Про реабілітацію дітей, врятованих із прифронтових територій, усиновлення під час війни та різницю у ставленні до сирітства в Європі та Україні розповіла Олена Зубарєва, директор зі стратегічних комунікацій благодійного фонду Rush foundation, який організовує евакуацію дітей-сиріт до Туреччини.
Розкажіть про ваш проект, яка його мета?
Олена Зубарєва: Наш проект допомагає дітям-сиротам. Зараз в Україні - близько 100 тис. таких дітей, і всі вони потребують уваги.
Від початку повномасштабного вторгнення ми вже евакуювали до Туреччини 3 тис. дітей та їхніх супроводжуючих. І ми продовжуємо їх евакуювати, скажімо, з Херсону, де дуже багато сиріт, які втратили родину через війну.
Для прикладу, ми знайшли хлопчика, який на власні очі бачив, як окупанти повісили його маму, розстріляли батька. Він залишився один зі своїми бабусями, які не можуть його повноцінно виховувати. Ми шукаємо такі історії, таких дітей.
Наш Фонд відправляє їх до Туреччини, щоб там вони могли відпочити, перезавантажитися, нормально навчатися. І ми дуже сподіваємося на небайдужість влади та громадян. Нам потрібна фінансова підтримка, транспорт для перевезення дітей, допомога волонтерів і просто увага суспільства. Ми за все будемо дуже вдячні.
Мета нашого Фонду – допомогти усиновити усіх дітей-сиріт, щоб їх виховували українські родини. Ми хочемо, щоб у суспільстві змінився фокус, бо поки що у нас всі хочуть взяти на виховання блакитнооку дівчинку до п'яти років. Але ж таких дівчаток - обмаль, за ними стоять великі черги. А є діти старшого віку, яким по 14-15 -17 років. Як бути з ними?
Тому ми хочемо змінити парадигму. Щоб дітей всиновлювали не для задоволення власних потреб, а для задоволення потреб дитини. Наприклад, у європейських країнах кожна родина повинна дбати, щоб дитина росла щасливою, на неї не можна кричати, вона - вільна у своєму виборі…І за цим наглядають ювенальні служби. Це така модель постмодерністської сім'ї. У Європі рідна дитина - ніби твоя і не твоя, і чужа дитина - не зовсім чужа…Тому там охоче беруть на виховання дітей, які залишаються без батьків.
У нас - інша історія. В Україні традиційна форма виховання дітей, тобто, власні діти сприймаються як гарантія допомоги у старості, а решта дітей – чужі. Тому у нас не поширене усиновлення. Але ми маємо це змінювати, маємо покроково до цього йти.
В Україні кілька років тому почалася реформа інтернатів, почали створювати більше будинків сімейного типу. А яка зараз ситуація у цій сфері?
Олена Зубарєва: Інтернатів в Україні взагалі не повинно бути. Це дуже важливо і правильно, що ми цього прагнемо, але питання в тому, як ми це робимо. У нас, до речі, дуже гарне законодавство, таке ж як у розвинених країнах - Німеччині (яка є четвертою економікою світу), Норвегії та інших.
Але у нас це законодавство не працює. Чому? Тому що у нас не соціальна держава. Для того, щоб сім'ї не віддавали своїх дітей, у них мають бути соціальні гарантії. Якщо народжується дитина з особливими потребами, то держава має створити умови, щоб ця дитина могла далі жити у своїй сім'ї, але у нас таких умов немає. Якщо ми станемо соціальною державою, то у нас ця проблема буде вирішена.
Що стосується проблеми дитячих будинків. Зараз в Україні поширені будинки сімейного типу (ДБСТ). Це добре, якщо в такій родині професійно виховують дітей і заробляють на цьому гроші. Натомість діти отримують любов, увагу, розвиток.
Але в нас немає таких сімей. Сьогодні для більшості ДБСТ – діти просто шлях для заробітку грошей. Ми зіштовхнулися з цим у проекті. Маємо приклади, коли евакуйовані ДБСТ із десятьма дітьми поверталися назад під обстріли, пояснюючи це тим, що треба саджати картоплю. Ми кажемо: "Добре, саджайте, та тільки дітей залиште". Але нам відповідали: "Ні. А хто ж буде саджати?". Тобто, дітей використовують як робочу силу для власного заробітку.
Ми вважаємо, що Україні потрібні професійні фостерні сім'ї (сім'ї, які утримують дітей без їхнього усиновлення). Лише так можна вирішити цю проблему. Але такі сім'ї потрібно фінансувати. У жінки, яка доглядає за дітьми, повинна бути зарплата, як у середнього менеджера. Сім'ї, які виховують дітей, повинні бути фінансово незалежними.
Отже, з одного боку, ми маємо популяризувати культуру усиновлення у нашій країні. А з іншого боку, маємо забезпечити, щоб будинки сімейного типу були професійними.
А як це влаштовано в Європі, Сполучених Штатах або Японії?
Олена Зубарєва: Цей шлях пройшли всі цивілізовані країни, але у різний час. І вони задоволені результатами. Зараз там черги на усиновлення, і сиріт немає. Там інший менталітет. Родини, які вже виростили власних дітей і живуть окремо, беруть собі вихованців. Для європейських країн - це нормально. Там беруть навіть дітей з особливими потребами. Тому що держава повністю забезпечує їх безкоштовним лікуванням, інклюзивними умовами. Їх поважають за те, що вони виховують дитину з особливими потребами.
А у нас в минулому була радянська модерністська система виховання за принципом - краще заклад подбає про дітей, аніж родина. Тому така різниця у ставленні до сирітства.
Зараз в Україні маємо традиційну систему виховання. А в європейських країнах – постмодерністська, коли головне завдання батьків – зробити дитину щасливою. Тому є випадки, коли у матерів, які виїхали з України за кордон, ювенальні служби забирають дітей. Бо якщо мама запиячила, пішла "погуляла", а дитина в школі про це випадково розповіла, то ювенальні служби заберуть цю дитину та віддадуть у сім'ю, яка професійно займається вихованням і подбає про неї. Для нас це буде трагедія, а для європейців – нормальна ситуація.
Як можна змінити такий менталітет?
Олена Зубарєва: Нам потрібно поважати себе як націю. І точно розуміти, що у нашої нації мають бути успішні діти. І це - не завдання держави, у держави багато інших завдань, це - проблема суспільства. Це – проблема кожної родини. Маємо розуміти: якщо ти прищеплюєш певний культурний рівень у своїй родині, ти уже виховуєш майбутнє держави. Якщо ж ти хочеш всиновити дитину – це майже подвиг. Але це не має бути подвигом, це має бути звичайним життям.
Розкажіть, які зараз є складнощі в Україні із усиновленням та з оформленням опіки? Є випадки, коли люди роками чекають на дитину..
Олена Зубарєва: Є відомий приклад сім'ї Мірошниченків, які хотіли усиновити дитя, мали усі документи і пройшли увесь цей шлях, але їм сказали, що дітей на усиновлення немає.
Так от, коли ти починаєш процес усиновлення, він не може бути простим. Але він має бути прозорим. Ти маєш знати свій номер у черзі на всиновлення. Якщо ти дзвониш і кажеш: "Я хочу всиновити дитину". А тобі відповідають: "Ні, у нас немає дітей". Хіба так може бути в країні, де 100 тис. таких дітей? Так, тому що вони не пораховані. Про дітей з місцевих дитбудинків за межами їхнього міста ніхто не знає. І якщо їх не всиновили за місцем проживання, у них немає майбутнього, розумієте? В іншому місті країни про них взагалі не знають.
Дитина на усиновлення повинна отримати власний штрих-код. Про цю дитину з її фотографією та біографією має знати влада. Люди, які хочуть її усиновити, одразу ж мають знайти цю дитину в каталозі, і він має бути прозорим. А на сьогоднішній день каталог є, але дітей, які числяться в ньому, немає. Тобто, каталог не діє, як такий.
Тобто, потрібно реформувати цю сферу?
Олена Зубарєва: Потрібно просто підійти до цього питання, як дбайливий господар. Не реформувати систему, а просто покращити. Упорядкувати каталог дітей, зобов'язати усі служби, до яких звертаються за усиновленням, розповідати про заклади, де є такі діти. Щоб службовці були зацікавлені не в тому, як нажитися, а в тому, щоб дитину усиновили. І всиновили - не за кордоном, а саме в Україні, що дуже важливо.
Автори: Оксана Сульженко, Ілона Завальнюк
