У середу, 4 березня, розпочалася п’ята доба нової великої близькосхідної війни, яка вже докорінно змінила розстановку сил у регіоні. Цікаво, що в перші ж години конфлікту ракетно-бомбові удари США та Ізраїлю досягли важливої стратегічної цілі: ліквідували верховного лідера (рахбара) Ірану аятолу Алі Хаменеї, який беззмінно правив країною з 1989 року.
Втім, розрахунок на те, що усунення лідера режиму призведе до колапсу цього самого режиму, не спрацював. Тегеран не лише не капітулював, але й активував механізм транзиту влади, передбачений конституцією. Зараз Іран перебуває в процесі транзиту, коли під звуки сирен та удари ракет вирішується, хто стане наступником Хаменеї.
Хто ж ці люди, які претендують на духовний і політичний трон іранського режиму? Як взагалі влаштована закрита та вкрай складна система влади в Ірані? В чому її унікальність? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Дилема наступника: між спадковістю та легітимністю
Смерть Алі Хаменеї запустила в Ірані закритий, але від того не менш радикальний процес боротьби за владу в лоні шиїтського духовенства. За законом, нового рахбара мають обрати члени Ради експертів — дорадчого органу, що складається з впливових богословів, яких попередньо «фільтрує» спеціальна Наглядова рада. В умовах війни це стає ще більш актуальним, адже вибори необхідно провести якомога швидше. Інтрига полягає в тому, що Хаменеї за життя так і не призначив публічного наступника, залишивши систему перед вибором між кількома потужними фігурами.
Найбільш суперечливою та водночас, за різними даними, найімовірнішою кандидатурою на сьогодні є син загиблого лідера — Моджтаба Хаменеї. За інформацією опозиційного ресурсу Iran International, його вже обрали аятолою, однак поки що ці свідчення неможливо верифікувати. Те ж видання Reuters спростовує новину, заявляючи, що Хаменеї-молодший у списку претендентів, але його ще не обрано.
Моджтабі 56 років, він має сан доволі середнього рівня, але його вплив у системі важко переоцінити. На відміну від свого публічного батька, Моджтаба завжди залишався в тіні, однак саме він десятиліттями курував ключові зв’язки з Корпусом вартових ісламської революції (КВІР) та силовими структурами. Західні ЗМІ називали його «сірим кардиналом Ірану». Ще у 2019 році Мінфін США ввів проти нього санкції саме за представництво верховного лідера Ірану в офіційній якості, попри відсутність виборної чи призначеної посади.
Втім, така кандидатура створює для режиму серйозну репутаційну проблему. Ісламська революція 1979 року подавала себе як моральну альтернативу корумпованим монархіям регіону, різко критикуючи сам принцип спадкової передачі влади. Обрання новим рахбаром сина Хаменеї de facto легітимізує утворення династії, що може викликати розкол серед шиїтів: у них так не прийнято.
Однак на іншій чаші терезів — стабільність всієї політичної моделі. За даними джерел, саме КВІР активно лобіює кандидатуру Моджтаби, тобто це кандидат від найбільш радикальної ісламістської сили Ірану, від організації, яка є силовою опорою режиму. До речі, в Ізраїлі вже заявили, що будь-який новий лідер одразу ж стане ціллю для ударів ЦАХАЛ.
Якщо ж іранська система вирішить все ж таки уникнути династичного скандалу, тоді на сцену вийдуть інші режимні важковаговики. Зокрема, ключовою фігурою перехідного періоду є 67-річний аятола Аліреза Арафі. Він унікальний тим, що належить одразу до кількох центрів влади: є членом Ради експертів, Наглядової ради, а також очолює Інститут семінарій Ірану в священному місті Кум. Саме Арафі увійшов до складу тимчасового тріумвірату, створеного після загибелі Хаменеї, що робить його не просто претендентом, а людиною, яка в тому числі безпосередньо керує державою.
Ще один потужний гравець — 65-річний Садик Ларіджані. Він походить з впливової родини (його брат був спікером парламенту), обіймав посаду голови судової влади, а нині очолює Раду доцільності — арбітражний орган, що вирішує конфлікти між парламентом і Наглядовою радою. Маючи титул аятоли та тісні зв’язки з апаратом Хаменеї, Ларіджані вважається консерватором з істеблішменту, здатним забезпечити спадковість курсу.
В списках потенційних кандидатів фігурують і зовсім екзотичні постаті. Зокрема, 100-річний (!) великий аятола Хоссейн Нурі Хамедані, який мешкає в Кумі і є живим символом революції. Він був одним із тих, кого переслідувала таємна поліція шаха Пехлеві ще до 1979 року. Його обрання могло б символізувати повернення до витоків, хоча аж настільки похилий вік навряд чи дозволить йому стати лідером. Це вже занадто навіть для іранської автократії, якою керують переважно дуже літні люди — які, втім, справжні «діти» у порівнянні з аятолою Хамедані.
Не можна не згадати і про реформістське крило, яке, втім, наразі втратило значну частину впливу. 77-річний експрезидент Хасан Рухані, який фактично вивів країну з міжнародної ізоляції за часів ядерної угоди 2015 року, технічно може претендувати на посаду, однак його політична вага серйозно підірвана. Тим не менш, ця постать могла б об'єднати поміркованих прихильників діалогу із Заходом.
Є й зовсім несподівана фігура — 53-річний Хасан Хомейні, онук засновника Ісламської республіки, того самого аятоли Хомейні. Він ніколи не обіймав високих державних посад. Його вважають, як це не дивно, доволі поміркованим і близьким до реформістських кіл. Призначення Хомейні могло б стати потужним пропагандистським ходом, об'єднавши націю навколо сакрального імені засновника революції, однак брак досвіду в управлінні державою та силовими структурами робить його слабкою фігурою, що влаштовує далеко не всіх.
Таким чином, Іран опинився перед складним вибором: призначити спадкоємця Хаменеї — Моджтабу — і зіткнутися з хвилею критики всередині шиїзму, обрати силового адміністратора (Ларіджані), поставити на кандидата від духовенства (Арафі), чи зробити ставку на символічну фігуру примирення (Хомейні). Від того, яке рішення врешті ухвалять, залежатиме майбутнє не тільки Ірану, але й всього регіону.
Архітектура іранської влади: демократична ширма теократії
Щоб зрозуміти, чому смерть верховного лідера не призвела до миттєвого краху режиму і хто насправді керує війною, варто розібратися в унікальній конструкції, яку творці сучасного Ірану збудували після 1979 року. Іран — це не класична, з підручників, диктатура з однією особою на чолі, і не парламентська республіка західноєвропейського типу. Це дивний близькосхідний гібрид, де досить-такі функціональні республіканські інститути є лише фасадом, надбудовою для теократичного базису.
В основі системи лежить принцип «вілаят-аль-факіх» — дослівно «правління правознавця-богослова», розроблений особисто аятолою Хомейні. Згідно з ним, вищим легітимним політичним правителем є найбільш авторитетний ісламський факіх, тобто знавець релігійного права.
Формально, як це не дивно, в Ірані існують майже всі атрибути демократії. Президент обирається всенародним голосуванням раз на чотири роки, формує кабінет міністрів та відповідає за економіку й повсякденне управління. Існує однопалатний парламент — Меджліс, який ухвалює закони та бюджет. Навіть Рада експертів, яка зараз обирає рахбара, формується шляхом виборів. На перший погляд, все нібито непогано. Однак ця демократична ширма працює лише доти, доки не суперечить волі вищого духовенства.
Ключова фігура, яка стоїть над усіма виборними органами — це рахбар, тобто верховний лідер. Він є головнокомандувачем збройних сил, він призначає керівників судової гілки влади, половину членів Наглядової ради, а також керівників державних ЗМІ. Він визначає загальну політику держави, і його слово є вирішальним у питаннях війни, миру, ядерної програми, тощо. Президент, який формально є другою особою в державі, насправді залишається підзвітним рахбару і не має реальної влади над армією та силовими структурами.
Як же система контролює саму себе? Найважливішим фільтром є Наглядова рада. Це орган із 12 членів: половину призначає рахбар, половину — парламент за поданням голови судової влади, яку знову ж таки призначає рахбар. Рада має право вето на будь-який закон, ухвалений Меджлісом, якщо вважає його несумісним з ісламом або конституцією. Але головне — саме Наглядова рада визначає, хто взагалі має право балотуватися на будь-які виборні посади: від президента до членів Ради експертів.
Це може виглядати складною системою, але насправді все доволі просто. Якщо коротко: ще до того, як виборець прийде на дільницю, всі кандидати, які не влаштовують режим, відсіюються самі собою. Це гарантує, що до влади ніколи не потрапить справжній опозиціонер, який зазіхне на основи теократії.
А справжнім «хребтом» режиму, особливо під час війни, є Корпус вартових ісламської революції. Це потужна військово-політична організація, гібрид армії, економічної надкорпорації і таємної поліції одночасно. Взагалі-то КВІР — явище доволі унікальне, і якихось зрозумілих нам аналогів з української, європейської чи навіть російської історії просто не існує. Мабуть, найбільш підходящі приклади — НКВС часів Сталіна або яничари часів Османської імперії, але навіть ці порівняння все одно залишаються дуже умовними.
КВІР має власні сухопутні війська, ВМС, ВПС, розвідку та ракетні війська. Він підпорядковується безпосередньо верховному лідеру, ігноруючи президента. Елітний підрозділ «Кудс» відповідає за підтримку союзників по всьому регіону — від «Хезболли» в Лівані до хуситів у Ємені. Крім того, КВІР контролює цілі сектори економіки через мережу фондів і компаній, що робить його фактично «державою в державі».
Ця складна багаторівнева система дублювання влади створена саме для того, щоб виживати в умовах зовнішнього тиску та втрати ключових фігур. Смерть Хаменеї, безумовно, є шоком для режиму, але вона не ламає механізм повністю. Тимчасове керівництво перебрав на себе тріумвірат у складі президента Пезешкіана, голови судової влади Мохсені-Еджеї та представника Наглядової ради Арафі. Однак в умовах війни реальна оперативна влада все більше зміщується в бік безпосередньо командування КВІР, які займаються війною та операціями проти ворогів Ірану.
Таким чином, Іран є унікальним гібридом та дуже цікавим об'єктом для будь-кого, хто цікавиться теорією держави та еволюцією політичних режимів загалом і генезою автократій зокрема. Виборна влада створює ілюзію демократичності та дійсно залучає до процесу широкі маси. Однак невиборна широким загалом теократична верхівка у щільному зв'язку з військово-економічним блоком КВІР зберігає монополію на прийняття стратегічних рішень і залишається, власне, реальною владою в державі.
Резюмуючи, перед елітами Ірану зараз стоїть подвійне завдання: обрати лідера, здатного консолідувати систему, та водночас не допустити її розвалу через зовнішні удари та внутрішні чвари. Від того, хто виграє у цій боротьбі, залежатиме не лише майбутнє Ірану, але й політична конфігурація всього Близького Сходу.
