У четвер, 11 грудня, виповнюється 15 років з того дня, коли Манежна площа у Москві затремтіла від галасу десятків тисяч людей. Також приблизно в ці самі дні, але вже у 2011 році, почала набирати обертів інша велика протестна хвиля — мітинги на московській Болотній площі.
Ці дати, розділені лише роком, але об’єднані величезними сподіваннями на зміни, сьогодні здаються примарними спогадами з іншої далекої епохи. Епохи, коли масовий вуличний протест у Росії ще був реальністю, а не складом злочину, а не любити та не підтримувати владу вважалося нормою, а не підозрілою поведінкою чи проявом ворожості до держави.
Півтора десятки років потому на ті події можна дивитися лише з гіркотою та з питанням, на яке не так і легко знайти відповідь: а що ж врешті пішло не так? Чому масштабне, активне, багатошарове громадянське суспільство та загальне пробудження не змогло стати поворотним пунктом до демократії та світу без Путіна, а натомість призвело лише до посилення жорсткої автократії? Спогади про ті протести — не ностальгія (врешті, це внутрішня справа РФ, а не Україи), а намагання віднайти і зрозуміти той вирішальний момент, коли історія російської політики пішла зовсім іншим та, як виявилося вже за декілька років, кривавим шляхом.
Чому масові протести росіян початку десятих років стали, фактично, останнім шансом змінити ситуацію на краще — і чому ці шанси не були реалізовані? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Манежна площа: націоналістичний вибух та перше попередження владі
У грудні 2010 року Москва стала ареною подій, які не надто вкладалися в заздалегідь намальовану картину політичного ландшафту країни. Після вбивства відомого у своєму середовищі футбольного фаната Єгора Свиридова особою кавказького походження напруга, що накопичувалася роками через проблеми з міграційною політикою та національними відносинами, раптово і голосно вибухнула.
Манежна площа, розташована буквально за кілька сотень метрів від Кремля, заповнилася натовпом у кілька десятків тисяч осіб. Це був стихійний мітинг, який важко назвати класичним антиурядовим протестом — скоріше, це було схоже на бунт та прояв люті. Його основний настрій був відверто націоналістичним, «біляфутбольним» та антикавказьким. Протестувальники вимагали справедливого суду та висловлювали глибоке незадоволення національною політикою федерального центру всередині самої Росії.
Хоча на площі переважали представники правих і відверто радикальних націоналістичних рухів, значення цих подій виходило далеко за межі їхніх вимог. Протест на Манежній площі продемонстрував дві важливі фундаментальні речі.
По-перше, «Манежка» показала, що в Росії існує великий та нереалізований протестний потенціал, здатний вилитися на вулиці біля стін Кремля навіть за відсутності чіткої політичної програми. Суспільне невдоволення могло бути зосереджене навколо конкретних соціальних чи національних проблем, але його масштаб все одно був загрозливим для влади. Тоді, нагадаємо, президентом РФ був Дмитро Медведєв, який мав імідж достатньо ліберальної людини і був абсолютно не схожий на те кровожерливе пропагандистське чудовисько, на яке він перетворився станом на сьогодні.
По-друге, реакція влади виявилася неоднозначною та непослідовною. Відбувалися затримання, масові бійки з поліцією — але напрочуд жорсткого і системного придушення протестів, подібного до того, що ми неодноразово побачимо пізніше, ще не було. Уряд на чолі з тодішнім президентом Медведєвим частково пішов на діалог, обіцяючи неупереджене розслідування.
І, як це не дивно, виконав обіцянку. Усі кавказці, які брали участь у конфлікті з покійним Єгором Свиридовим, отримали тюремні строки. Безпосередній вбивця футбольного фаната-росіянина, уродженець Кабардино-Балкарії Аслан Черкесов, отримав понад 20 років ув'язнення і перебуває за ґратами дотепер.
Це був момент, коли російська автократія ще не доросла до того режиму, яким вона є зараз. Тоді вона ще тільки вчилася безкомпромісно та жорстоко розправлятися з будь-якою вуличною активністю. «Манежка» стала першим серйозним попередженням для еліт, сигналом про те, що суспільство більше не є повністю апатичним. Але одночасно це стало уроком і для самої влади — уроком, який вона вивчить дуже швидко.
Болотна площа: весна ліберальних надій та «довга зима» Путіна
Якщо протести на Манежній площі були раптовим вибухом люті, пов'язаним із конкретним подразником (вбивство кавказцем хлопця-росіянина), то мітинги, які розпочалися на Болотній площі в грудні 2011-го, уже стали гучним висловленням широкого та конкретного політичного обурення.
Формальним приводом стали масові фальсифікації на виборах до Державної Думи, які викликали відразу і несприйняття міського середнього класу, інтелігенції та частини бізнесу. Але незабаром протест переріс у щось більше: у виступ проти планів Володимира Путіна повернутися на пост президента на третій термін, а згодом — і проти нього особисто, проти політичної системи, яка заперечувала саму можливість чесної конкуренції.
На відміну від Манежної, на Болотну площу та на проспект Сахарова у Москві вийшли вже сотні тисяч людей. «Ми за чесні вибори!», «Росія буде вільною!» — такими були ключові лозунги того протесту.
Це вже був широкий громадський рух переважно ліберального та демократичного спрямування. Втім, натовп був дуже різним: тут були і захисники прав людини, і ліберальна молодь — хіпстери з білими стрічками (через це провладні ЗМІ згодом почали презирливо називати мітингарів «белоленточниками»), і ветерани політичних баталій 90-х, і праві рухи (від націоналістів і футбольних фанатів до нацболів Едуарда Лімонова), а також прості городяни, втомлені від свавілля влади та постійної брехні.
Окрім Москви, протести розповсюдилися й на інші міста і регіони Росії. Десятки тисяч людей вийшли на вулиці у Санкт-Петербурзі, ще тисячі — у Казані, Самарі, Новосибірську, Єкатеринбурзі, Томську, Архангельску, Волгограді, Іжевську, Челябінську, тощо.
Цей «рух білих стрічок» тривав із перервами до 2013 року, ставши наймасштабнішим політичним протестом у Росії з початку дев'яностих років. Були спроби (хоча й не надто успішні) вироблення спільної програми, створення координаційних рад, тощо. На хвилі протесту з’явилося нове покоління політиків, найяскравішим з яких став, безумовно, Олексій Навальний. Згодом він переживе неодноразові затримання, спробу смертельного отруєння і врешті за загадкових обставин помре у російській тюрмі в 2024 році.
Врешті вся ця «весна надій», пов'язаних із рухом на Болотній, поступово перейшла у довгу «політичну зиму». Влада, спочатку відверто збентежена масштабами мітингів, швидко організувалася та перейшла до стратегії жорсткої конфронтації. Почалися масові затримання та судові переслідування активістів. Силовий розгін мітингу на Болотній 6 травня 2012 року став символічним та дуже важливим «Рубіконом», після якого стало очевидно, що протест провалюється.
Паралельно Кремль запустив контрмобілізацію, організовуючи свої власні «народні» мітинги (з бюджетників та провладних організацій на зарплаті адміністрації президента) та розгорнувши потужну пропагандистську кампанію з дискредитації протестувальників як «маріонеток Заходу». Протест, незважаючи на свою масовість, поступово почав затихати.
Йому бракувало чіткої об’єднуючої структури, конкретного плану дій після мітингів, якоїсь фінальної мети та зрозумілих методів її досягнення. Путін, повернувшись у Кремль в березні 2012-го, одразу дав зрозуміти, що жодних поступок «белоленточникам» не буде. Анексія Криму та початок війни в Донбасі у 2014 році перенаправили народну енергію в русло «патріотичної» та провладної суспільної мобілізації, поставивши остаточну крапку в історії ліберальних протестів Росії десятих років.
Останній шанс на демократію: чому не вийшло?
Сьогодні, 15 років потому, ці події постають не просто як сторінка історії, а як, можливо, останній справжній шанс для Росії на демократичний розвиток. У сучасній Україні думка про існування в Росії значного ліберально-демократичного і протестного потенціалу не є популярною. Більшість українців вважають росіян «зомбованими» людьми, які тотально підтримують владу і не здатні на будь-який прояв непокори.
І на те, авжеж, є свої цілком зрозумілі причини. Повномасштабна агресія проти України викликала невеликий сплеск антивоєнного протесту в лютому 2022-го (на вулиці вийшли десятки тисяч людей, з яких понад 15 тисяч (!) були затримані), однак влада швидко та жорстко придушила ці мітинги, і станом на грудень 2025 року в РФ панує суцільна «смерть політики».
Проте реальність дещо складніша. Вона полягає в тому, що незадоволені люди та антипутінські настрої існували та були широко поширеними всього лише 12-15 років тому. Існують вони й дотепер, хоча цього й не видно неозброєним оком. Однак у той час, коли кремлівський режим ще не був таким монолітним, коли в суспільстві велись дискусії, а економіка була більш відкритою, мільйони людей вірили в можливість змін через протест. Але шанс був втрачений через низку фатальних помилок та об’єктивних слабкостей протестувальників.
Все почалося з організаційної розрізненості. Опозиція була розділена на безліч ворогуючих між собою груп: лібералів, націоналістів, лівих, правих, тощо. Радикальні активісти конфліктували з тими, хто прагнув діалогу, «системна» опозиція не знаходила спільної мови з «несистемною». Протест залишався в основному «мітингом незгодних», це був скоріше «бессмысленный и беспощадный русский бунт», а не осмислений рух із чіткою стратегією та ієрархією.
Він був «беззубим» у політичному сенсі, оскільки не зміг перемогти тиск пропаганди, не запропонував переконливої альтернативи майбутнього, яке могло б залучити не лише розвинуті мегаполіси, а й широкі маси регіонів. А головне — він недооцінив готовність режиму до жорсткої силової відповіді та його здатність мобілізувати власну соціальну базу через ідеологію консерватизму та імперського реваншизму.
Півтора десятки років потому картина виглядає сумно і навіть трагічно. Масштабних протестів вже немає. Найактивніші учасники тих подій або виїхали з країни, або отримали довгі тюремні терміни, або повністю відійшли від політики.
Лідери протестів вбиті чи померли (Олексій Навальний, Борис Нємцов, Едуард Лімонов), або перебувають у в’язниці, або в еміграції (Михайло Ходорковський, Гаррі Каспаров, Михайло Касьянов, Ілля Яшин, Дмитро Гудков, Юрій Дмитрієв, Максим Кац, Ілля Варламов, тощо). Ті, хто залишився, або перекуплені Кремлем та вбудовані в наявну політичну систему (Григорій Явлінський, Ксенія Собчак), або остаточно маргіналізовані. Простір для легальної політичної діяльності в Росії станом на грудень 2025 року повністю знищений.
Вміння протестувати — невміння перемагати
Росія початку 2010-х років продемонструвала, що вона вміє протестувати – масово, масштабно, різнопланово, через справжнє громадське обурення та щире бажання змін. Протести на Манежній та Болотній площах були симптомами глибокої кризи легітимності режиму, яка тоді ще могла бути вирішена через демократичні процедури та реальні реформи. Але цей шанс був втрачений. Замість внутрішньої трансформації російська держава обрала шлях автократії, консервації, реваншизму, зовнішньої агресії та внутрішнього закріплення автократичних і подекуди навіть тоталітарних практик.
Для України все це грає пряму і безпосередню роль: якби тоді протест переміг — скоріше за все, не було би ані Путіна, ані Криму і Донбасу, ані повномасштабного вторгнення у 2022. Втім, історія не терпить умовного способу, і слова «якщо» і «якби» тут, на жаль, нерелевантні.
Разом із тим історія не є чимось, що вирішено наперед і програмується заздалегідь. Практика свідчить про те, що суспільства здатні прокидатися після навіть найдовшого політичного сну. Досвід протестів 2010-х залишається у колективній пам’яті як свідчення того, що бажання свободи та справедливості в російському суспільстві не зникло назавжди. Хочеться вірити, що воно просто тимчасово придушене страхом, пропагандою та репресіями.
Коли путінський режим, як і будь-яка інша диктатура, рано чи пізно почне слабшати під тиском внутрішніх суперечностей чи зовнішніх поразок, вулиці російських міст знову можуть ожити. Питання лише в тому, чи зможе нове покоління протестувальників вивчити уроки своїх попередників.
Шанс, втрачений півтора десятиліття тому, обійшовся Росії, Україні та всій Європі занадто дорого. Наступного разу помилок і «напіврішень» бути не повинно.
