Сирія залишається одним із ключових осередків конфлікту на Близькому Сході. Події кінця 2024 року, які характеризуються масштабним наступом антиурядових сил і загальним загостренням конфлікту, ставлять нові виклики перед міжнародною спільнотою. Ця війна давно перейшла у стадію «млявості» - і буквально на очах розгорілася з новою силою.
Яким є історичний контекст конфлікту, що коїться в Сирії просто зараз, хто є ключовими акторами конфлікту та чи матиме це наслідки для України – агентство UA.News розбиралося в питанні. Детальніше в нашому матеріалі.
Історичний контекст сирійського конфлікту
Нагадаємо, що сирійська війна розпочалася ще у 2011 році після протестів проти режиму Башара Асада, натхненних хвилею «Арабської весни». Сирія – складна близькосхідна країна, де на чолі держави стоїть диктаторський клан Асадів. Вони відомі своїм авторитарним стилем правління, корупцією та системними порушеннями прав людини. Окрім цього, в даному регіоні є дуже важливою етноконфесіональна приналежність. Башар Асад є алавітом (лише 12% населення Сирії сповідують цей варіант ісламу), до того ж має єврейське коріння.
Авторитарний уряд та його беззмінне правління призвело до протестів серед молоді. Силова відповідь держави на мирні мітинги швидко переросла у збройний конфлікт. Основними сторонами стали урядові сили, повстанці, а також численні джихадистські угруповання, включаючи «Ісламську державу».
До середини 2010-х років Сирія стала ареною масштабного геополітичного протистояння. Іран і Росія підтримували режим Асада, тоді як Туреччина, Саудівська Аравія та країни Заходу надавали допомогу повстанцям. Водночас США почали співпрацювати з курдськими формуваннями, які воювали проти джихадистів і підтримували стабільність на північному сході країни.
У 2015 році Росія здійснила масштабне військове втручання в Сирію, що дозволило Асаду відновити контроль над більшістю великих міст, включаючи Алеппо, вже у 2016 році. Однак провінція Ідліб, яка стала форпостом антиурядових сил, залишалася поза його контролем завдяки підтримці Туреччини
Вже до 2020 року інтенсивність конфлікту значно знизилася, частково через міжнародні домовленості між Туреччиною і Росією. Було досягнуто тимчасового статус-кво, але конфлікт не вирішився повністю, зберігаючи потенціал для нових ескалацій. Все було відносно спокійно майже чотири роки. І ось наприкінці 2024 року конфлікт розгорівся з новою силою.
Події кінця 2024 року: що сталося і чому?
У листопаді 2024 року сталося найбільше загострення конфлікту за останні роки. Антиурядові сили, очолювані угрупованням «Хайят Тахрір аш-Шам» (ХТШ) за підтримки Туреччини, розпочали наступ із територій провінції Ідліб. Основні удари були завдані по західних і північних частинах Алеппо, що завершилося надшвидким захопленням другого міста країни. Урядові сили Башара Асада оголосили про «тимчасове перегрупування», визнавши втрату контролю над стратегічно важливою територією
Повстанці захопили ключові об'єкти, зокрема військову базу 46-ї бригади, яка є головним логістичним вузлом у регіоні. Їм вдалося отримати контроль над частиною траси М5, що з’єднує Дамаск (столицю Сирії) з Алеппо, серйозно порушивши логістику урядових сил. За даними Сирійської обсерваторії з прав людини, під час наступу загинуло не менше 150 осіб з обох сторін, хоча реальні втрати можуть бути значно більшими
Окрім цього, бойові дії поширилися на Хаму, ще одне стратегічне місто та однойменну провінцію. За даними ООН, понад 14 тисяч людей, включаючи дітей, були змушені покинути свої домівки. Російська авіація посилила удари по територіях, контрольованих опозицією, що викликало обурення міжнародної спільноти через чергові жертви серед цивільного населення. Втім, Росія давно не звертає уваги на ці речі, особливо в контексті війни в Україні.
Експерти та аналітики визнають неготовність сирійських урядових сил до протидії бойовикам. Фактично, Алеппо здали за кілька днів – при тому, що ще кілька років тому за це місто билися понад рік. Серед причин – «розкладання» сирійських збройних сил, їхня втома від війни, що триває вже майже півтора десятиліття, а також відсутність розвідувальних даних про майбутній наступ.
«Чому бойовики так швидко змогли захопити мільйонне місто? З того, що вже ясно – сирійську армію задавили числом, а також зруйнували морально. Практично ніде не було серйозних боїв. Бойовики готувалися місяцями, атака була максимально скоординованою, неочікуваною для уряду… Скоріше за все, був фактор зради та підкупу на рівні військових командирів сирійського гарнізону та міської адміністрації, яка завчасно «звалила» з Алеппо», - розповідає експерт з питань близькосхідної політики Ілія Куса.
За словами Куси, іноземні партнери Сирії також не встигли вчасно прийти їй на поміч. Та ж Росія в Алеппо мала «лише два блокпости». Іран зайнятий війною з Ізраїлем у Газі та Лівані. А бойовики отримали серйозну підтримку Туреччину, яка озброювала та готувала їх фактично останні 5 років.
Туреччина - ключовий гравець у конфлікті
Туреччина є одним із найважливіших учасників сирійського конфлікту. З 2016 року Анкара активно втручається у справи північної Сирії, створюючи так звані «зони безпеки» вздовж свого кордону. Основними цілями турецької політики є стримування курдських формувань, які Туреччина вважає терористами, і збереження свого впливу в регіоні.
Щобільше: на півночі Сирії живе народність під назвою «туркомани». Фактично це ті ж самі турки, які просто проживають в сусідній країні. І Туреччина користується цим, заявляючи про «захист наших людей» в Сирії. Чим, до речі, до болю нагадує Росію та її виправдання агресивної війни в Україні.
Наступ ХТШ стовідсотково був узгоджений з Туреччиною або принаймні не став несподіванкою для Анкари. Турецькі «радники» та інструктори, за повідомленнями преси, були помічені в регіоні якраз напередодні початку наступу. Водночас офіційна Анкара заперечує свою безпосередню участь, прагнучи уникнути відкритого конфлікту з Росією – але фактично своїми діями Туреччина йде різко проти Кремля.
«Офіційно Туреччина виступила за деескалацію та зупинку бойових дій. Реально ж, на практиці – вони подивляться, куди дійдуть бойовики. Від цього буде залежати, наскільки сильними в них будуть переговорні позиції з Москвою та Вашингтоном. А саме це є головною метою Ердогана – отримати найкращі карти перед приходом до влади Трампа», - каже Ілія Куса.
Російський та американський фактори
Для Росії втрата Алеппо стала серйозною поразкою. Фактично це «ляпас» Кремлю, причому дуже суттєвий з іміджевої точки зору.
З 2015 року Кремль позиціонував себе як ключового гаранта стабільності в Сирії, витративши значні ресурси на підтримку режиму Асада. Успіхи повстанців ставлять під серйозний сумнів здатність Москви ефективно контролювати ситуацію.
Російсько-турецькі відносини також бачили кращі дні. Незважаючи на співпрацю у попередніх домовленостях, їхні інтереси все більше розходяться між собою. Росія прагне зберегти режим Асада понад усе, тоді як Туреччина активно підтримує опозиційні сили, послаблюючи позиції Кремля на Близькому Сході.
Ба більше: повстанці вже підходять до Хмейміму - російської авіабази та форпосту РФ у Сирії. За даними військових аналітиків, наразі опозиційні уряду бойовики вже знаходяться в 30-35 км від Хмейміму. Цього достатньо для нанесення ударів артилерією. У той же час на базі Хмеймім у росіян є новітні системи ППО, авіація та командний пункт. Якщо опозиціонери захоплять цю базу - про роль РФ в сирійській війні можна буде забути. Втім, є і певні припущення, що Хмеймім повстанці загадковим чином оминуть через кулуарні домовленності Москви з Анкарою.
Роль США ж у сирійському конфлікті дещо знизилася за останні роки, хоча раніше, за часів президентства того ж Обами, Вашингтон брав активну участь у війні. Адміністрація Джо Байдена, в свою чергу, закцентувала увагу на дипломатії та паралельній підтримці курдських формувань. Однак перспектива повернення Дональда Трампа до влади у 2025 році може змінити динаміку, оскільки він схильний до зменшення американської військової присутності в регіоні. Це може створити додатковий простір для дій Росії, Туреччини та Ірану.
Наслідки для України
Україна, яка перебуває в стані війни з Росією, уважно стежить за подіями в Сирії. Залучення Росії до активних бойових дій може обмежити її ресурси на українському фронті. Водночас, якщо Москва зазнає поразки у Сирії, це може послабити її репутацію серед міжнародних партнерів і союзників.
Україна також може скористатися зменшенням фокусу Росії на європейському театрі війни, особливо якщо Кремль буде змушений перекинути ресурси на Близький Схід. Однак нестабільність у регіоні може мати глобальні наслідки, включаючи зростання цін на енергоносії, що вплине і на українську економіку також.
Ілія Куса при цьому вважає, що на війну в нашій країні ситуація в Сирії сильно не вплине. На його думку, це перш за все «головний біль» Ірану, а не РФ.
«На Україну ця ситуація ніяк не вплине. Для РФ війна в Україні пріоритетна, і це очевидно… Знімати війська з України та відправляти їх в Сирію «гасити пожежу» Москва не буде. Скоріше, це головний біль Ірану… Хоча свій репутаційний удар і Іран, і Росія, безумовно, отримали», - резюмує експерт.
Висновки
Події в Сирії у грудні 2024 року є яскравим прикладом того, як заморожені конфлікти можуть швидко відновлюватися, створюючи загрози для регіональної та міжнародної безпеки. Туреччина, Росія, США та інші гравці активно впливають на перебіг подій, формуючи надскладну геополітичну динаміку. Для України ці події створюють як ризики, так і можливості, залежно від того, як буде розвиватися ситуація в регіоні та на міжнародній арені.
При цьому в Україні багато хто негативно ставиться до режиму Асада, що зрозуміло – він активний союзник РФ. Через це в публічному просторі превалює підтримка дій опозиційних сил. Однак варто розуміти, що в сирійському конфлікті немає «гарних» і «поганих». Точніше, там є вибір між «поганим» та «дуже поганим».
Режим Асада – це класична близькосхідна диктатура, до того ж союзна Москві. Однак важливо, що це світська диктатура. Асаду загалом байдуже на віросповідання, етнічну приналежність, на політичні та сексуальні вподобання сирійських громадян.
У той же час ХТШ – це класичні бойовики-ісламісти найжорсткішого характеру. Вони ненавидять релігійні, етнічні та сексуальні меншини. І якщо за режиму Асада ті ж курди, друзи, суніти, шиїти, християни тощо могли жити більш-менш спокійно (наскільки взагалі це можливо у воюючій країні), то за влади ісламістів всі ці етноконфесійні групи автоматично переходять у зону ризику для життя. На жаль, на захоплених територіях слід очікувати масових страт, репресій та гонінь. В цьому немає нічого хорошого, і підтримувати такі сили точно не варто – при всій антипатії до режиму Башара Асада, його противники нічим не кращі і це слід розуміти.
Микита Трачук