людей можна зрозуміти. В ідеальному світі це повинно було б підвищити безпеку держави і викорінити внутрішні загрози.
Однак емоційність не повинна бути домінантою в поведінці та ухваленні політичних рішень, особливо на рівні держави. Інститут «негромадян» потребує системного аналізу з оцінкою ризиків та побічних наслідків. Саме тут криються його основні загрози для України.
Перша загроза — незаконність подібних практик вже на етапі обговорення. Для того, аби отримати всі чи майже всі відповіді, достатньо відкрити Статтю 25 Конституції України. А вона каже, що «громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі». Втім, ми чудово розуміємо, що у цьому аспекті Основний закон уже давно не працює.
Друга загроза — зовнішня критика та репутаційні втрати. Як доводить балтійський досвід, інститут «негромадянства» викликає значне занепокоєння на міжнародній арені. Резолюції, заяви та критика урядів країн, що застосовують таку практику, надходили від Ради Європи, Європейського Союзу та численних правозахисників. Така політика очікувано сприймається як порушення принципу рівності перед законом і дискримінація за мовною або етнічною ознакою.
Для України, яка прагне до інтеграції в європейські структури, подібна ініціатива може стати згубною для іміджу, надати важливим партнерам привід для сумнівів у дотриманні демократії та прав людини — а стосовно цього і так існують питання. Ну, а який буст для пропаганди РФ та інших недружніх до Києва режимів дасть це рішення, і казати нічого. Тут все і так зрозуміло.
Третя загроза — ризики ухвалення політично мотивованих рішень. Будь-який інструмент, який надає державі можливість позбавляти громадянства або прав, у реальності може стати потужним репресивним механізмом. В Україні так і не сформувався достатньо прозорий і незалежний механізм судочинства. До кримінальних справ часто додаються політичні мотиви, подекуди трапляються банальні помилки в документах, судова недбалість або наклепи в ЗМІ. Як результат, можна втратити не лише громадянство, а й право на працю, соціальні гарантії і навіть на безпечне перебування в державі.
Четверта загроза — вже наявне обмеження прав в умовах воєнного стану. Українці в умовах повномасштабної російської агресії вже відчули на собі втрату чи «призупинку» низки громадянських свобод. Особливо це стосується чоловіків мобілізаційного віку. Запровадження додаткових механізмів подібного роду може лише посилити недовіру до державних інституцій і поглибити соціальні розколи. У таких умовах політика, спрямована на виключення частини населення із громадянства, може негативним чином вплинути на і так наявні лінії конфронтації всередині суспільства.
П'ята загроза — демографічна катастрофа України. Наразі ситуація з демографією критична: найвищий показник смертності в Європі, найнижча у світі народжуваність, масштабна еміграція, втрати на війні, тощо. У таких умовах кожен громадянин є, хоча й це звучить не надто коректно, ресурсом, якого державі гостро не вистачає.
Питання про ефективність
Досвід Латвії та Естонії демонструє: навіть серед відчуджених від суспільства у реальності існували десятки, якщо не сотні тисяч абсолютно звичайних і цілком лояльних людей, які просто не отримали громадянства через бюрократичні перепони та страхи молодих держав. Згодом ці країни були змушені створювати спеціальні ініціативи діалогу та програми натуралізації, аби згладжувати наслідки. А тисячі «зайвих» осіб фактично залишилися на межі суспільства, не маючи можливості повноцінно інтегруватися.
Інститут «негромадян» має високий потенціал для внутрішньої ескалації розколів: як політичних, так і соціальних. Дискримінація через громадянство — це порушення прав людини, що викликає критику міжнародного співтовариства та ускладнює євроінтеграційні прагнення. А при наявності правових колізій цей інструмент легко перетвориться в репресивний, а не у превентивний.
В умовах виснажливої війни та близькості демографічного колапсу Україна потребує не нових форм ізоляції чи сегрегації, а навпаки якісної інтеграції людських ресурсів. І це вже залишаючи за дужками той момент, що з точки зору Конституції тут взагалі нема про що говорити: це незаконно і крапка.
Думки експертів
Голова напрямку «Регіональна безпека і дослідження конфліктів» фонду «Демократичні ініціативи» Марія Золкіна ставиться до ідеї «негромадянства» критично. Вона вважає, що це той випадок, коли під гаслами підтримки держави і її стійкості пропонується навпаки ламати правові основи.
«Все це дуже красиво (тобто популістично) звучить: зрадники, корупціонери і так далі не мають права користуватися привілеями громадянства — позбавимо їх його. І натовп аплодуватиме, забувши, що для початку треба мати таку судову систему, у законних вироках і роботі якої ні в кого не має бути сумнівів. А то якось дивно виходить: тут у нас «портновщина» в судах, але давайте тих, кого вона звинуватить чи запідозрить у чомусь там, позбавлятимемо громадянства. Мало випадків використання адмінресурсу чи політично мотивованих рішень?» — задається питаннями Марія Золкіна.
Політолог, керівник центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов також вважає ідею «негромадянства» згубною для України. На думку експерта, тим, хто це пропонує, необхідно «мати клепку в голові».
«Ідея ввести інститут «негромадян», яку ми почули від пана Притули, є шкідливою і небезпечною для держави. Особливо зараз, саме під час війни. Але не тільки тому, що це руйнує єдність країни, єдність суспільства, ділячи громадян на «правильних» і «неправильних» громадян. Цю ідею взяли у країн Балтії. Але забули про деякі нюанси. Так, «негромадяни» позбавлені можливості участі в політичному житті, не можуть працювати адвокатами, працювати в державних структурах, тощо. Але в них і немає такого обов'язку, як військова служба.
Саме тому під час війни пропонувати це – ну треба ж мати хоча б клепку в голові. А коли люди пропонують це країні, яка і так втратила 40% людського капіталу за останні роки та знаходиться в гострій демографічної кризи – це просто несповна розуму. І, на жаль, це продовження політики сегментації суспільства. Ці люди не розуміють того, що іноді, борючись з російським імперіалізмом, вони навпаки, підсилюють його. Люди користуються такою собі логікою більшовиків. Хто не з нами, той проти нас. Але для того, щоб держава була життєздатна в таких умовах, маючи такого потужного ворога, як сучасна Росія, треба користуватися іншою логікою», — впевнений Андрій Золотарьов.
Втім, сам волонтер Сергій Притула вважає інакше. У своєму пості він керується іншою логікою.
«Я вважаю, що нам вже давно треба почати широку публічну дискусію про інститут негромадянина — статус, за якого людина живе в країні, користується базовими правами, але не має політичного впливу: не голосує і не обирається… Так, міжнародне право застерігає від подібних інститутів. Але приміром у Латвії та Естонії люди, які не пройшли натуралізацію після відновлення незалежності, отримали «сірі паспорти». В такий спосіб молоді держави захищалися від колоніального шлейфу. Україна ж дозволила залишити цей тягар у себе. Може, прийшов час переглянути цю частину суспільного договору?... Ми не можемо побудувати державу, в якій зрадник має голос такої ж ваги, як і той, хто за цю державу ризикує життям. Це потрібно змінювати. І чим швидше, тим краще!» — каже Сергій Притула.
Резюмуючи, хоча логіка інституту «негромадян» має досить широку емоційну підтримку в часи загроз та викликів, її реалізація в Україні сьогодні є надто ризикованою. Вона несе в собі максимум загроз і мінімум користі і є, скоріше, проявом площини емоційного, а не раціонального.
