Це не кадри з Чорнобиля: екологічна катастрофа сталася в одному з сіл на Київщині
Місцева влада розводить руками, мешканці у розпачі, зоозахисники і волонтери – не в курсі.
Ситуація, що сталася у селі Потік Київської області викличе почуття жаху у кожного, хто побачить ці моторошні кадри. Величезна купа мертвої риби, нутрії, які вже не мають можливості пересуватися, мільйони птахів, які втратили власну домівку, черепахи, які намагаються вижити у каламутному болоті. І усе це – в одному з наймальовничіших куточків Шевченкових маршрутів.
Обміління річки
Ситуація у селі із раптовим та стрімким обмілінням річки Потічок (русло Росави) розпочалася наприкінці минулого року. Спочатку ознаки лиха, що насувається, були не дуже помітні. Тільки у багатьох обійстях селян пішла вода з колодязів. А вже навесні місцева влада почала піднімати питання про вирішення ситуації із водоймою.
За словами мешканців, до села приїздила комісія з райцентру – міста Миронівка. Вони роздивлялися, щось записували, обіцяли винести на громажські слухання. Але відтоді їх у селі ніхто не бачив, місцеві депутати та старости розводять руками, а фауна продовжує стрімко гинути.
Колись мальовничий куточок перетворився на сморідний могильник, але нікому крім мешканців, немає до цього діла. Дехто з місцевих жителів вважає, що на місці річки з’являться нові поля, засаджені ріпаком, бо це дуже вигідно місцевим фермерам. Люди у розпачі, зневірені, налякані і бояться звертатися по допомогу.
Колись — історичне містечко, сьогодні — жертва екологічного лиха
Село Потік, що нині входить до Миронівської громади Київської області, має глибоку історію, яка розпочинається ще до XVIII століття. Поселення виникло на берегах річки Потічок — саме тієї, яка сьогодні майже повністю висохла, залишивши після себе смерть і багнюку.
У 1747 році в селі збудували першу греко-католицьку церкву. З 1803 року Потік мав статус містечка. Саме тут у 1845 році побував Тарас Шевченко, зробивши відомий малюнок «Комора в Потоках» і пізніше згадуючи село у своїх листах та творах.
У ХІХ столітті Потік був ремісничим і промисловим центром: працювали цукроварня, цегельня, суконна фабрика, діяли вітряки, школи, аптека, лікар і земська пошта. На початку ХХ століття тут мешкало близько 5 тисяч осіб. У 1913 році відкрилася школа імені Лесі Українки.
Після революцій та війн, село кілька разів переходило в різні райони. За радянських часів тут збудували клуб, будинок культури, аптеки, торговий центр, а також поселення для переселенців з Чорнобильської зони.
У 2004 році у центрі села відкрито меморіальну дошку на честь Шевченка. Потік був не просто точкою на мапі — це частина української культурної, історичної та духовної спадщини.
І сьогодні цей куточок історії — на межі зникнення. Бо якщо зникне природа — зникне все, що пов’язує нас із землею.
