Нещодавно президент Володимир Зеленський заявив, що Україна має намір вступити до Європейського Союзу вже у 2027 році. Тобто, за словами гаранта, це має статися менше ніж за рік.
Ця заява пролунала на тлі інформації від європейських дипломатів та аналітиків про те, що президент США Дональд Трамп чинить тиск на ЄС з метою прискорення членства України. Це може розглядатися як своєрідна політична компенсація за можливі майбутні умови миру, які можуть виявитися для України досить болючими.
У такому контексті закономірно постає питання: наскільки це технічно і політично можливо? Чи може Україна, яка веде повномасштабну війну, пройти неймовірно складний і довгий шлях вступу менш ніж за рік? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Механізм вступу до ЄС: Копенгагенські критерії
Процес вступу до Європейського Союзу — це не політичні переговори «на підвищеному рівні», які можна завершити одним рішенням лідерів. Це складний, бюрократичний, вкрай деталізований і часто виснажливий шлях, який регулюється суворими правилами, що створювалися десятиліттями.
Його основа — Копенгагенські критерії, прийняті в 1993 році. Вони вимагають від країни-кандидата, перш за все, стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та повагу і захист прав меншин. Це не просто наявність законів, а їх реальне функціонування: незалежні суди, ефективна боротьба з корупцією, свобода ЗМІ, захист громадянського суспільства, тощо.
По-друге, необхідним є функціонування ринкової економіки та здатність витримувати конкурентний тиск і ринкові сили всередині Союзу. Це означає стабільну макроекономіку, передбачуване регулювання, захист прав власності, розвинений фінансовий сектор.
По-третє, країна має продемонструвати здатність взяти на себе зобов'язання членства, включаючи дотримання політичних, економічних та монетарних цілей Союзу. Це найбільший за обсягом блок роботи.
Саме третій критерій реалізується через переговори з 35 розділами набутих правил. Це, по суті, вся законодавча база ЄС, яка налічує понад 100 тисяч сторінок правових актів. Кожен розділ: від вільного пересування товарів та сільського господарства до правосуддя, свободи та безпеки, відкривається лише за згоди всіх країн-членів, а закривається лише після того, як Єврокомісія констатує, що країна-кандидат повністю виконала всі вимоги в цій сфері.
Процес включає в себе глибокий аналіз, порівняння законодавства країни з законодавством ЄС, створення детальних дорожніх карт з впровадження нормативів, а потім — фактичне прийняття тисяч законів, створення нових державних інституцій, та налагодження їх ефективної роботи.
Чи технічно готова Україна до цього у 2027 році? Об'єктивна відповідь — ні.
Наша країна знаходиться в стані тотальної війни на виживання. Значна частина державного апарату, ресурсів і уваги зосереджена на обороні. Частина територій окупована, мільйони громадян переміщені, економіка тримається на міжнародній фінансовій допомозі.
Навіть за ідеальних мирних умов процес відновлення та приведення законодавства в притомний вид займе багато років. До 2022 року Україна, незважаючи на прогрес, ще навіть не розпочала офіційні переговори про вступ, які стартували лише під час війни. Приклад таких країн, як Хорватія з десятьма роками переговорів чи навіть Фінляндія з трьома роками, але в ідеальних умовах та з уже високим рівнем гармонізації всього і вся, показує, що строк у 3-4 роки є суто технічно фантастично коротким.
Необхідно не лише прийняти закони, але й створити інституції, вибудувати системи контролю та підготувати кадри. Це не робиться одним указом. Це процес, власне кажучи, на покоління.
Шлях України до ЄС: від декларацій до крові
Історія української євроінтеграції сягає глибини 1990-х років. Стратегічний курс на інтеграцію до ЄС був офіційно проголошений ще за президента Леоніда Кучми.
За Віктора Ющенка ця риторика отримала потужний імпульс і підкріплення Помаранчевою революцією. Проте часто ігнорується той факт, що саме за президента-втікача Віктора Януковича були підписані ключові технічні документи, що запустили процес Угоди про асоціацію та згодом надали українцям безвіз.
Це важливе зауваження. Януковича в Україні демонізують, і цілком заслужено: за зраду національних інтересів, за малодушність, корумпованість та кримінальну діяльність. Але об'єктивний аналіз показує: на технічному та бюрократичному рівні його адміністрація послідовно вела переговори та впроваджувала євроінтеграційні процедури. Це лише підтверджує, що євроінтеграція була пріоритетом усіх українських лідерів останніх 25 років, незалежно від їх проросійської чи прозахідної риторики.
Однак Революція Гідності 2013-2014 років та подальша російська агресія кардинально змінили саму суть цього прагнення. Україна пролила море крові і втратила сотні тисяч життів саме за право бути частиною європейської сім'ї, за вибір цивілізаційної траєкторії розвитку. Саме тоді євроінтеграція перетворилася з політично-економічного проекту на національну ідею, мобілізуючу силу та моральний імператив. Іноді це навіть нагадує прагнення до побудови комунізму в радянському суспільстві.
З цієї причини у мільйонів українців існує глибоке, емоційне переконання: нас просто зобов'язані взяти в ЄС. Морально і історично зобов'язані = і все.
І це підводить нас до ключової думки, яку часто ігнорують при аналізі: остаточне рішення про прийняття нової країни до ЄС — це завжди суто політичний акт. Якщо існує консолідована політична воля ключових країн ЄС, то технічні критерії не грають жодної ролі.
Чи були, наприклад, Болгарія чи Румунія ідеально відповідаючі критеріям верховенства права та боротьби з корупцією? Ні. Колись про Болгарію взагалі казали: «курица не птица, Болгария не заграница».
Проте їх прийняли. А чи була ідеальною Польща? Не була, і не є зараз. Але її прийняли.
Чому? Тому що була сильна політична воля розширити зону демократії, стабільності та безпеки на Схід після розпаду СРСР. Їхнє членство розглядалося як стратегічна інвестиція в майбутнє Європи.
Сьогодні Україна це та сама, але на порядок потужніша, стратегічна інвестиція. Це питання безпеки, стабільності та геополітичної визначеності всього континенту. Тому аргументи про неготовність можуть бути відсунуті на другий план: це казки для бідних. Ключове — бажання Європи прийняти нас. Або воно є, або його нема. І тоді не треба дурити народ.
Як вступити в ЄС швидше
Заява про 2027 рік ізольовано від контексту виглядає фантастичною. Але в поєднанні з іншими факторами вона набуває іншого звучання.
По-перше, важливим є зовнішній тиск, зокрема з боку США. Інсайди про тиск Дональда Трампа на ЄС щодо членства України як «компенсації» за війну — не пустий звук. США завжди були потужним зовнішнім фактором для європейської політики. Якщо Вашингтон зробить прискорене членство України в ЄС одним з пріоритетів своєї європейської політики, це може суттєво вплинути на дискусію в ключових європейських столицях. Проте такий підхід, що розглядає вступ замість гарантій безпеки або як компенсацію за території, несе в собі колосальні ризики: він може розглядатися як інструмент політичного торгу, що девальвує саму ідею членства.
По-друге, треба розуміти внутрішню динаміку ЄС, який сьогодні є полем боротьби різних інтересів. З одного боку, держави Східної Європи, такі як країни Балтії, підтримують швидке членство України з міркувань безпеки та історичної солідарності. З іншого боку, країни-засновниці, серед яких Франція або Німеччина, стурбовані фінансовими наслідками, політичним впливом великої України та ризиками прийняття країни з невирішеним територіальним конфліктом. В будь-якому разі без консенсусу серед усіх країн-членів рішення неможливе.
То чи можливий вступ у 2027 році? Як технократичний процес — практично ні. Як політичне рішення, прийняте в умовах унікального збігу обставин — наприклад, закінчення війни, потужного тиску США та консолідованої волі ЄС — гіпотетично так, але з величезними умовами.
Найбільш реалістичний сценарій — це часткове членство або «привілейоване партнерство», де Україна спочатку отримує доступ до окремих ринків або програм, а повне членство, включно з тим же Шенгеном, буде відкладене.
Резюмуючи, ми, українці, безумовно хочемо в ЄС. Але варто поставити питання: а наскільки такий ЄС потрібен нам? Два покоління українців прожили з «євроінтеграцією» як морквою, що висіла перед носом у віслюка. Багатьох уже й немає в живих. Водночас саме прагнення до ЄС стало каталізатором двох революцій і однієї війни. Чи не ризикуємо ми отримати членство, девальвоване політичним торгом, без реальної правової бази та з численними обмеженнями?
Вступ до ЄС — це не кінцева мета буття. ЄС — це всього лише політичний блок, а не рай на землі. Це засіб для модернізації країни, гарантії безпеки, підвищення добробуту громадян. Якщо ці цілі можна досягти швидше — то, можливо, варто розглядати й альтернативи. А якщо «альтернатив нема», то всім варто задуматися, з яких пір Україна стала місцем, у якому немає альтернатив і є лише один шлях, наче в останній диктатурі.
