Режим сирійського президента Башара Асада, який здавався майже непорушним аж чверть століття, зазнав раптового краху, що змусило світ дещо здивовано спостерігати за цими драматичними, але повчальними подіями. 28 листопада протурецькі угруповання і повстанці почали стрімкий наступ на півночі Сирії, який швидко поширився на стратегічно важливі міста країни. Алеппо, Хама, Хомс, тощо – усі ці ключові міста та точки опору режиму Асада впали без серйозного спротиву.
Вже в неділю, 8 грудня, загони опозиції увійшли до Дамаска без жодних бойових зіткнень. Башар Асад, що вважав себе «гарантом стабільності», покинув країну разом із сім’єю, сховавшись у Російській Федерації. Це вже підтвердили в адміністрації президента РФ.
Як зруйнувався «непорушний» режим
Сирійська арабська республіка – дуже складна близькосхідна країна, яка трималася на складному переплетінні інтересів кланових та релігійних груп. Це був хиткий, нестабільний, химерний баланс. Його основи заклав ще батько вже експрезидента, Хафез Асад, який прийшов до влади після низки військових переворотів та став президентом у 1971 році.
Башар Асад очолив Сирію в 2000 році. Це сталося досить випадково: він взагалі-то не збирався в політику і спокійно вчився на лікаря-офтальмолога у Лондоні. До речі, в мережі вже ширяться меми, як Башар Асад після втрати влади та втечі працюватиме офтальмологом у Ростові у клініці «доктора Януковича».
Своїм наступником Хафез Асад бачив брата Башара, Басіля Асада. Однак той трагічно загинув у ДТП в 1994 році. Через це Асад-молодший вимушений був перервати навчання, повернутися в країну, заступити на військову службу та очолити державу після смерті Хафеза.
З 2000 року Башар Асад будував у Сирії авторитарну модель управління, яка була типовою для багатьох подібних близькосхідних режимів. Його влада спиралася на армію, розгалужені служби безпеки та репресивний апарат. Економічна ситуація в країні якийсь час була відносно терпимою, правління Асада – світським (він особливо не втручався у релігійні питання, а сам за віросповіданням був алавітом, яких у Сирії лише приблизно 12%).
Втім, протиріччя в державі з роками серйозно загострювалися. Громадянська війна, яка почалася у 2011 році внаслідок «Арабської весни», поставила режим перед серйозними викликами. Він трансформувався у військову диктатуру.
Протягом 13 років Асад, здавалося, утримував контроль завдяки підтримці досить потужних союзників (Іран, Росія). Однак серія подій наприкінці 2024 року оголила кричущі слабкі сторони цієї системи, що й призвело до її краху.
Основними причинами падіння режиму стали:
- Виснаження від війни. 13 років кривавого громадянського конфлікту повністю спустошили країну. Втома від постійного насильства охопила як армію, так і цивільне населення. Ресурси для утримання фронтів закінчувалися, а бойовий дух урядових сил був значною мірою підірваний.
- Корупція та неефективність державного апарату. Сирійська влада славилася своєю системною корумпованістю, що посилювало соціальне розшарування. Державні структури, ослаблені санкціями, ізоляцією, війною та розкраданням, були нездатні забезпечити мінімальну стабільність.
- Дезінтеграція еліт. Успіх режиму багато в чому залежав від єдності місцевих еліт навколо персони Башара Асада. Проте на останньому етапі війни з'явилися ознаки внутрішніх розколів. Частина військового керівництва, вочевидь, вступила у таємні переговори з повстанцями, що сприяло швидкому переходу контролю над ключовими територіями без бою.
- Зовнішнє втручання. Асад утримувався при владі багато в чому завдяки підтримці Росії та Ірану. Але ці союзники, кожен із власних причин, стали менш зацікавленими у збереженні його режиму, розпорошуючи ресурси на інші зони конфлікту. Для Росії, ослабленої через війну в Україні, сирійський кейс перестав бути пріоритетом. Іран, зіткнувшись із війною в Газі та Лівані, внутрішніми протестами та економічними проблемами, також знизив рівень підтримки.
- Раптовість і масштабність наступу повстанців. Операція протурецьких угруповань була ретельно спланованою та добре скоординованою. Швидкість їхнього просування вразила навіть військових аналітиків. Ймовірно також, що це стало можливим завдяки серії домовленостей між повстанцями та ключовими командирами сирійської армії.
«Можна з упевненістю казати, що влада у Дамаску колапсує, а її суб’єктність підірвана. Більша частина великих міст втрачена, до того ж без бою. Найчастіше військові або кидають позиції, або здають населені пункти бойовиками… По суті, ми бачимо мотиваційний колапс. Сирійський уряд програв ту частину конфлікту, яка була важливою у… проміжний період, який мала Сирія після 2018 року. До того ж було втрачене «вікно дипломатії», яким Асад не зміг або не захотів скористатися», - вважає експерт з питань Близького Сходу Ілія Куса.
На думку Куси, вже колишній президент Сирії не зміг закріпити свої військові перемоги, яких він досяг за допомогою союзників. Щобільше, він погіршив стосунки з Тегераном та Москвою, намагаючись протиставляти їх один проти одного. Це і стало його фатальною помилкою.
«Сирійська Арабська Республіка пала», - резюмує Ілія Куса.
Уроки для диктатур
Падіння режиму Асада демонструє кілька важливих уроків для інших авторитарних правителів. По-перше, навіть найбільш жорстка диктатура не може існувати вічно, якщо вона не здатна адаптуватися до змін – а специфіка таких режимів зазвичай у тому, що вони дуже погано реагують на зміни. Асад, замість того, щоб модернізувати країну чи хоча б частково враховувати вимоги суспільства, покладався на репресії та зовнішню допомогу від таких самих автократій, що призвело до кривавої війни та, зрештою, колапсу.
По-друге, корупція та розвал державних інститутів у поєднанні з війною роблять будь-який режим вразливим. А зменшення підтримки союзників може стати фатальним ударом навіть для, здавалося б, найбільш стабільних систем влади.
Ще в 2011 році протестувальники просили не так багато. Вони вимагали скасувати режим надзвичайного стану, який діяв у країні з 1963 (!) року, боротися з корупцію, зменшити вплив силовиків, дати більше громадянських та економічних свобод, тощо. Загалом абсолютно адекватні вимоги. Однак замість того, щоб піти на поступки чи, врешті, просто покинути пост президента під особисті гарантії, Асад та його клан обрали шлях ескалації.
Режим, який міг змінитися шляхом обмеженої демократизації або просто піти, все ж таки пішов. Але пішов через 13 років, після жахливої війни, сотень тисяч смертей, залишивши по собі напівзруйновану країну без особливих перспектив на майбутнє. Чи варте воно того – ось головне питання, яке має задавати собі будь-який автократ, вивчаючи кейс Башара Асада.
Що буде далі
Кінець режиму Асада не означає завершення війни. Сирія залишається вкрай фрагментованою країною, розділеною між різними етнічними, релігійними та політичними групами.
Однією з ключових проблем стане питання курдів. Сирійські курди контролюють значну частину територій на північному сході країни. Вони прагнуть автономії, а можливо, і повної незалежності, що викликає радикальний опір Туреччини та інших гравців. Протурецькі угруповання, які стали основною силою повалення Асада, можуть не погодитися на співіснування з курдами.
Крім того, у Сирії залишаються іранські проксі, які можуть спробувати зберегти свої позиції в регіоні, незважаючи на зміну політичного режиму. На додаток, відсутність єдиного уряду створює сприятливі умови для відновлення активності терористичних угруповань, включаючи залишки «Ісламської держави». Невирішеним, нарешті, залишається й питання російських військових баз.
«Іран та Росія вже змирилися зі втратою Сирії, вони не демонструють готовності боротися за Асада… Стратегічна поразка Ірану на цьому напрямку також очевидна… Наскільки масштабними будуть втрати РФ, ще тільки належить дізнатися. Статус військових баз у Латакії і Тартусі буде підніматися на переговорах з Туреччиною… Якщо бази будуть втрачені, порушиться логістика російських операцій в Африці. До тотального паралічу можливостей РФ… це не призведе, але буде боляче та некомфортно. Туреччина стане домінуючим стейкхолдером у Сирії», - констатує Ілія Куса.
Тож можна прогнозувати, що найближчим часом Сирія залишиться ареною боротьби за вплив між різними зовнішніми та внутрішніми силами. Повноцінний мир у цій країні, скоріше за все, є перспективою далекого майбутнього.
Чи вплине це на Україну
Україна уважно стежить за ситуацією в Сирії, оскільки падіння режиму Асада може мати хоча й не прямий, але вплив на війну із Росією. Москва, що активно підтримувала Асада, зазнала чергового геополітичного удару, це визнають навіть деякі російські аналітики. Втрата Сирії як союзника підірве позиції Кремля на Близькому Сході та змусить зосередитися на інших регіонах.
В цьому і полягає небезпека для нас. Адже звільнення ресурсів Росії від сирійського конфлікту може означати їхнє перекидання на війну в Україні. І якщо раніше частина російських літаків бомбила позиції своїх ворогів у сирійській пустелі, тепер вони можуть почати ще активніше робити те саме в нашій країні. Проте є й інша думка: що деморалізація, викликана поразкою в Сирії, послабить впевненість Москви у своїх глобальних можливостях.
Україна повинна використовувати ситуацію для зміцнення власної позиції. Варто демонструвати союзникам, що навіть найбільш стабільні режими можуть зазнати краху, якщо світова спільнота зберігатиме єдність у тиску на них. Не дарма багато хто в ці дні проводить паралелі між політичними системами Сирії та Російської Федерації.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що падіння режиму Башара Асада стало ще одним важливим символом змін у сучасному світі. Воно демонструє, що навіть за умов тривалої громадянської війни жодна диктатура не є вічною. Однак Сирія залишається ареною хаосу, де відсутність єдиного керівництва загрожує новими конфліктами. Уроки цієї ситуації є важливими не лише для Близького Сходу, а й для всього світу, включаючи Україну, яка також протистоїть авторитарному ворогові.
Микита Трачук