Вашингтон, навіть не намагайтеся рекомендувати Зеленському шлях на компроміс - The Washington Post
Якщо хтось на Капітолійському пагорбі чи в Білому домі вважає, що президента України Володимира Зеленського можна вмовити, щоб він остаточно погодитися на щось менше, ніж виведення російських військ з його країни, забудьте про це. Український народ, незважаючи на знущання, яких він зазнав протягом останніх 19 місяців, непохитний у своїй рішучості витіснити загарбників. Врегулювання шляхом переговорів або припинення вогню просто немислимі — це було моє переконливе відчуття, яке виникло під час розмови з широкою групою українців під час нещодавнього тижневого візиту.
Пише Джим Джераті - старший політичний кореспондент National Review для The Washington Post.
невдовзі після початку повномасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року потрапила у ворожий полон і близько місяця пробула там. Вона тоді була вагітна, сказала мені через перекладача, і під час тяжких випробувань втратила дитину.
Ми не обговорювали подробиць того, що вона пережила там — я зовсім не хотів змушувати її пережити ці жахи знову, — але вона особливо хотіла, щоб я знав одну річ: вона все ще «дуже сильна». За її словами, вона ставиться до цього центру, як до другого дому, тому що це допомагає їй впоратися з травмою залишеною після полону. Але весь її вигляд та дії випромінювали незламну рішучість: отже її досвід у руках загарбників не зламав її. Повна версія цієї резолюції здається типовою для незліченної кількості українців, які постраждали від цієї війни.
Я також думаю і про інших, з якими я зустрічався, як-от Ігор Чайка, мер Ковеля, невеликого міста біля кордону з Білоруссю, де вже поховано 47 чоловіків, вбитих на війні. Та Рабином Моше Реувеном Асманом, лідером синагоги Бродського, що у центрі Києва, який пережив обстріл російськими снарядами, перебуваючи в Херсоні з гуманітарної місії по евакуації мирного населення з районів, що були затоплені внаслідок знесення росіянами Каховської дамби.
Я дійсно не знаю, чи виграють українці цю війну — я знаю, що вони ніколи не здадуться. Кожен українець, з яким я спілкувався, висловлював віру в те, що його країна переможе у війні, але ніхто з них не очікує, що перемога настане найближчим часом. У Ковелі командир одного з підрозділів цивільної оборони України сказав мені, що він думає, що війна триватиме ще три-чотири роки.
І це ставлення грубої, невтомної, можливо, навіть ірраціональної рішучості перед обличчям великих втрат і великих шансів повинно бути прийнято до уваги політиками США.
Хоч якась думка про те, що Сполучені Штати Америки можуть якимось чином покласти край цьому конфлікту, припинивши допомогу Україні та домовившись про тривалий мир з президентом росії володимиром путіним - як технологічний підприємець та кандидат у президенти США від Республіканської партії Вівек Рамасвамі, який стверджує, що він зможе це зробити - здавалось мені навряд чи можливим до того, як я відвідав Україну. А тепер це звучить смішно.
По-перше, ця ідея відкидає питання про те, чи приймуть українці будь-яку угоду США з путіним. Коли слухаєш таку людину, як Євгена Олексієнко, бучанина на прізвисько Коломбо, який описує воєнні злочини у своєму рідному місті, розумієш, що майбутнє України мають визначати саме українці. Адже вони заплатили надто високу ціну, щоб прийняти якийсь компроміс із півхлібця, переданого сторонніми людьми.
Сполучені Штати Америки як союзник, можуть щось пропонувати, але остаточне рішення щодо долі країни має бути за українцями. Постраждавши від абсурдного
російського варварства, українцям можна пробачити те, що вони зовсім відкидають таку ідею, що Москва здатна на якісь чесні справи.
Є дуже малоймовірний шанс, що Зеленський раптово змінить курс і оголосить, що готовий вести переговори з путіним, він зіткнеться, як мінімум, із сильним внутрішнім викликом продовжувати боротьбу — і український народ цілком може
вирішити, що хоче, щоб хтось інший їх очолив.
Можливо, колись достатня кількість українців переосмислить, щоб зробити ідею поступок, територіальних чи інших речей, можливим. Але це навряд чи станеться надовго. Якби Сполучені Штати Америки припинили експорт зброї в Україну, українці майже напевно просто продовжували б користуватися допомогою інших союзників і зброєю, придбаною на відкритому ринку. Українці, з якими я спілкувався, казали так, що якби справа дійшла до того, щоб відбиватися від росіян палицями та камінням, вони б це не роздумуючи зробили б.
Українці не просять Сполучені Штати Америки вести їхню війну за них, але складається враження, що деякі аргументи проти допомоги Києву знаходяться на якомусь автопілоті, який залишився ще з часів Афганістану та Іраку. До того ж не так вже й важко знайти противників української допомоги, які використовують клич «США, геть з України» — жорстка політика, яку можна проводити, коли Сполучених Штатів немає в Україні, принаймні не з військовим персоналом.
У своїй боротьбі за збереження незалежності України та звільнення її окупованих територій, українці готові пролити всю свою кров, аби лише отримати бажане. Підтримка США здебільшого полягає в надсиланні зброї та боєприпасів, які здебільшого лише припадають пилом на військових складах США.
Так, є кілька систем зброї, які є винятками. Сполучені Штати мають повне право переглянути запаси та оголосити, що ті, яких бракує, не можуть бути відправлені в Україну, доки не буде виготовлено достатню кількість заміни. Усі, включаючи
українців, розуміють, що для стримування нападу Китаю на Тайвань потрібне утримання значних запасів певного озброєння в США. Звісно ж, ніхто не просить Сполучені Штати жертвувати власною безпекою.
Серед українців, яких я зустрічав, перші слова з вуст кожного були «Дякую!» — за підтримку США. Проте народний депутат України Мар’ян Заблоцький зауважив, що українці завойовують позиції завдяки американській техніці, яка застаріла на два покоління, і задався питанням, скільки ще можна досягти з новітньою, найбільш високотехнологічною військовою технікою США.
Україна не ідеальна країна. Вона все ще має проблеми з корупцією, про що свідчить нещодавня майже повна заміна Зеленським керівництва Міністерства
оборони. Країна також відчуває передбачувану напругу між збереженням національної єдності під час війни та збереженням статусу плюралістичної демократії зі свободою слова та правом критикувати уряд. Відповідно до Конституції України, на час оголошення воєнного стану вибори призупинено; неможливо провести серйозні вибори, коли приблизно одна п’ята території країни окупована російськими військами.
Ітак, в Україні можна знайти морально неугодних людей. Одного разу під час моїх подорожей я піддався бажанням скуштувати старомодного американського чизбургера і зупинився в київському Макдональдсі. За сусіднім столиком сидів чоловік, на м’язистій руці якого було татуювання зонненрада, або чорного сонця, і намисто з підвіскою з молотом Тора — двома неонацистськими символами. Але, як зауважив Рабин Асман, у країні з майже 40-мільйонним населенням будуть деякі антисеміти.
Внутрішні проблеми України, однак, не є достатнім виправданням, щоб казати українцям, що їм таки доведеться самотужки боротися з російським вторгненням. Відрізати їх зараз від пакетів допомоги або спробувати змусити їх поступитися
землею, за яку вони гинуть, захищають і помирають прямо там, щоб відновити все, що загарбано, було б ганьбою.
Тому що, як тільки ви послухаєте українців, які описують, як вони пережили російські напади та військові злочини, неможливо зробити висновок, що їхні життя просто недостатньо важливі для нас, щоб нести тягар продовження допомоги їм.