Опівночі з 4 на 5 лютого 2026 року світ абсолютно непомітно для мільярдів людей переступить через невидиму, але дуже критичну межу. Офіційно припинить свою дію Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, відомий також як СНО-ІІІ або ж New Start.
Це відбувалося не одномоментно. Москва ще три роки тому призупинила свою участь у договорі, а Вашингтон у відповідь також перестав ділитися необхідними даними. Але саме зараз формальний термін дії угоди добігає кінця. Тож вперше з 1972 року дві найбільші ядерні держави планети опиняться у просторі повної правової порожнечі та невизначеності, без жодних обмежень на розміри та структуру своїх арсеналів, які здатні за лічені години знищити цивілізацію.
Це не просто закінчення терміну дії чергового міжнародного документа. Це демонтаж останнього запобіжника, що стримував два найпотужніші ядерні арсенали планети від неконтрольованої гонки озброєнь.
Довгий шлях контролю над озброєннями, що розпочався у розпал Холодної війни, завершується. Тепер же, особливо на тлі війни в Україні, агресивної риторики Кремля та амбітних планів адміністрації Дональда Трампа щодо посилення американської могутності, людство робить крок у невідомість, де єдиним регулятором відносин ядерних великих держав стає не право, а чиста сила та взаємні недовіра та підозра.
Що таке СНО-ІІІ, звідки і чому він з'явився, чим був критично важливий та чого очікувати людству надалі? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Останній оплот безпеки: що таке СНО-ІІІ
Щоб зрозуміти масштаб втрати, треба спершу оцінити, а що саме руйнується. Система договорів між США та СРСР (а згодом Росією) почала будуватися з часів, коли Карибська криза жахнула світ близькістю ядерного апокаліпсису. Дві наддержави зрозуміли, що нестримна гонка озброєнь веде людство в прірву. Потрібно було щось робити.
Першим став Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) 1972 року. Його логіка була геніальною в своїй простоті: якщо жодна сторона не захищена від удару у відповідь, вона не наважиться завдати першого удару. Це явище отримало назву «стратегічної стабільності», яка заснована на концепції гарантованого взаємознищення у випадку війни.
На цій основі виросли договори СНО-І та СНО-ІІ, які вперше в історії не просто обмежували, а змушували навіть скорочувати кількість носіїв та боєголовок. Після розпаду СРСР процес продовжився. Договір СНО підписали у 1991 році, а в 2010-му з'явився його наступник — СНО-ІІІ, підписаний президентами Обамою та Медведєвим. Саме цей документ став останньою чинною угодою, яка пов'язувала дві країни в питаннях контролю за ядерною зброєю. СНО-ІІІ передбачав жорстку систему перевірки: обмін даними кожні місяці, щорічні інспекції на виробничих майданчиках та базах, засоби технічного контролю, тощо.
Все це, втім, не було про довіру. Це було про максимально прозору недовіру, яка дозволяла кожній стороні знати, що робить інша, і не боятись раптового збройного нападу.
Механізм «прозорої недовіри»: як працював СНО-ІІІ
Ядерні арсенали завжди знаходилися під грифом «абсолютно секретно», але СНО-ІІІ створював унікальні віконця, через які можна було заглянути в цей закритий світ. Представники США мали змогу приїжджати на російські ракетні заводи для перевірки виробництва ракет, а інспектори з РФ отримували доступ до американських баз, де стояли на бойовому чергуванні міжконтинентальні ракети «Мінітмен». Обмін даними відбувався регулярно, фіксуючи всі переміщення та зміни в арсеналах.
Система, втім, не була ідеальною. Новітні розробки, як-от малопомітні крилаті ракети або гіперзвукові ракети, вже не вкладалися в старі технологічні рамки і перебували поза контролем. Але СНО-ІІІ точно працював як глобальний стабілізатор. Політики могли говорити скільки завгодно різко, але в технічному співробітництві завжди була чіткість. Завдяки угоді всі знали, що ракет раптом не стане вдвічі більше, а нові системи противника не з'являться одного дня десь на Кубі або в Естонії, спровокувавши світову кризу.
Призупинення ж Росією участі в договорі, а тепер і його формальний кінець, означають повернення до «ери ядерної сліпоти». Даними більше не обмінюватимуться, інспекторів також більше не буде. На тлі агресивних заяв і дій як з боку Кремля, так і з боку Білого дому, ця «сліпота» стає особливо небезпечною та гнітючою. Адже тут починає спрацьовувати взаємна недовіра та класична «дилема безпеки».
Коли одна держава розробляє нову ядерну систему, а інша держава про це лише здогадується — вона змушена готуватися до найгіршого сценарію. А це, у свою чергу, спонукає першу державу до подальшого нарощування свого боєзапасу. І так до безкінечності — або ж, що куди гірше, до раптового і страшного кінця. Тобто запускається класична «спіраль», де кожна дія однієї сторони сприймається іншою як загроза, що вимагає ще більш жорсткої відповіді.
Чому СНО-ІІІ припиняє свою дію
Припинення дії угоди New Start — це не раптовий крок, а логічний та, на жаль, доволі очікуваний і закономірний результат багаторічної ерозії та деградації всієї світової архітектури безпеки.
По-перше, відносини між США та Росією сильно погіршилися ще до повномасштабного вторгнення в Україну. Після анексії Криму у 2014 році співпраця у військовій сфері була практично згорнута.
По-друге, сама угода не була довічною: термін дії — 10 років, з можливістю пролонгації. Президенти Путін і Байден продовжили її відразу після інавгурації останнього у 2021 році, однак вже за кілька років РФ призупинила дію договору.
По-третє, повномасштабна війна зробила подальше існування документу в його колишньому вигляді практично неможливим. Росія бачить в ньому інструмент одностороннього контролю Заходу за своїм озброєнням (чомусь забуваючи, що вона так само контролює ядерний арсенал США). І навіть не дивлячись на те, що договір вигідний не тільки Москві та Вашингтону, а в прямому сенсі всьому людству — впертість та нераціональність політиків не дозволила продовжити його дію.
Що буде далі: нові загрози в епоху ескалації
Варто розуміти: наступного дня після закінчення договору ніхто не почне масове розгортання тисяч нових боєголовок, націлених один на одного. Цей процес дуже дорогий і непростий навіть для наддержав. Але руйнування системи стримувань та противаг матиме низку негайних та довгострокових наслідків для всього людства.
По-перше, розробка нових систем остаточно піде «під лід», подалі від чиїхось очей. Росія вже заявляла про розгортання нових комплексів, на кшталт «Сармата» чи «Орєшніка». США також модернізують усі складові своєї ядерної тріади. Без обмежень ці програми можуть набути більш масштабного характеру.
По-друге, зникне всяка прозорість щодо арсеналів, що може призвести до фатальних помилкових оцінок потенціалу противника у кризовий момент. Наприклад, якщо одна сторона тимчасово раптово зніме частину ракет з місця базування — наприклад, для технічного обслуговування — інша, не маючи даних та відкритого діалогу, може сприйняти це як приготування до завдання удару, з усіма подальшими наслідками.
По-третє, найбільша небезпека криється в руйнуванні самого принципу стратегічної стабільності. Договір СНО-ІІІ був її технічною основою. Без нього посилюється спокуса до превентивного розгортання озброєнь, до стратегій, що роблять ставку на перший удар, до посилення ролі тактичної ядерної зброї, тощо. Останній пункт особливо небезпечний на фоні війни в Україні, адже Кремль постійно погрожує «ядерною дубинкою» та натякає на можливий удар.
Врешті, ще одним важливим новим фактором, який часто не помічають, але він кардинально відрізняє нинішню ситуацію від епохи Холодної війни, є поява третьої могутньої ядерної сили, що стрімко нарощує свій потенціал — Китаю. Скасування СНО-ІІІ для Пекіна є стратегічно вигідним у кількох аспектах. КНР десятиліттями наполягала на тому, що вона готова вести переговори про контроль над озброєннями лише тоді, коли російський та американський арсенали будуть скорочені до китайського рівня. Очевидно, що руйнування останнього договору між Москвою та Вашингтоном знімає з Пекіна будь-який моральний чи політичний тиск щодо приєднання до таких обмежень. Він отримує карт-бланш на подальше будівництво та модернізацію свого ядерного арсеналу без оглядки на будь-які зовнішні рамки.
Це також створює для Китаю ідеальне вікно можливостей для посилення свого регіонального домінування в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Пекін активно розвиває ядерну тріаду: будує нові шахтні пускові установки для МБР, розгортає атомні підводні човни з балістичними ракетами нового покоління та розробляє стратегічні бомбардувальники. І хоча китайський арсенал (приблизно 500 боєголовок) поки що значно поступається російському чи американському, темпи зростання викликають серйозне занепокоєння.
Таким чином, завершення СНО-ІІІ відкриває еру навіть не біполярної, а як мінімум тристоронньої ядерної невизначеності. Це створює набагато складнішу систему балансів, де будь-яка двостороння криза (США-Китай через Тайвань або США-Росія через Україну або Європу) автоматично втягує третю сторону, яка може спробувати використати ситуацію для власного посилення. Занепад договірної системи по лінії Вашингтон-Москва посилює свободу маневру для Пекіна, перетворюючи його зі стороннього спостерігача на одного з головних бенефіціарів глобальної дестабілізації в ядерній сфері.
Чи буде ядерна війна?
Завершення дії СНО-ІІІ саме по собі не означає, що ядерна війна почнеться завтра. Ядерна зброя залишається зброєю «останнього шансу», і її застосування все ще малоймовірне. Але ключове слово — «малоймовірно», а не «неможливо». Ризики, безумовно, зростають. І зростають не через навмисне бажання якогось безумного лідера розпочати апокаліпсис, а через фактори, які можуть випадково до нього призвести.
Уявімо, що дві людини стоять у темній кімнаті з пістолетами, і кожен знає, що в іншого є пістолет, але не знає, куди він націлений і чи взведений курок. Ймовірність випадкового пострілу в такому випадку набагато вища, ніж якщо в кімнаті горить світло, а пістолети лежать у сейфі під наглядом у розібраному вигляді.
СНО-ІІІ був цим самим «світлом» і механізмом фіксації зброї в сейфі. Його відсутність повертає світ у «темну кімнату». А на фоні масштабної агресії в Україні, постійних гібридних атак та ворожої риторики ця темрява, на жаль, стає майже непроникною.
Думка експерта
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік наголошує: навіть до формального закінчення договір вже був у багатьох аспектах роззброєний політично. Після призупинення в 2023 році зупинилися обміни даними та інспекції — тобто зникла прозорість, заради якої такі угоди взагалі укладаються.
«Перспективи швидко укласти нову, повноцінну та ратифіковану угоду виглядають невизначеними. Причина не тільки в рівні конфронтації, але й у різних рамках майбутньої угоди: США хочуть розширити предмет переговорів до «всіх аспектів» ядерних боєзарядів (включаючи тактичні) і фактично наполягають на включенні в угоду КНР, тоді як Москва наполягає, що в розрахунок повинні входити й ядерні сили союзників США по НАТО, перш за все Великобританії та Франції (у них арсенали суттєво менші). На цьому фоні Китай нарощує потенціал і, за різними оцінками, може наблизитися до паритету з США та Росією вже до кінця цього десятиліття — до 2035 року. Це ускладнює переговори ще більше.
Що це означає в практичному сенсі? По-перше, зникає юридична стеля (при СНО-III це 1 550 розгорнутих стратегічних боєзарядів і 700 розгорнутими носіями, плюс загальний ліміт пускових установок). По-друге, прискорюється гонка озброєнь: у обох сторін є завантажувальний потенціал на існуючих ракетах, і в сценарії без договору кількість розгорнутих стратегічних боєзарядів може приблизно подвоїтися за рахунок доведення носіїв до технічного максимуму. При цьому США мають можливість швидко наростити розгортання за рахунок резервних боєзарядів, а Росія, в свою чергу, спирається на більший тактичний сегмент, який взагалі ніколи не був нормально обмежений договорами», — зазначив Бортнік.
На питання, чи став світ ближчим до ядерної катастрофи, політолог відповідає, що ніякої катастрофи не станеться просто завтра. Однак ми точно стали ближчими до глобальної нестабільності. А коли запускається динаміка гонки озброєнь, її потім дуже важко зупинити, резюмував Руслан Бортнік.
