Останні роки для України стали періодом виняткових випробувань. Повномасштабна війна, загроза знищення державності, руйнування економіки та постійна боротьба за міжнародну підтримку формують суспільний порядок денний.
На цьому тлі дедалі частіше звучать ідеї про необхідність передачі влади військовим як способу подолання хаосу і пришвидшення перемоги. Такі заклики ґрунтуються на високій довірі до Збройних сил України (ЗСУ), адже саме вони стали основою українського спротиву російській агресії. Про необхідність військових у владі каже відомий комбриг Андрій Білецький та інші публічні спікери.
Щоб зрозуміти, чи потрібна нашій країні влада військових, слід розглянути аргументи, історичні приклади та наслідки таких рішень. Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розібрався в цьому складному, але цікавому питанні.
Звідки беруться заклики до влади військових?
Українське суспільство переживає глибоку кризу довіри до цивільної влади. Багаторічна корупція, слабкість інституцій та затримки у реформах формують запит на жорстке і швидке управління. У таких умовах військові виглядають як альтернатива: вони мають досвід кризового менеджменту, чітку дисципліну та готовність до рішучих дій.
Героїчний образ армії, що захищає країну від ворога, доповнюється високим рівнем довіри до ЗСУ. Опитування демонструють, що рівень довіри до армії стабільно перевищує 90%. Для багатьох громадян це значно більше, ніж до будь-якого державного органу чи політичної сили разом узятих.
Ідея військової влади також підкріплюється прикладами інших країн, де армія брала управління у свої руки, стабілізуючи ситуацію. Такі приклади, як Туреччина за часів Мустафи Кемаля Ататюрка чи Південна Корея у 1960-х роках, на перший погляд здаються успішними моделями. Та й Єгипет часів президента Ас-Сісі продемонстрував гарні тенденції розвитку.
Чи підходить Україні такий сценарій?
Ідея військової влади часто романтизована, а її реалізація вимагає врахування української специфіки. Головна проблема полягає у відсутності в Україні традиції військового класу, який міг би стати політичним елітним прошарком. Наші військові не є політичними акторами та не стали ними за весь період з 2014 року і донині.
У Туреччині часів Ататюрка військові були носіями національної ідеї, вони стали рушійною силою модернізації. У Південній Кореї генерал Пак Чон Хі поєднував жорстке управління з економічними реформами, які вивели країну на новий рівень. Можна згадати ще немало подібних прикладів.
Але українська армія має інше призначення. Вона захищає державу, але не є політичним класом. Більше того, ЗСУ стикаються з низкою внутрішніх проблем, таких як нестатутні відносини, СЗЧ, корупція та зловживання алкоголем і психоактивними речовинами. Відсутність досвіду державного управління у військових робить сценарій їхнього приходу до влади ще більш ризикованим.
Історичні уроки: успіхи і провали військової влади
Історія знає багато прикладів, коли військові отримували владу, але їх результати різнилися залежно від обставин і національного контексту. Є як успішні, так і неуспішні кейси. І останніх, на жаль, більше – це статистика. Розглянемо ситуації у всій їхній різноманітності.
Успішні приклади військового правління:
- Туреччина (1920-ті роки). Мустафа Кемаль Ататюрк очолив боротьбу за створення сучасної Туреччини та турецької державності. Його військовий досвід допоміг стабілізувати країну та провести радикальні реформи в освіті, економіці та політичній системі. Кемалісти після цього залишалися впливовою силою понад 100 років, а збройні сили мали функцію політичного запобіжника та ледь не головного актора в державному управлінні. Втім, за часів президента Ердогана цятрадиція була зламана.
- Південна Корея (1961-1979). Генерал Пак Чон Хі запровадив жорсткі реформи, що вивели країну з бідності до рівня провідної промислової держави та «тигру» в економіці.
- США (1865-1869). Після Громадянської війни генерал Улісс Грант став президентом, забезпечивши стабільність і відновлення країни.
- Індонезія (1967-1998). Генерал Сухарто зупинив політичну кризу та сприяв економічному зростанню, хоча його правліннябуло неоднозначним.
- Чилі (1973-1990). У 1973 році генерал Аугусто Піночет прийшов до влади через військовий переворот, скинувши демократично обраного президента Сальвадора Альєнде. Його режим запровадив жорсткі економічні реформи, відомі як «чилійське диво», які стабілізували економіку, зменшили інфляцію та залучили іноземні інвестиції.
Однак поряд із успіхами існують провали, які стали попередженням для інших країн.
Провальні військові режими:
- Аргентина (1976-1983). Військова диктатура спричинила масові порушення прав людини, економічний занепад і політичну ізоляцію.
- М’янма (1962-2011). Диктатура призвела до ізоляції країни, низького рівня життя та порушень прав людини.
- Греція (1967-1974). «Чорні полковники» занурили країну в хаос економічних проблем та міжнародної ізоляції.
- Чилі (1973-1990). Так, ми внесли його в список успішних кейсів. Однак попри економічні реформи, режим Піночета супроводжувався жорстокими репресіями, які залишили глибокий шрам у суспільстві. Наслідки влади генерала країна долає досі.
- Нігерія (1966-1999). Тривалі військові режими спричинили корупцію, економічний занепад та соціальну нестабільність.
Думки експертів
Політолог, директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко вважає владу військових в Україні нездійсненним сценарієм. Експерт нагадує, що Україна йде в Європейський Союз. В цьому контексті актуальними є демократичні форми державного устрою та цивільна політична влада.
Політолог вважає, що в майбутньому в Україні буде широке політичне представництво військових. Однак саме про військову владу не йдеться.
«Враховуючи неминучість нашого курсу на євроінтеграцію, курсу на демократію – не може бути влади військових. Колишні військові, ветерани, вони мають бути. Але питання, наскільки вони будуть ефективні. Та навіть не всі військові вважають, що їм треба йти у владу, що вони будуть кращими управлінцями. Та ні. Не всі готові. Не всі розуміють, навіщо це потрібно.
Тому участь військових у владі потрібна. Але не буде влади військових після війни. Це мій прогноз. Так, військових колишніх буде достатньо у владі, у парламенті, тощо. Є обмеження ж і суто правові: військовий не може бути у владі. Ось ветеранів багато буде у владі, так. І це буде об'єктивний фактор нашого політичного життя. Колишні військові стануть кадровим резервом і для виконавчої влади, і для депутатського корпусу. У нас буде суттєво більше колишніх військових у владі, ніж у 2014 році. Але це не буде влада військових. Ось що треба розуміти», - сказав Володимир Фесенко.
На думку нашого співрозмовника, військових необхідно залучати до роботи в правоохоронні органи. Саме там вони більш за все стануть в нагоді.
«Там потрібна сила, чіткість та справедливість. Там потрібна готовність боротися. Ось там такі люди, колишні військові, будуть потрібні. І ось туди треба залучати людей, які пройшли фронт. Але ще раз: це не влада військових. Це, скоріше, суттєве розширення присутності ветеранів війни в органах влади», - резюмував експерт.
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік вважає, що успіх влади військових залежить від ситуації. У світі були держави, яким армія при владі пішла на користь. Але було й безліч тих, хто від цього лише втратив.
«Тут все залежить від ситуації. Тому що влада військових в різні періоди в різних країнах грала різну роль. Наприклад, де Голль у Франції чи єгипетська армія. Вони зіграли стабілізуючу роль для своїх країн. А от інші приклади ввернули свої країни в хаос, протистояння на багато років… Тож все залежить від того, яка якісь цих військових = по-перше, по-друге – в якому контексті вони приходять до влади, і третє та головне: чи готові вони добровільно віддати владу через деякий час», - каже Бортнік.
На його думку, якщо до влади прийде відповідальне військове керівництво, яке матиме за мету виключно стабілізацію ситуації, то це зіграє важливу роль у підготовці до нового демократичного транзиту.
«Але якщо ми кажемо про чисто військове управління, коли армія прибирає реальну політичну конкуренцію та забирає права і свободи громадян, то рано чи пізно це закінчиться новими переворотами, внутрішньою дестабілізацією та деструкцією держави. Тож все залежить від контексту. На якийсь час влада відповідальних військових може бути корисна. Але навіть це викличе розрив приємності, питання законності та легітимності такої влади. В подальшій перспективі це несе більше загроз для держави, аніж вигоди», - сказав Бортнік.
Експерт завершив свою думку тим, що ніхто не заважає військовим легально обиратися у владу, коли знову стануться вибори.
Ризики для України
Якщо Україна піде шляхом передачі влади військовим, це може призвести до ряду серйозних ризиків:
- Порушення прав людини. Військові режими часто супроводжуються репресіями, обмеженням свободи слова і придушенням опозиції.
- Втрата міжнародної підтримки. Партнери України, зокрема ЄС і США, підтримують нас як демократичну країну. Встановлення військової влади може підірвати цю довіру.
- Поглиблення внутрішньої кризи. Відсутність досвіду у військових в управлінні економікою чи соціальною сферою може погіршити і без того складну ситуацію.
Тож чи потрібна Україні влада військових? Ні. Військова влада здається привабливим рішенням у період криз, але для України це не є оптимальним шляхом. Наші військові — герої, які відстоюють свободу і незалежність держави, але їх роль має залишатися в рамках оборони. Бо кожен має займатися своєю справою.
Україна повинна зосередитися на зміцненні демократичних інститутів, боротьбі з корупцією та реформуванні державного апарату. Військова влада не вирішить проблем, з якими стикається країна, а лише створить нові. Про ризики для демократії та прав людини й говорити нема чого.
Історичні уроки свідчать: стабільність і прогрес досягаються не шляхом мілітаризації, а завдяки демократії, інклюзивності та верховенству права. Це ті цінності, за які сьогодні бореться Україна, і які мають стати основою її майбутнього.
Микита Трачук