31 березня 2025 року. 13 дня. В Бучі зараз 10 градусів тепла. На Новому Шосе щохвилини проїздять автівки, а на майданчику, розташованому на Києво-Мироцькій, граються діти. Проте три роки тому ці та інші вулиці міста шокували весь світ. Три роки тому сили оборони України звільнили Бучу від рук окупантів. Ніхто і уявити не міг, що від європейського містечка лишиться лиш назва, від якої, подекуди, українцям і зараз боляче й страшно.
23 та 24 лютого 2022 року
23 лютого 2022 року. День до. Корінна мешканка Бучі Олена Назаренко їхала на зустріч із знайомим з-за кордону. Життя у Олени було повноцінним і щасливим. Вона його створила власноруч і прожила 42 роки в місті. Купила квартиру, їздила на власній автівці, мала друзів та коханого чоловіка.
Зустріч із знайомим була робочою. Чоловік запитував про те, що думає Олена про російське вторгнення і чи воно взагалі буде.
“Не хвилюйся. Все буде добре. Я думаю, що нічого не буде”, - відповіла Олена.
Жінка повернулася додому і займалась своїми справами. Вночі готувалась до сну. Її чоловік вийшов з ванної кімнати і сказав, що росія оголосила військову операцію Україні. Олена не зрозуміла про що мова і в ту мить її коханий увімкнув телевізор.
Звичайно, скрізь вже були новини, що оголошена операція. Я думала: “ Операція та й операція”. Я навіть не розуміла, що таке військова операція. І тільки я сказала, що може перемовини якісь військові будуть, лунає вибух. Ми вийшли на балкон, почули другий вибух. В мене спокій, немає паніки. Я думаю: “Не може бути”. Як і у всіх, звичайно. Я не вірила в те, що чула
Жителька БучіЖінка згадує, що чула гул від літаків або ж гелікоптерів. Вони їх не бачили. Лише чули вибухи з боку Гостомельского аеропорта.
Фільми, які ми бачили в дитинстві були про Другу світову війну. Ось тоді ми бачили війну на власні очі
Жителька БучіОлена сама собі говорила, що тікати з рідного дому не збирається. Проте в небезпеці були її рідні - батьки та бабусі з дідусями. Їх треба рятувати.
Ми тоді не розуміли, що ми не зможемо повернутися
Жителька БучіОлена з чоловіком вирушили до Києва, аби забрати бабусю до себе. Повертаючись додому вони побачили транспортний засіб, який був вщент забитий молодими українськими солдатами. Ввечері Олена, її чоловік та бабуся повернулись додому в Бучу.
25 лютого
На другий день подружжя вирушило на АЗС, аби заправити автомобіль. Приїхавши на заправку, вони стали в чергу, як і чимало інших бучанців. Стоячи в черзі, вони побачили гелікоптери та винищувачі.
Я взагалі не розуміла, що я бачу. Я бачила реальну картину Другої світової війни. Все небо в гелікоптерах та вибухах
Жителька БучіПід вибухами в небі, Олена та чоловік їздили різними АЗС, аби заправити автомобіль. Проте простоявши в чергах на різних заправних станціях, паливо добути не вдалось. Родина поїхала додому.
Я прийняла душ, як жінка. Помила голову. Мене ще чоловік запитав, про те чи я окей. Я сказала, що так. Принаймні я не знаю, де я буду завтра, але я маю бути гарною, з чистою головою, як справжня жінка. Ми залишились вдома. Спали спокійно. У нас не було паніки. Бабуся, батьки, майже всі, хто був в під'їзді, спустилися в підвал. Я сказала, що в підвал не піду. Буду спати в себе вдома. Ми спокійно проспали, не дивлячись на те, яка була атмосфера
Жителька Бучі26 лютого
Наступного дня стало зрозуміло, що це повномасштабна війна. Її чоловік вмовив вивезти літніх людей. Так подружжя почало готуватись до поїздки на кілька днів питання про повноцінну евакуацію навіть не підіймалось.
У мого тата є батьківська хата в Білоцерківському районі. Ми прийняли рішення, що виїдемо на вихідні, а там далі буде видно. Ми посадили бабусю, всіх батьків, ще двох одиноких бабусь. Поїхали з ціллю, що ми їх перевеземо і повернемось назад
Жителька БучіРодина на двох автівках рушила в бік Білої Церкви. Батько Олени керував маршрутом і вів їх за собою. Згадуючи ці події, Олена розповідає, що дорога до Ворзеля (селище одразу за Бучею) була пуста.
Не було жодної людини, жодної машини на дорозі. Вона вже була сіра, якась така енергетична
Жителька БучіЇхали лісом через Клавдієво-Тарасове, в об’їзд Житомирської та Варшавської трас. Знали, що основними дорогами рухатись небезпечно. Оминувши Житомирську трасу, потрапили на дорогу, яка веде в бік Білої Церкви.
Дороги були всі забиті. Були колони, але ми тоді вже знали, що було з колоною, яка їхала Житомирською трасою. Ми це все оминули, з божою поміччю. Проїхали все просто з легкістю
Жителька БучіДорога до батьківської хати, яка в мирний час займає півтори години, тоді ж тривала 9 годин. Після приїзду, чоловік планував повертатись в Бучу, проте його зупинили українські військові на найближчому КПП і сказали, аби повертався додому.
27 лютого
В цей час на Бучу починається російський наступ. До складу ударної групи входять десантники, танки та спецпідрозділи Росгвардії (ОМОН і СОБР). Однією з цих бригад була 76-а десантно-штурмова дивізія “Псковська”. Починаються обстріли, внаслідок яких у місті руйнується інфраструктура. Мешканці залишаються без води, газу та світла.
На одній з вулиць українські військові та місцеві влаштовують засідку і знищують російську колону спецназу. З 80 окупантів виживають лише троє. Проте росіян це не зупиняє. З боку Гостомеля залишився ще один міст, який намагались взірвати, але не вдалось. Ним російська орда рушила на місто. Тоді ж в Бучі перебували кореспондент Радіо Свобода Мар’ян Кушнір разом із фотожурналістом Максом Левіним, яким вдалось відзняти унікальні кадри з міста в окупації. Останнього за два тижні розстріляють росіяни.
Серед тих, хто тоді обороняв місто від російської навали, був Олексій Побігай. Чоловік народився у рф, проте майже одразу його батьки переїхали до Бучі, де сім’я надалі й проживала. Олексій Побігай багато років працював у ресторанному бізнесі. Був барменом, сомельє. У дворі свого будинку в Бучі певний час мав невеликий магазин. В ньому продавав каву, морозиво, солодощі. Волонтерив для бійців на сході.
З початком повномасштабного вторгнення рф, не маючи військової підготовки, Олексій приєднався до самостійно організованої самооборони Бучі. Ці формування виникли на базі громадської організації «Бучанська варта» — ще до офіційного створення підрозділів Тероборони в місті. Тоді ж, 27 лютого, Олексій тримав в руках зброю та бився з ворогом.
Чесно, відчуття не найкраще, але відступати нема куди. Ми маємо оборонятися. Ми не нападаємо на іншу країну, ми захищаємо свою
волонтер, житель БучіВін не був військовою людиною, тому перший час не мав зброї і був діловодом в громадській організації. Проте під час повномасштабного вторгнення отримав завдання захищати супермаркет Novus (або ж те, що від нього залишилось). Тоді чоловік отримав автомат Калашникова та інструктаж з користування зброєю. Чоловік з автоматом пересувався і містом.
Сусід, якого знаю змалечку, був імпульсивним хлопцем. Декілька разів я його бачив зі зброєю. Вже на підході були ці уроди і я йому тоді казав, аби він сховав автомат. Бо багато наших військових в місті немає. Він казав, що начебто його сховав
сусід Олексія Побігая, житель Бучі3-6 березня
3 березня. Після першого катастрофічного для псковських десантників штурму міста, вони намагаються захопити його вдруге. Тоді ж, за даними Радіо Свобода, десантники 234-го полку із Пскова вперше заходять на вулицю Яблунську. Командує підрозділом підполковник Артем Городілов. Згодом її назвуть вулицею смерті.
Українські військові проводять контратаку і заявляють про зачистку Бучі. Над міськрадою піднімають прапор України. Евакуаційні поїзди та автобуси вивозять з міста кілька тисяч жінок і дітей. Однак бої тривають. росіяни закріпилися на околицях і продовжують обстрілювати місто.
Вже за два дні, 5 березня, переважаючі сили ворога остаточно захоплюють Бучу. Окупанти перекривають виїзди і не пропускають гуманітарні колони. При спробах евакуюватися стаються розстріли. Так, російські військові відкрили вогонь по колоні з двох цивільних автівок, убивши чоловіка та цілу родину – матір і двох дітей, що згоріли в палаючій машині. Крім того, саме під час цього російського штурму, який тривав між 3 та 6 березня і відбуваються основні масові вбивства цивільних в районі вулиці Яблунської.
Місто стає точкою на карті, по якій фактично проходить російсько-український фронт у час битви за Київ. Вулиці міста перетворюються в справжнє пекло. Буча безперервно обстрілюється артилерією й мінометами. Мирні мешканці гинуть біля своїх домівок та на рідних вулицях, які ще 3 тижні тому були наповнені мирним та щасливим життям. Люди ховаються від обстрілів у підвалах, критично бракує їжі та медикаментів. Будь-який вихід на вулицю небезпечний: росіяни стріляють у цивільних безпричинно. Окупанти дозволяють мешканцям лише зрідка виходити, щоб зібрати тіла загиблих або приготувати їжу на вогнищі.
Олексій Побігай опиняється в місті, яке оточене окупантами. Він намагається і далі бути корисним своїй громаді. Розносить продукти мешканцям Бучі. Сусід Сергій Хижняк згадує, як 8 березня Олексій передав йому хліб:
Він мене побачив, каже: «Дядь Серьожа, я вам тут продукти передаю». Я подивився, що нікого нема на вулиці. Перебіг до нього. Він мені дав торбу. Там кава, масло, крупи якісь.. Я йому подякував, прийшов додому. Олексій ще два рази вішав пакет з хлібом на хвіртку з нашого боку. Він мене побачив і попросив, щоб я заніс цей хліб в підвал дитячого садка Козачок, де переховувалися люди. Ми дуже раді були цьому хлібу. І коли Льоша приносив хліб, ми передавали його ще й сусідам
сусід Олексія Побігая, житель Бучі9 березня
З Бучі все ж вдається евакуювати частину населення – колоною автобусів виїхали жінки, діти та літні люди, але тисячі залишаються в окупації. 12 березня Бучанська міська рада офіційно повідомляє, що російські війська повністю окупували місто. Ворогу підійшло підкріплення, і всі основні дороги під їх контролем. У будинках бучанців мародерствують ворожі солдати.
За даними Радіо Свобода, Дмитро Чаплигін, Олександр Єреміч, Олексій Кадура інформували українських бійців про пересування російських військових. У колишніх АТОвців, вже суто цивільних чоловіків, Романа Шадловського окупанти знайшли військову форму, а в Олександра Козака – посвідчення учасника бойових дій. Їх всіх розстріляли. Зорислав Замойський вів у Фейсбуці щоденник окупації та запостив фото знищеної російської техніки. Чоловіка також вбили окупанти. Двох робітників бучанського підприємства, які ховались на території цього ж підприємства, схопили, вивезли в ліс і розстріляли. Мова про Тимура Савку та його напарника, громадянина Туркменістану Ахмета Ачилова. Таких історій багато. На жаль, не всіх загиблих вдалось опізнати й досі.
Середина та кінець березня
13 березня просто у дворі церкви св. Андрія Первозванного місцеві жителі викопують братську могилу і ховають 67 тіл загиблих – багато хто з них убитий артобстрілами. Місто перетворюється на гуманітарну катастрофу. Відсутня електрика, зв’язок, медична допомога. Поховання померлих відбувається в дворах.
Того ж дня російські військові (а саме кемерівський спецназ «Гузбас») влаштували так звану «зачистку» на невеликому відрізку вулиці Михайловського (колишня Малиновського) в Бучі. Саме там проживав Олексій Побігай. За свідченнями одного із сусідів, Побігай сховав виданий йому автомат десь на території свого дому.
Як розповідали очевидці та були встановлені факти, це була нетипова стихійна облава. Російські військові знали, кого шукати. Вони оточили периметр, де проживав Олексій. Тоді ж чоловіка не виявилось вдома. Одна частина окупантів розійшлась периметром і стали його чекати. Інша частина росіян тримала на прицілі його сусідів. Вони наказали людям підняти руки та не рухатися.
Олексій зі своїм товаришем поверталися і йшли спокійно. Не здогадувались, що хтось перебуватиме на подвір’ї чоловіка. Вийшовши на подвір'я, ззаду до них вийшов російський військовий. Покликав до себе жестом. Затримання відбулось менш ніж за 10 хвилин.
За свідченнями очевидців, з якими поспілкувались журналісти, російські військові, ймовірно, били й катували Олексія Побігая та його друга на подвір’ї. Там були виявлені сліди крові.
Одна з мешканок, яка бачила Побігая після його затримання, розповіла, що його обличчя виглядало як «криваве місиво».
З вух, з носа, рота йшла кров. Обличчя в нього майже не було. Все було побите. На мене дивилися лише одні очі…
жителька Бучі, яка бачила викрадення Олексія ПобігаяСпецназ вивіз бучанського самооборонівця до лісосмуги на околиці Бучої. Як розповідають журналісти, тут його передали іншому російському підрозділу псковським десантникам, чий штаб розташовувався саме в цьому районі. Там Олексія допитували і катували. Цим особисто займався 32-річний капітан Тихонов Сергій Миколаєвич, родом із Сибіру. Мешканці Бучі розповідали, що чоловіка видав хтось із місцевих.
У вересні 2022 року бучанські тероборонівці перевіряли місцевість. В тій самій лісосмузі знайшли понівечені тіла двох чоловіків. Одним з них був Олексій Побігай. Його, як встановили, стратили пострілом у голову.
Також у цьому ж місці знайшли тіла ще дев’ятьох убитих бучанців.
В дні викрадення Побігая та тодішньої окупації Бучі чоловік куми Олени Назаренко також потрапив у полон до росіян. Проте йому вдалось вибратись. Як саме, не знає і сама Олена. Чоловіку, який на той момент важив під 170 кілограмів, росіяни прострелили ногу. Він повз декілька кілометрів до укриття, де перебувала його родина. Дружина брата Олени разом із донькою також дивом вижили. Біля їх оселі знаходився льох, в який вони сховались. Над їх головою відбувався бій. Вони бачили вбиті тіла і чорноту, яка лишалась від бойових дій. За трохи більше тижня вони змогли вибігти з льоху і бігли стрімголов куди лиш могли, аби вберегти своє життя.
Вони без одягу бігли до відеоканалу. Їжі не було, води не було. Було дуже холодно. Я зв'язувалася з тими, хто там був, аби хоча б дали їм прихисток. Аби їх відігріли, нагодували і прийняли там
Жителька БучіВ комплексі, де проживала Олена, окупанти організували штаб. В її квартирі жили російські вояки.
На даху були снайпери. Нікого не чіпали. Сказали, що за ними будуть йти ще якісь їх військові (буряти, чи хтось). Пропонували залишити місце проживання і вибратися. Сказали, що ми цивільних чіпати не будемо
Жителька БучіОлена прагнула допомогти родичам та всім постраждалим. В перші дні, як вона опинилась під Білою Церквою, виходила в ліс, намагалась заспокоїти себе. За кілька днів почала спілкуватись з міжнародними партнерами страхової компанії, в якій обіймає посаду заступника голови правління. Так були організовані поставки касок, бронежилетів рацій для українських захисників. За півтора місяці зібрали 2 мільйони гривень на реанімації. А після деокупації Бучі Польща побудувала в місті будинки для ВПО.
Згодом, як відновився телефонний зв’язок, жінка зв’язалась з одномістянами та почала спілкуватись з ними. З цим Олені допомогла психологічна освіта:
Було багато людей, з якими потрібно було просто дихати. Робиш дих-видих, Говориш їм, аби розповідали, що бачать, який колір, який предмет. Аби повернути людину в реальність
Жителька БучіПаралельно з цим жінка тримала під контролем і роботу компанії. Так, її робота фірми продовжувалась і в період окупації.
29 березня українська армія переходить у контрнаступ по всій Київщині. Під натиском ЗСУ та через великі втрати рф раптово оголошує про «відведення військ» з північних областей.
31 березня підрозділи окупантів починають поспіхом виходити з Бучі та сусідніх міст. Українські сили входять у місто, відбуваються останні короткі бойові сутички з противником. Міський голова Бучі Анатолій Федорук повідомляє про звільнення міста від окупантів цього дня. Окупація тривала 33 дні.
Після деокупації весь світ жахнувся від побаченого. У різних куточках Бучі знаходять сотні тіл закатованих людей. Мер Федорук у перші дні повідомив цифру: щонайменше 280 загиблих цивільних, знайдених у братських могилах та просто неба на вулицях. Серед убитих – жінки, літні люди, навіть діти . Багатьох було вбито пострілами в голову з близької відстані. При цьому руки жертв були зв’язані за спиною, що свідчить про страту полонених. Майже 90% виявлених тіл мали кульові поранення, а не осколкові. Відповідно, людей розстрілювали свідомо. На подвір’ї церкви святого Андрія знаходять ту саму братську могилу, куди в березні місцеві ховали сусідів. У ній було 116 тіл мешканців.
Світові ЗМІ та українські правоохоронці фіксують шокуючі деталі злочинів. На фотографії з Бучі неможливо дивитись беземоційно. Багатьох перед убивством жорстоко катували: у підвалі одного з дитячих таборів окупанти влаштували катівню, де знущалися з людей. В ньому знаходять понівечені та обгорілі рештки. Дівчата-підлітки, яким було лише 14 років, розповідають про групові зґвалтування російськими солдатами. Радіо Свобода зібрало свідчення про підвал санаторію, де росіяни тримали близько 25 чоловіків і піддавали їх тортурам – це місце прозвали “катівнею” Бучі . Свідки розповідають, що деякі сім’ї були розстріляні цілими – так, в одному підвалі знайшли тіла жінки, її дітей та чоловіка, убитих пострілами в голову.
За час окупації загинуло надзвичайно багато людей. Місцева влада повідомила про 381 тіло, виявлене у Бучі. Серед загиблих офіційно підтверджені щонайменше 12 дітей віком до 15 років . Окрім цивільних мешканців, були вбиті і українські військовополонені – російські підрозділи страчували захоплених у полон бійців тероборони та інших військових, що не чинили опору.
Остаточні цифри жертв ще довго уточнювалися. Загалом по Бучанському району (разом із сусідніми селами) кількість убитих сягнула понад 1 200 мирних мешканців. Багато тіл залишались невпізнаними через страшні каліцтва. Ще 514 жителів Київщини вважаються зниклими безвісти, а 180 знайдених тіл досі не ідентифіковані – пошуки тривають навіть через два роки після трагедії. Кожна із цих безіменних могил – це чиясь родина, що так і не дочекалася свого близького.
«Буча. Повітря пахне кров’ю. Цей запах залишиться зі мною назавжди. Катування. Цілі родини, діти – вбиті, замучені, спалені. Це неможливо забути», описав побачене після звільнення начальник поліції Київщини Андрій Нєбитов.
Квітень 2022 року
На початку квітня в Бучу почали повертатись її мешканці. Олена приїхала в місто трохи згодом:
Я коли приїхала в Бучу, добу не з ким не розмовляла. Було відчуття, що мене просто зґвалтували, порвали на шматки. Я уявляю, що відчувають люди, які втратили все. Оце мене врятувало. Думка про те, що поряд є приклад. Що людина втратила чоловіка, батька, сина, доньку. Вона давала силу. Все, що відбувається в нашому житті і поки ми живі, ми можемо подолати і змінити
Жителька БучіЯк згадує жінка, місто було чорним. Почалась робота з його благоустрою: саджали квіти, дерева прибирали вулиці, закривали двері, оскільки все було понівеченим.
Що я усвідомила - мій стан, на який ніхто і ніколи не може впливати, окрім мене. Я тоді чітко зрозуміла, що тільки я обираю мої думки і стан, чи страждати мені, чи продовжувати повноцінне життя. І я обрала повноцінне життя. Я почала проводити мотиваційні семінари, майстер-класи та трансформаційні ігри для того, щоб люди проживали і розуміли. Потім я провела перший регіональний форум в Бучі для наших громадян, для підтримки та мотивації
Жителька БучіПаралельно з форумом, в травні жінка проводить й перший семінар для співробітників, які перебували в Україні.
Жителька БучіТак вона занурилась в напрямок трансформаційних ігор. Вони, як говорить Олена, сильний інструмент в психологічному напрямку:
Жителька БучіФактично, допомога людям та глибоке чуття свого тіла й розуму допомогли жінці не втратити себе:
Жителька БучіЗ початку квітня 2022 року Буча поверталась до життя. На початку 2023 року місто було сповнене руху: запрацювали магазини, діти пішли до школи (частково – онлайн, але вже й офлайн-класи відновилися). Відремонтовано основні лінії електропередач, газопостачання та інтернет. Сюди повернулися понад 50% довоєнного населення. Люди знову заселили свої будинки. Хтось зміг їх полагодити, хтось орендував житло поблизу. Допомога на відбудову надходила з багатьох країн: проекти з реконструкції шкіл і лікарні фінансують уряди ЄС, Японії, США..
Проте як місцеві, так і вся країна з острахом і страшним болем згадують події лютого-березня 2022 року. Вчора в місті на місцевому кладовищі вшанували полеглих військових. Зокрема і тих, хто захищав Бучу у перші дні повномасштабного російського вторгнення.
Окупанти не визнають причетність російських військ до цієї трагедії. Москва цинічно назвала фотографії та відео з Бучі «постановкою українських радикалів», стверджуючи нібито тіла були розкладені після виходу росіян. Прессекретар Кремля говорив про «монструозну фальсифікацію».
Можна констатувати лиш одне - минулі події в Бучі і те, що сьогодні відбувається з українськими містами та людьми - цинічний злочин. І окупанти мають відповісти за це в повній мірі.
