«Тоді ми думали, що це кінець». Історії мешканців Гостомеля, які пережили окупацію

Три роки тому, 1 квітня 2022 року, українські захисники звільнили Гостомель від російських військ. За кілька місяців окупації затишне та спокійне містечко перетворилося на символ трагедії.  

У 2022 році російські війська намагалися встановити контроль над Гостомелем, щоб оточити Київ із заходу та взяти його в облогу. Разом з Ірпенем, Бучею, трасою М-06 і Вишгородом він став одним із найбільш небезпечних місць Київщини.

Що відчували мешканці містечка під час російської окупації? Як вони боролися за виживання, стикалися із залякуваннями та ставали свідками воєнних злочинів? Кореспондентка UA.News Анна Ужвенко відвідала Гостомель, де поспілкувалася з місцевими жителями, які пережили окупацію.

Початок жаху

З перших днів окупації безперервні обстріли та авіаудари ворога позбавляли містян води, їжі, електрики та медикаментів. Масовані бомбардування унеможливлювали отримання гуманітарної допомоги, евакуацію та навіть прибирання тіл загиблих.

Мешканець Гостомеля Владислав Левковець пригадує події, що розгорталися на вулицях його рідного містечка в перші години окупації. За його словами, колона ворожих БТРів рухалася головною вулицею, але в центрі її було знищено.

Члени екіпажу, які вижили, залишили техніку та розбіглися, ховаючись у лісах. Тоді ширилися чутки, що це був підрозділ чеченців. Атмосфера залишалася напруженою, адже ніхто не знав, де саме вони переховуються і коли можуть з’явитися знову.

«Ніч ми провели в погребі. Він майже не використовувався, був сирий, але, протягнувши туди обігрівач і взявши матраци та подушки, ми змогли там переночувати. Перші три дні виходили лише для того, щоб приготувати їжу та вигуляти собак. Тоді у нас було дві собаки з інвалідністю, які потребували особливого догляду. На жаль, вони не пережили і тижня в окупації», - розповідає Владислав.

На другий день містечко залишилося без електропостачання, а невдовзі зник і мобільний зв’язок. Будь-які новини можна було дізнатися лише піднявшись на височину, де сигнал ще частково зберігався.

«Попри складні умови, ми знаходили способи, щоб підтримати зв’язок і допомогти українським військовим. Через Viber обмінювалися важливою інформацією — повідомляли про пересування ворожої техніки, координували доставку продуктів і предметів першої необхідності. Сусід із генератором заряджав усім телефони. Господарка магазину роздавала їжу, поки в її магазин не прилетіла ракета. Ми виготовляли свічки. Втім, усі робили, що могли, аби допомогти одне одному», - каже чоловік.

Але з часом ракети почали все частіше влучати в будинки на початку та в кінці вулиці, потім у городи, а згодом і в сусідські оселі. Це сталося пізно вночі. Мешканці вийшли з погреба через дивний запах і яскраве світло — сусідський будинок палав.

«На щастя, у будинку вже нікого не було. Незабаром почали лунати автоматні постріли. Окупанти забороняли гасити пожежі та слідкували за цим, оскільки стояли за нашою вулицею. Але через деякий час сусіди збунтувалися, і ми зробили все можливе, щоб вогонь не перекинувся на інші будинки», - додає Владислав.

Вранці повідомили про організацію «зеленого коридору» для евакуації. Сім'я чоловіка вирішила скористатися цією можливістю, вони почали збирати все необхідне.

«Ворожі танки їхали слідом за людьми, які тікали. Тоді ми думали, що це кінець. Однак небайдужі люди вивезли нас автівкою до мосту. Через деякий час машини не змогли проїхати — міст був зруйнований. Взявши все в з собою, ми почали його перетинати. Волонтери допомогли нам дістатися до Києва, де нас на деякий час прихистила мамина подруга», - завершує Левковець.

Згодом стало відомо, що будинки знову почали обстрілювати через те, що хтось повідомив окупантам про допомогу місцевих нашим військовим.

«Вони виїжджали машиною й натрапили на колону танків»

Анна, мешканка Гостомеля, розповідає, що її чоловік Олександр із перших днів війни опинився в окупації. Разом із кумом він тиждень прожив у будинку на Свято-Покровській — тоді там ще було відносно безпечно. Але обстріли ставали все інтенсивнішими, і зрештою їм довелося облаштувати укриття в підвалі.

«3 березня вони почали допомагати розвозити гуманітарну допомогу мешканцям, які потребували їжі, води та медикаментів. До будинку змогли повернутися лише через тиждень. Того дня точилися активні бої. Вони виїжджали машиною й натрапили на колону танків. Одразу звернули на паралельну вулицю, але там була ще одна ворожа колона. Їм довелося їхати через поле. До четвертої години дня вони ховалися в сараї, поки повз проїжджала техніка. Коли настало затишшя, їх прихистила жінка, яка тієї ж ночі втратила сина — Олександра Карпенка. Через деякий час чоловік із кумом повернулися до будинку, де пробули ще два тижні», - каже жінка.

На 9 березня була запланована евакуація, але міст виявився заблокованим. Люди чекали до вечора, проте виїхати так і не вдалося. У будинку кума на той момент переховувалося 30 людей.

«Наступного дня чоловік повернувся в наш будинок. Там уже були окупанти: вікна побиті, машину переїхали, паркан теж зруйнували. Він узяв ключі від маминого помешкання в Києві, і згодом вони з кумом змогли виїхати», - додає Анна.

«Коли ми проїжджали будинки, раптово вискочив окупант і направив на нас гранатомет»

Іван, мешканець Гостомеля, згадує, як 4 березня 2022 року отримав травму внаслідок вибуху, що стався неподалік його будинку.

«Вхідні двері до погреба були зачинені, і тільки через деякий час ми з родиною змогли їх відчинити та зайти всередину. На руках було багато крові, праву руку можна було побачити зсередини, мені весь час її перев'язували», - розповідає чоловік.

Його донька, яка працювала в «Охматдиті», який згодом теж зруйнують окупанти, наполягала на терміновій операції. Однак лікарні в Бучі не приймали пацієнтів, а в Ірпені також не могли надати необхідну допомогу. Евакуація до Києва могла б стати порятунком.

«Наступного ранку виїжджали три евакуаційні автобуси. Ми їхали за ними в машині, яка була заповнена настільки, що навіть у багажнику сиділи люди. Коли ми доїхали до мосту, то побачили, що все навколо зруйновано. Водій, чоловік моєї доньки, сказав військовому, що я поранений. Нас пропустили, але наздогнати автобуси ми не змогли. Тож повернули праворуч і, виїжджаючи з лісу, побачили три будинки та блокпост. Коли ми проїжджали біля цих будинків, з одного раптово вискочив військовий і направив на нас гранатомет. Позаду почувся свист і дзижчання, але снаряд не розірвався. Водій різко повернув машину, врешті-решт ми змогли виїхати», - каже Іван.

Окупація Гостомеля стала для його мешканців справжнім випробуванням. Обстріли, зруйновані будинки, постійна загроза життю — у ті дні багато хто думав, що виходу немає. Та попри страх і розпач, люди знаходили сили боротися, допомагати одне одному та шукати шляхи порятунку. Їхні історії — це не лише свідчення жахливих подій, а й приклад стійкості, людяності та віри в майбутнє.

Анна Ужвенко