Останнім часом президент Володимир Зеленський, даючи коментарі щодо ситуації в Донецькій області та перебігу можливих переговорів з агресором, дедалі частіше вживає абревіатуру ВЕЗ — вільна економічна зона. Це поняття, яке фактично зникло з інформаційного простору після початку великої війни, раптово знову стало постійним у риториці голови держави.
Ситуація виглядає ще цікавішою на тлі повідомлень про те, що американська адміністрація нібито також підтримує ідею створення на Донбасі такого собі особливого економічного анклаву. Проте за красивою назвою ховається не спроба залучити інвестиції в зруйнований регіон, а складна гра навколо розведення військ та припинення активних бойових дій.
Що ж таке ця «вільна економічна зона» (ВЕЗ) в теорії, чому про неї згадали саме зараз і як вона пов’язана з надіями на мир? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Вільні економічні зони: глобальний досвід
У класичному розумінні вільна економічна зона — це такий собі невеликий острівець радикального економічного лібералізму всередині держави, де діють правила, відмінні від загальнонаціональних. Держава добровільно відмовляється від частини податків, митних зборів та жорсткого регулювання на цій території, логічно сподіваючись, що такий «теплий клімат» привабить великих гравців світового ринку.
ВЕЗ зазвичай створюють там, де є логістичний потенціал, як-от морські порти чи великі аеропорти, або ж там, де потрібно терміново реанімувати депресивну економіку. Це інструмент, який у правильних руках і за правильної реалізації може перетворити пустку на технологічний центр. Але в умовах корупції та/або військового конфлікту він легко здатний перетворитися на ширму для контрабанди та ухилення від податків.
Теоретична привабливість ВЕЗ базується на кількох успішних кейсах, які змінили обличчя світової економіки у ХХ столітті. Часто згадують досвід Ірландії, а саме аеропорт Шеннон, де у 1959 році створили першу в світі сучасну зону вільної торгівлі. Історія Шеннона — це приклад того, як технологічний прогрес міг знищити регіон, але втручання креативного менеджменту його врятувало.
Раніше літаки, що перетинали Атлантику, змушені були дозаправлятися в Шенноні, що давало місту роботу та доходи. Коли з’явилися лайнери з більшою дальністю польоту, потреба в зупинці зникла. Щоб уникнути економічного краху, ірландці створили зону з нульовими податками на експортно-орієнтоване виробництво. Це привабило іноземних інвесторів, і з часом маленьке поселення перетворилося на промисловий центр, де збирали все: від побутової техніки до авіаційних двигунів. До 1968 року 25% усього промислового експорту Ірландії припадала саме на цю маленьку зону.
Як це часто буває, ще далі пішов, звичайно ж, Китай. Він зробив вільні економічні зони фундаментом свого «економічного дива». Наприкінці 1970-х років лідер КНР Ден Сяопін вибрав кілька локацій для експериментів із ринковою економікою, найвідомішою з яких став Шеньчжень. У 1980 році це було занедбане рибальське містечко з населенням у 30 тисяч осіб. Сьогодні на його місці мегаполіс із 18 млн населення і ВВП, що перевищує український майже в три рази.
Успіх Шеньчженя став можливим завдяки колосальним пільгам для іноземного капіталу та близькості до Гонконгу, звідки стікалися технології та знання. Проте китайська модель також продемонструвала «темний бік» таких зон: вони продукують високу соціальну нерівність та вимагають жорсткого державного контролю, аби пільги не використовувалися для незаконних фінансових операцій. Навіть у Польщі, де спеціальні економічні зони (СЕЗ) допомогли залучити мільярди євро інвестицій, влада зрештою почала обмежувати їхню дію, щоб привести правила у відповідність до стандартів ЄС.
Варто зауважити, що сьогодні міжнародна спільнота ставиться до ВЕЗ значно обережніше, ніж раніше. Європейський Союз у 2020 році провів масштабну ревізію таких територій і закрив понад вісімдесят вільних портів та економічних зон. З’ясувалося, що ВЕЗ у Європі стали ідеальними майданчиками для відмивання грошей, фінансування тероризму та приховування незаконно здобутих активів, таких як золото чи предмети антикваріату. Особливі режими дозволяли компаніям роками не показувати свою реальну звітність, що створювало «сірі зони» у фінансах. Цей негативний досвід є надзвичайно важливим у контексті Донбасу, адже створення пільгового режиму в регіоні, де роками не було нормального правосуддя, несе в собі величезні ризики легалізації кримінальних доходів під виглядом відновлення чи спеціальної економічної діяльності.
Ідея ВЕЗ Зеленського: від 2020 до сьогодні
Беручи до уваги все вищенаписане, постає цілком логічне питання: а до чого тут Донбас? Це територія, де йдуть найбільш активні та жорстокі бойові дії. Значна частина регіону зруйнована вщент. Здавалося б, які спеціальні економічні зони взагалі можуть бути?
Аби зрозуміти нинішню риторику президента, необхідно подумки повернутися в мирну осінь 2020 року. Саме тоді, під час місцевих виборів, Зеленський ініціював так зване «всеукраїнське опитування», яке складалося з п’яти питань. Одне з них звучало так: «Чи підтримуєте ви створення вільної економічної зони на території Донецької та Луганської областей?».
На той час ідея ВЕЗ розглядалася як ключовий елемент стратегії «м’якої реінтеграції». В ОП сподівалися, що створення економічної вітрини на підконтрольній Україні частині Донбасу змусить мешканців окупованих територій замислитися над поверненням до складу єдиної держави. Це був суто політико-економічний концепт мирного часу, який до того ж не був докладно прописаний. Тобто йшлося про красиву ідею, а не про реалізацію її на практиці.
Крім того, виникало логічне питання безпеки: який інвестор прийде в регіон, де лінія фронту знаходиться всього за 30-40 км, і сторони нехай іноді, вже не так часто, але все ще стріляють? Тож ці плани так і залишилися на рівні теоретичних дискусій та передвиборчих обіцянок. А вже за 1,5 роки розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, яке перетворило будь-які розмови про економічний розвиток регіону на гіркий несмішний жарт.
Впродовж усього періоду повномасштабної війни термін ВЕЗ не вживався, бо всі зусилля держави були зосереджені на фізичному виживанні. Донбас став ареною найкривавіших битв у Європі з часів Другої світової війни. Проте ідея, як ми бачимо, не померла, а просто чекала на новий політичний контекст. І цей контекст з’явився наприкінці 2025 року, коли стало зрозуміло, що класична перемога на полі бою або повна деокупація територій найближчим часом є, м'яко кажучи, малоймовірними. Саме в цей момент стару ідею ВЕЗ «дістали з полиці, обтрусили від пилу» і наповнили зовсім іншим змістом — військовим та безпековим.
Сьогодні, коли Володимир Зеленський говорить про створення вільної економічної зони на Донбасі, всі чудово розуміють, що мова не йде про будівництво нових виробничих цехів Apple чи відкриття штаб-квартир міжнародних банків у Бахмуті та Маріуполі — на превеликий жаль. Донбас станом на кінець 2025 року — це глибоко травмований, деіндустріалізований регіон з майже повністю зруйнованою енергетичною та транспортною інфраструктурою. Сотні шахт припинили роботу, металургійні гіганти, такі як Азовсталь чи завод Ілліча, перетворені на гори металобрухту, а мільйони громадян, які складали трудовий потенціал регіону, виїхали за кордон або в інші області України. У такому стані жодна особлива економічна зона не здатна запрацювати за призначенням ще десятиліття.
Отже, ВЕЗ у риториці президента — це не про гроші. Це про мирні переговори та лінію розмежування.
Головний секрет нинішніх заяв Зеленського полягає в тому, що термін ВЕЗ фактично став синонімом терміну «демілітаризована зона» або «буферна зона». У контексті переговорів розглядається варіант de facto припинення вогню та розведення військ. Американці пропонують Україні відвести війська з частини підконтрольних їй територій Донбасу, щоб перетворити їх на таку собі «сіру зону» з особливим статусом. Щоб це не виглядало як капітуляція чи здача територій, таку зону називають «вільною економічною». Це дозволяє зберегти обличчя: ми не віддаємо землю, а створюємо там територію майбутнього розвитку під міжнародним контролем.
Президент намагається маневрувати в цій ситуації, висуваючи власні умови. Він наголошує, що будь-яке розведення військ має бути дзеркальним. Якщо українська армія відходить на вглиб своєї території на десятки кілометрів, створюючи буферну зону під назвою ВЕЗ, то російські окупаційні війська мають здійснити такий самий відступ зі свого боку. Президент також прямо ставить запитання партнерам: що стримає Росію від того, щоб просто зайти в цю демілітаризовану зону, як тільки українські окопи знелюдніють? Хто гарантуватиме, що російські спецслужби не зайдуть туди під виглядом цивільних адміністраторів чи робочих бригад у цій самій вільній економічній зоні? Це надзвичайно небезпечна гра, бо історія вже знає приклади демілітаризованих зон на кшталт Рейнської області у 1930-х роках, яку Гітлер згодом просто ліквідував за один день, не зустрівши жодного опору з боку західних демократій.
Крім того, існує величезна проблема суб’єктності. Росія у 2025 році категорично відмовляється від будь-якої «дзеркальності». Кремль вимагає від України не просто створення якоїсь зони, а повного виведення військ з усієї території Донецької та Луганської областей. Російська сторона не збирається відступати ні на метр. Для Москви вільна економічна зона на Донбасі — це територія, яка фактично має перебувати під їхнім керівництвом, що категорично заперечує Зеленський, заявляючи, що ні де-юре, ні де-факто Україна не визнає російського суверенітету над цими землями. Отже, ми маємо повний глухий кут: те, що в теорії звучить як компроміс, на практиці є відверто нездійсненним та утопічним сценарієм.
Резюмуючи, доводиться констатувати, що Донбас у найближчі роки явно не стане ніякою вільною економічною зоною. Регіон надто глибоко занурений у хаос війни, і жодні податкові пільги не змусять інвестора ризикувати капіталом там, де небо рясніє дронами, а земля начинена мінами. Це просто неможливо.
Тож коли ми чуємо від політиків про ВЕЗ на Донбасі, варто розуміти, що це лише мова дипломатичних евфемізмів. Це спроба знайти хоча б якусь формулу для припинення вогню, яка б не виглядала як повна поразка однієї зі сторін. Донбас же залишається зоною руйнації та війни, і лише реальна тиша на фронті та припинення кровопролиття, а не економічні проєкти «на папері», зможуть в теорії колись повернути туди життя.
