Історія сучасної української політики нерозривно пов'язана із практикою таємних записів, зливів та «плівок», які регулярно вибухали інформаційними скандалами, руйнуючи політичні кар’єри та навіть змінюючи вектори розвитку країни. Ці витоки традиційно слугували не стільки інструментом правосуддя, скільки зброєю внутрішньополітичної боротьби. Нещодавнє оприлюднення так званих «плівок Міндіча» з боку НАБУ і САП, або ж, як її називають — «справи Мідаса» — стало найсвіжішим нагадуванням про цю давню українську традицію.
На тлі цього нового виклику для системи видання UA.News вирішило згадати найбільш резонансні випадки з сучасної історії України, коли масштабна корупція чи навіть державна зрада викривалися через прослуховування з боку силових та інших структур, або ж принаймні через гучні витоки в ЗМІ.
«Плівки Мельниченка», або ж «касетний скандал» (2000)
«Касетний скандал» став хрестоматійним прикладом, що ознаменував початок ери політичних зливів в Україні. У 2000 році майор державної охорони Микола Мельниченко оприлюднив таємні аудіозаписи, зроблені нібито в кабінеті президента Леоніда Кучми. Ці записи стали каталізатором однієї з найглибших політичних криз в історії незалежної України, оскільки містили інформацію, яка пов’язувала вище керівництво держави із замовленням викрадення та жорсткого вбивства (шляхом відрізання голови) журналіста Георгія Гонгадзе.
Окрім трагедії Гонгадзе, «плівки Мельниченка» розкривали сутність політично-економічних відносин у державі. Вони свідчили, що керівництво країни щонайменше було обізнане про корупційні оборудки, а скоріше за все і прямо їх організовувало. Зокрема, обговорювалося, що «брудні» гроші, отримані від різного роду схем, могли перетікати у виборчий фонд президента Кучми.
Наслідки скандалу були колосальними. На політичному рівні це призвело до масових протестів під гаслом «Україна без Кучми» та до міжнародної ізоляції президента України, що вилилося у його відмову від планів на третій термін. На юридичному ж рівні виявилася системна нездатність правоохоронної системи розслідувати злочини, скоєні її політичними покровителями.
Хоча генерала Олексія Пукача зрештою засудили як виконавця вбивства журналіста, політичні фігуранти уникнули покарання. Невдале розслідування супроводжувалося вкрай підозрілими смертями: протягом кількох тижнів у СІЗО помер Іван Гончаров, який писав про причетність міліції до викрадення Гонгадзе. Того ж року, але пізніше, були госпіталізовані та померли ключові свідки, пов’язані з МВС. Кульмінацією стало «самогубство» міністра МВС Юрія Кравченка, який за офіційною версією примудрився двічі (!) вистрілити собі в голову. В результаті «справа Гонгадзе» досі вважається нерозкритою.
Газові посередники та «РосУкрЕнерго» (2005-2009)
Хоча цей кейс не є класичним «плівковим» скандалом, він став гучним прикладом системної, мільярдної корупції, до якої були причетні вищі ешелони влади. Після Помаранчевої революції увага громадськості була прикута до непрозорих газових угод. Суть полягала у використанні швейцарського посередника RosUkrEnergo (RUE) для імпорту російського газу до України.
Схема RUE дозволяла приватним особам виводити мільярди доларів із НАК «Нафтогаз» через завищені ціни та тіньові операції. Тодішня прем’єрка Юлія Тимошенко була однією з головних політичних фігур, яка виступала проти використання посередників, заявляючи, що гроші «Нафтогазу» вимивалися через ці схеми. У 2008 році РНБО схвалила рішення про перехід України на прямі поставки газу та відмову від посередницьких послуг RUE, а також доручила правоохоронним органам провести розслідування фактів корупційних дій при підписанні угод.
Наслідком цього викриття стала ліквідація RUE як посередника у 2009 році та перехід на прямі контракти з «Газпромом». Однак згодом, за часів президентства Віктора Януковича, цей самий процес став основою для політично мотивованого кримінального переслідування та ув’язнення Юлії Тимошенко. Важливим висновком з кейсу RUE є усвідомлення того, що енергетична корупція в Україні була не просто оборудкою, а стратегічним механізмом. Вона дозволяла РФ та пов'язаним із нею олігархічним структурам контролювати весь український енергетичний сектор і виводити державні гроші, перетворюючи внутрішню корупцію на проблему національної безпеки та зовнішнього впливу.
«Сім'я» Януковича та «вишки Бойка» (2010-2013)
Період президентства Віктора Януковича ознаменувався іншою формою корупції: прямим державним рекетом, відомим як діяльність «Сім’ї». Тут домінували не стільки «плівки», скільки відкриті, хоча й приховані за офшорами, схеми розкрадання державних коштів, викриті численними журналістськими розслідуваннями.
Класичним прикладом стала справа «вишок Бойка» (названа на честь тодішнього міністра енергетики, а згодом одного з лідерів «ОПЗЖ» Юрія Бойка). Схема полягала в закупівлі бурових платформ для державного підприємства «Чорноморнафтогаз» за ціною, завищеною на сотні мільйонів доларів. Закупівля відбулася через підставні офшорні компанії, пов’язані безпосередньо з оточенням Януковича. Це був кричущий приклад того, як держава використовувалася для прямого збагачення вузької групи осіб, що призводило до колосальних фінансових втрат.
Наслідки цієї жахливої клептократії мали фундаментальний вплив на історію України. Злочинна діяльність «Сім’ї», яка відкрито розкрадала державні ресурси, стала одним із головних каталізаторів подій другого Майдану. Хоча після перемоги протесту розпочалися розслідування, майже всі ключові фігуранти втекли до Росії, а ті, що залишилися, фактично уникнули покарання. Судові вироки та повернення активів ускладнювалися через системний характер розкрадань і добре спланований політичний захист, який діяв багато років. Незважаючи на всі політичні зміни, юридичне покарання за цю корупцію досі не настало.
Кейс Свинарчуків-Гладковських і «корупція на крові» (2019)
Наступна хвиля скандалів, яка сколихнула Україну, була пов’язана вже з корупцією в умовах триваючої (хоча й дуже мляво і обмежено на той момент) війни. У 2019 році журналістське розслідування викрило схеми закупівель контрабандних та неякісних запчастин для ЗСУ, які проводилися за значно завищеними цінами. Центральними фігурантами стали Олег Гладковський (до зміни прізвища — Свинарчук), який на той час обіймав посаду першого заступника секретаря РНБО, та його син Ігор. Ключові ж «ниточки» розслідування вели прямо в Адміністрацію президента і особисто до тодішнього голови держави Петра Порошенка.
Публікація цих даних викликала надзвичайний суспільний резонанс, оскільки йшлося про збагачення на крові українських військових. Хоча сам скандал не ґрунтувався на «плівках» посадовців, його інформаційний вплив був аналогічний найгучнішим зливам. Почалися протести, на яких мітингарі прямо заявляли про «мародерство» української еліти.
Політичні наслідки були критичними та масштабними. «Свинарчук-гейт» став одним із вирішальних факторів, завдяки якому Порошенко розгромно програв вибори і до влади прийшов чинний голова держави. На юридичному рівні НАБУ розпочало розслідування, однак суди тривають і досі, а ключові фігуранти (Свинарчуки-Гладковські), за даними журналістів, в 2022 якимось чином виїхали з України. Порошенко та ключові члени його команди також досі на свободі і займаються активною політичною та бізнес-діяльністю.
«Плівки Гончарука» (2020)
У січні 2020 року в мережі з’явилися аудіозаписи, які швидко отримали назву «плівки Гончарука». Це був приклад внутрішнього саботажу у верхівці нової влади. Записи містили фрагменти закритої наради Кабміну, де голоси, схожі на прем’єра Олексія Гончарука, міністра фінансів Оксани Маркарової та представників НБУ, обговорювали економічну ситуацію. Найбільш резонансною частиною стала нібито критика прем’єром «примітивного» та «простого» розуміння економічних процесів президентом Зеленським.
Цей скандал явно спрямовувався не на викриття корупційних схем, а на підрив довіри та створення кризи всередині владної команди. Політичні наслідки не змусили себе чекати. Прем’єр Гончарук подав заяву про відставку. Врешті, його уряд став одним з найбільш тимчасових в сучасній українській історії.
На юридичному рівні відкривалися кримінальні провадження про незаконне прослуховування. Фокус слідства був зміщений на пошук джерела витоку, проводилися обшуки у журналістів, нібито причетних до оприлюднення. Цей випадок чітко засвідчив, що владу більше турбувала внутрішня безпека та боротьба з саботажем, ніж інформація, яка прозвучала. Зрештою розслідування фактично не призвело до покарання організаторів прослуховування.
«Плівки Деркача» (2020)
Великий резонанс як в Україні, так і за її межами створив кейс, пов’язаний із екснардепом, а нині російським сенатором Андрієм Деркачем. У 2020 році він оприлюднив серію аудіозаписів, які, за його словами, містили розмови між президентом Порошенком та тодішнім віцепрезидентом США Джо Байденом.
Мета цієї операції була очевидною: підірвати стратегічне партнерство України та США, скомпрометувати тодішню владу та втрутитися у внутрішню політику Америки. СБУ згодом заявила, що діяльність Деркача була частиною масштабної російської спецоперації, а він сам отримав підозру у державній зраді. Цікаво, що Деркач фігурує і на «плівках Міндіча» вже у 2025 році.
Наслідки були масштабні: США наклали санкції на Деркача та його спільників. В Україні слідство щодо Деркача завершили, і суд навіть оголосив вирок — щоправда, заочно. Кульмінація цієї історії настала у 2024 році, коли екснардеп-зрадник став російським політиком та державним діячем. Цей фінальний акт доводить зв’язок між корупційними зливами, які він організував, та прямою роботою на російські спецслужби.
Резюмуючи, всі чи майже всі витоки, зливи і «плівки» за останні 25 років були не просто інцидентами, а показниками крихкості державності та незрілості правової системи. Вони вспливали як спорадичні акти викриття чи внутрішньої боротьби саме тому, що легальні правові інститути не працювали або були підконтрольні політичній верхівці.
Скандали завжди призводили до відставок, зміни влади, політичних криз або навіть масових протестів, але вкрай рідко — до реальних вироків для топ-фігурантів, які стояли за тяжкими злочинами, від масштабної корупції до навіть вбивств. Скоріше за все, нічого не зміниться як в сучасних кейсах, які сьогодні обговорює сучпільство, так і в наступних витоках, які точно чекають Україну в майбутніх політичних циклах вже з новими політичними елітами.
