Війна США з Іраном продовжується вже другий місяць без очевидних успіхів для Америки. Це ставить під сумнів військовий авторитет Сполучених Штатів та викликає неабияке роздратування президента Трампа, яке він, за звичкою, демонструє у соцмережах. У вівторок, 7 квітня, американський лідер зробив дивний пост, який багато хто трактував як загрозу застосування ядерної зброї проти Ірану.
Так, Трамп написав, що якщо іранський режим не пристане на його умови, в ніч на 8 квітня «загине ціла цивілізація», яку вже буде «не повернути». Президент США заявив, що він «не хоче цього, але мабуть, це станеться», і закінчив своє звернення так: «Боже, збережи іранський народ».
Після таких заяв світ заметушився. Відомі американські журналісти та медійники, на кшталт Такера Карлсона заговорили про те, що Трамп планує завдати ядерний удар. У Конгресі десятки конгресменів заговорили про необхідність усунення президента від влади шляхом імпічменту через те, що він «психічно неадекватний». Міністр оборони Італії заявив, що світ «збожеволів», і що «Хіросіма та Нагасакі нікого нічому не навчили». Сусідні з Іраном країни почали вчергове закривати повітряний простір, а на ізраїльському телебаченні навіть почали «зворотній відлік до ядерного удару по іранському режиму».
Втім, серйозні аналітики не поспішали з висновками. Було очевидно, що Трамп, найімовірніше, знову блефує та влаштовує істерику в соцмережах — так і вийшло. Ядерний удар по Ірану, хоча й можливий суто технічно, залишається все ж більше теоретичною можливістю — на щастя для людства. Адже яким би неприємним не був режим, це ще не привід починати ядерну війну проти нього.
Та й загалом світу пощастило, що Америка — це країна з потужною системою стримувань і противаг, а також з міцними політичними інститутами, які нехай не повністю, але все ж страхують «від дурня». Навіть якби Трамп одного дня прокинувся і забажав розпочати ядерну війну — швидше за все, в такому форматі він не зміг би цього зробити, адже таке рішення ухвалюється не одноосібно. Точніше, не зовсім одноосібно. А ще все залежить від контексту: чи завдає Америка перший удар, чи відповідає на ракети, які вже летять на неї просто зараз.
Яким чином працює механізм ядерного удару з боку США? Чи може Трамп чи хтось інший просто натиснути на «Велику Червону Кнопку» та знищити людство? Як відбувається процес ухвалення рішення про використання зброї масового ураження? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Ядерна тривога: як США реагують, коли ракети вже в повітрі
Цей сценарій, народжений у найнапруженіші роки Холодної війни, не залишає жодного часу на роздуми. Уся система командування США в такій ситуації налаштована на одне: максимальну оперативність. Якщо радари фіксують пуск ядерних ракет противника у бік Америки, ця інформація миттєво, за лічені секунди, надходить до Пентагона та Командування повітряно-космічної оборони. З цього моменту починається зворотний відлік, який залишає президенту приблизно 10 хвилин на те, аби оцінити ситуацію та ухвалити рішення, яке визначить долю світу.
Отримавши підтвердження атаки, починається екстрена конференція. Це закритий канал зв'язку, який об'єднує ключових посадовців: президента, міністра оборони, голову Об'єднаного комітету начальників штабів та командувача Стратегічного командування США (STRATCOM). Мета конференції — швидке та чітке інформування президента про ситуацію. Йому оперативно доповідають про кількість і тип запущених ракет, їхню ймовірну траєкторію та час до удару. Саме в цей момент відкривається знаменита «ядерна валізка», яку постійно носить за президентом спеціальний військовий помічник. У ній міститься не «Велика Червона Кнопка», як багато хто думає, а так звана «чорна книга» — перелік заздалегідь розроблених планів дій у відповідь на ядерний напад. Ці плани пропонують президентові обмежений набір опцій, які відрізняються за масштабом, кількістю цілей та типами застосовуваної зброї.
Президент як головнокомандувач має одноосібне право віддати наказ про пуск у відповідь. Йому не потрібно отримувати згоду Конгресу чи будь-якої посадової особи. Проте сам процес виконання наказу містить технічні запобіжники. Після того, як голова держави обирає один із варіантів удару, його наказ проходить процедуру т.з. «двоособової верифікації». Голова Пентагону, який є другою особою в цьому процесі, повинен підтвердити справжність наказу. Після успішної аутентифікації закодоване повідомлення — до речі, довжиною приблизно з повідомлення в Х (Twitter), які так любить Трамп — надсилається до сил «ядерної тріади».
Екіпажі, отримавши наказ, проводять власну процедуру верифікації, звіряючи отримані коди з кодами в запечатаних системах автентифікації. Після цього вони дістають ключі запуску та виконують необхідні дії для пуску ракет. Щойно ракети покидають шахти чи пускові установки, їх вже неможливо відкликати або знищити.
Весь цей процес виглядає дуже довгим. Але це тільки на папері. В реальності від моменту отримання наказу до пуску пройде близько двох хвилин для наземних сил і до 15 хвилин для підводних човнів.
Перший удар: як президент США може розпочати ядерну війну
Ось цей сценарій вже кардинально відрізняється від попереднього. Тут йдеться саме про свідоме, обдумане бажання завдати ядерного удару по країні, яка не становить безпосередньої загрози для території США. Наприклад, по тому ж Ірану. У такій ситуації на перший план виходить не оперативність, а юридичні та процедурні аспекти, адже право президента на одноосібне рішення стикається з низкою перешкод: від консультацій до можливості прямої відмови з боку військових.
Процес починається не з ядерної тривоги, а зі звичайного брифінгу. Президент збирає нараду за участю ключових радників з питань національної безпеки: міністра оборони, державного секретаря, голови Об'єднаного комітету начальників штабів та командувача STRATCOM. Під час цієї наради військові надають президенту інформацію про наявні варіанти ядерного удару. На відміну від екстреного сценарію, де вибір обмежений кількома планами, тут президент має ширший спектр опцій. Він може вибрати конкретні цілі, типи боєголовок (від тактичних до стратегічних) та засоби доставки. Головнокомандувач вислуховує думки радників, які можуть висловлювати застереження, наголошувати на політичних та військових наслідках, пропонувати альтернативні, неядерні варіанти вирішення кризи. Але — це ключовий момент! — жоден з радників не має права вето. Президент може віддати наказ про пуск, навіть якщо всі присутні виступають категорично проти.
Саме на цьому етапі виникає найвагоміша перешкода — питання законності наказу. Американські військовослужбовці складають присягу не президентові особисто, а Конституції США, а тому зобов'язані виконувати лише законні накази. Цей принцип закріплений у Єдиному кодексі військової юстиції.
Що ж робить ядерний наказ незаконним, окрім очевидної моральної неприпустимості використання такої зброї? Тут на сцену виходить міжнародне гуманітарне право та/або конвенції збройних конфліктів. Ключовими є три принципи: необхідність (чи є військова необхідність у застосуванні саме ядерної зброї?), пропорційність (чи не є очікувана шкода для цивільного населення надмірною порівняно з військовою перевагою?) та розрізнення цілей (чи спрямований удар на військові об'єкти, а не на цивільне населення?). Наказ, який грубо порушує ці принципи — наприклад, вимагає завдати удару по центру 10-мільйонного Тегерана без жодної військової мети — може і, скоріше за все, буде визнаний явно незаконним.
Тут відкривається простір для можливості військових відмовитися виконувати злочинний наказ. Колишній командувач STRATCOM за першої каденції Трампа, генерал Джон Гайтен, ще в 2017 році публічно заявляв, що у разі отримання незаконного наказу він сказав би президенту, що не буде його виконувати. Однак на практиці така відмова є безпрецедентною та надзвичайно ризикованою для самого генерала. Голова держави може просто звільнити непокірного командувача та призначити на його місце більш лояльного виконавця. Тому справжня сила цього запобіжника полягає не стільки в юридичній можливості відмови, скільки в моральному та професійному авторитеті вищого військового керівництва.
Ядерний удар vs людський фактор
Нарешті, залишається суто людський фактор. Військові нижчої ланки — наприклад, бойові офіцери безпосередньо за пультом керування — можуть саботувати наказ. Це теоретична можливість, вона не прописана в жодному законодавстві та залежить виключно від моральних якостей та сумнівів того чи іншого військового. Авжеж, після цього такий офіцер постане перед військовим трибуналом. Втім, існуватиме шанс, що за цей час ситуація зміниться, політичні еліти, суспільство та світова спільнота дізнаються про те, що діється в голові президента, а непокірний військовий зі злочинця, який не виконав наказ головнокомандувача, стане героєм, що врятував світ від катастрофи.
Історія знає подібні приклади. В 1973 році майор ВПС США з промовистим прізвищем Герінг — до речі, ветеран В'єтнамської війни — проходив навчання на оператора пускової установки ядерної МБР «Мінітмен». Він поставив своєму інструктору просте, але фундаментальне запитання: «Звідки я можу знати, що наказ на пуск моїх ракет віддав президент при своєму розумі?». Це питання не мало відповіді. Врешті командування відсторонило майора Герінга від навчання, позбавило його підвищення у званні та зрештою з звільнило зі служби, заявивши, що він має «ментальні проблеми».
А десятиліттям раніше, у розпал Карибської кризи, капітан 2-го рангу радянського підводного човна Василь Архіпов ніс службу у водах неподалік Куби. 7 жовтня 1962 року група військових кораблів США оточила периметр, де перебував радянський човен. Його обстріляли та навіть застосували глибинні бомби. Це було сигналом до того, що човен повинен піднятися на поверхню для ідентифікації. Вибухи глибинних бомб пошкодили корпус човна, температура в середині сильно зросла.
Загальна ситуація в ті дні була надзвичайно небезпечною і непередбачуваною. Світ стояв на порозі Третьої світової. Командир радянського підводного човна втратив самовладання і вже був готовий застосувати у відповідь ядерну торпеду. Однак капітан Архіпов виявив неабияку витримку та холоднокровність, звернувши увагу командира та екіпажу на сигнали, що надходили з боку американських кораблів. Він переконав команду не застосувати зброю масового ураження, а спливати на поверхню та вступати в переговори з американцями. Запуск ядерної торпеди скасували, а радянський човен попросив кораблі США «припинити провокації». За декілька годин ситуація розрядилася.
Резюмуючи, ядерний арсенал США захищений доволі складною системою процедур. В умовах раптової атаки, коли на кону стоїть саме існування країни, система налаштована на максимальну швидкість і безумовне виконання наказу президента, залишаючи мінімальний простір для вагань. Натомість у ситуації запланованого першого удару на перший план виходять консультації та юридичні обмеження.
Хоча президент формально зберігає одноосібне право наказу, його оточують десятки радників, які мають усі можливості та професійний обов'язок вказати на незаконність чи як мінімум недоцільність такого кроку. Їхня моральна відповідальність, підкріплена правом військових відмовитися виконувати очевидно злочинний наказ, є найважливішим (хоч і не безумовним) запобіжником від ядерного апокаліпсису, розв'язаного однією людиною, яка раптово з'їде з глузду.
