10 грудня 2025 року Європейський парламент став майданчиком для події «Fragments of Childhood», присвяченої досвіду українських дітей, які пережили війну, втрату та повернення. У межах заходу депутатам і гостям показали короткометражні фільми «Ромчик» та «Чілі», а також документальну стрічку «Діти для Путіна».
Програма доповнювалася особистими свідченнями та історіями стійкості українських дітей, які зазнали серйозних психологічних і фізичних травм унаслідок повномасштабної війни, підкреслюючи гуманітарний вимір конфлікту, що дедалі частіше опиняється в центрі політичних дебатів у Брюсселі.
Сильний емоційний відгук у залі викликав відвертий виступ 11-річного Романа Олексіва, який дивом вижив після російського ракетного удару по Вінниці в липні 2022 року. Хлопчик втратив матір, переніс 35 операцій і тривалу реабілітацію, яка триває й досі. Попри це, Роман уже повертається до повноцінного життя — займається танцями та музикою.
Під час перекладу його трагічної розповіді не змогла стримати сліз асистентка першої віцепрезидентки Європейського парламенту Євгенія Разумкова-Дюфур.
Саме завдяки її особистій залученості, а також активній позиції та небайдужості депутатів Європейського парламенту цей захід відбувся. Його метою було нагадати про страждання українських дітей і водночас про їхню силу та прагнення до життя.
UA.News поспілкувалося з Євгенією Разумковою-Дюфур про її роботу в Європейському парламенті, ставлення європейського суспільства до українських біженців і виклики для єдності Європи — зокрема в контексті подальшої підтримки та солідарності з Україною.
Публікуємо першу частину розмови.
Як ви потрапили до Європейського парламенту?
Євгенія Разумкова-Дюфур: Частково — завдяки вдалому збігу обставин. Але, якщо відверто, цей шанс став логічним продовженням багаторічної підготовки й наполегливої роботи. Я починала з диплома з міжнародної журналістики у Дніпропетровському національному університеті та роботи журналісткою в Дніпрі. Паралельно вивчала французьку — мову, яка згодом відіграла ключову роль.
Коли постало питання продовження навчання за кордоном, я обирала між Канадою та Францією — і свідомо зупинилася на Франції, у Страсбурзі.
Там вступила на магістерську програму з міжнародних відносин зі спеціалізацією на Раді Європи. Після її завершення вирішила рухатися далі й стала студенткою Sciences Po Strasbourg, обравши спеціалізацію з питань Європейського Союзу.
Робота в Європейському парламенті була мрією — як і для більшості моїх однокурсників. Нас фактично готували як майбутніх європейських функціонерів і асистентів. Водночас для громадян країн поза ЄС ці двері залишаються майже зачиненими. Але я не припиняла сподіватися. Щоб оплачувати навчання, працювала офіціанткою в ресторані — і саме там познайомилася з німецькою депутаткою Європарламенту Біргіт Коллін-Ланген. Вона запропонувала мені пройти стажування в її парламентському офісі після магістратури.
Я погодилася — і сприйняла це як єдиний шанс. Працювала на максимум, аби довести свою професійну спроможність. Стажування переросло у стійку співпрацю, і після його завершення, попри формальні обмеження та необхідність спеціальної дерогації, мене акредитували як асистентку депутата. На той момент я була однією з перших українців, які змогли закріпитися в команді члена Європейського парламенту.
Моя перша робота була пов’язана з комітетом з питань довкілля — зокрема з переглядом Директиви про питну воду та новими пропозиціями щодо циркулярної економіки. Підготовка поправок вимагала глибокої експертизи, інтенсивної аналітичної роботи та постійної взаємодії з різними групами інтересів.
Після першого контракту під час восьмого скликання я зробила паузу, а у 2021 році повернулася до Європарламенту — цього разу до офісу голови комітету з культури (CULT) Сабіни Фергейєн. Згодом також приєдналася до команди ще однієї депутатки від Християнсько-соціального союзу з Баварії — Моніки Хольмаєр. З ними я працюю й у нинішньому скликанні парламенту 2024–2029 років.
Робота в Європарламенті побудована навколо невеликих команд — до чотирьох акредитованих асистентів на одного депутата. Сам депутат і є вашим безпосереднім керівником, тому багато залежить від особистої хімії, спільності політичних поглядів і людських цінностей. У моєму випадку ці чинники зійшлися — і саме це дозволило мені не лише потрапити до Європарламенту, а й утриматися в цій системі.
Яке місце займає Україна у вашій роботі з депутатами Європейського парламенту?
Євгенія Разумкова-Дюфур: Ця тема для мене дуже особиста, адже я маю українське походження. Водночас безпосередньо українські питання не входять до офіційної компетенції депутатів, з якими я працюю. Проте будь-які запити на організацію заходів, прийом українських офіційних делегацій, представників громадянського суспільства або інформаційні запити я опрацьовую безпосередньо. Таким чином, хоча Україна не завжди стоїть у центрі щоденної законодавчої роботи, я активно долучаюся до того, щоб парламентська підтримка та контакти були ефективними і конструктивними.
Фото: виступ Романа Олексіва у Європарламенті
Чому вирішили показати історії постраждалих українських дітей у Європарламенті?
Євгенія Разумкова-Дюфур: У цьому законодавчому скликанні Сабіна Фергейєн була обрана у липні першою віцепрезиденткою Європейського парламенту. До її портфоліо входять, серед іншого, питання комунікації — DG COMM — та роботи з громадськістю (outreach). Саме на цих сферах зосереджена більшість заходів, які я організовую для неї.
Outreach у Європарламенті — це не просто інформаційна діяльність. Йдеться про те, як наблизити парламент до громадян, зробити європейську інформацію більш доступною та прозорою, заохочувати до діалогу, викликати довіру та відкритість до демократичних інституцій. Мета — чути критику, розуміти очікування та налагоджувати ефективний зв’язок між інституцією та суспільством. Моя роль у цьому процесі — створювати місток між парламентом і різними групами громадян.
Одним із таких запитів став показ фільму «Ромчик», організований В співпраці із місією України та Ukrainian Civil Society Hub. Коли я ознайомилася з цією історією, стало зрозуміло: це «must-see» — її обов’язково треба показати у стінах Європарламенту.
Найбільше мене вразило, що фізичний біль Романа — лише частина його страждань. Його моральна травма після втрати матері є набагато глибшою, ніж можна уявити. І хоча це історія з України, подібні психологічні тиски та переживання знайомі дітям у багатьох країнах.
Фото: Роман Олексів разом з батьком у Європарламенті
Показ цього фільму в Європі був надзвичайно важливим: він демонструє приклад дитини, яка пережила втрати, але не зламалася. В умовах, коли багато підлітків у Європі страждають від депресії чи впливу соцмереж, історія Романа стає потужним сигналом надії та стійкості.
Ще одним сильним свідченням стала історія 14-річної Каріни Копьонкіної. Вона вирушила самостійно на тимчасово окуповану територію Донецька, аби не залишати старшого брата, тяжко пораненого після вибуху, і при цьому піклувалася про дворічного молодшого брата. Каріна діяла рішуче, розуміючи всі ризики, але не могла покинути родину — інакше брат міг стати жертвою примусової депортації.
Фільм «Чілі», створений Тетяною Троїцькою, через дитячі малюнки показав глибину психологічних страждань дітей, чиє невинне дитинство розбито конфліктом, чиї усмішки вкрадено, а щастя стерто з облич. Стрічка була водночас поетичною й драматичною.
Документальний фільм «Діти для Путіна» показав, як діти на окупованих територіях системно інструменталізуються і постійно перебувають під загрозою депортації. Російська сторона подає це як турботу про дітей, проте реальність значно жорсткіша й складніша, ніж можна собі уявити. Тема болюча та складна, але важлива для розуміння наслідків війни на найуразливішу групу — дітей.
Як змінилося ставлення до українців?
Євгенія Разумкова-Дюфур: Це дуже складне питання. На жаль, війна в Україні триває вже понад три роки, і за цей час ставлення до українців у Європі пройшло кілька етапів.
Буду відверта: коли я приїхала до Франції у 2010 році для навчання, а згодом почала працювати в Європарламенті, я не завжди могла відчувати гордість за свої походження. Іноді вагалася, казати, звідки я родом. Часто стикалася зі стереотипами, особливо щодо українських дівчат і жінок. Багато європейців навіть не знали, де розташована Україна — іноді плутали її з Росією або казали: «О, це частина Росії». Іноді наші знання асоціювалися лише з легендами — Шевченком чи Кличком. І, чесно кажучи, я раділа кожному, хто міг правильно назвати видатного спортсмена.
У ті часи після першої агресії 2014 року багато хто ставив питання: чи ви «про‑українські» чи «про‑російські»? Це здавалося «нормальним» запитанням до повномасштабного вторгнення — коли стало очевидно, що ситуація значно складніша й жорстокіша, вже важко уявити, що колись так запитували.
Водночас статистика показує реальний внесок українців у європейські економіки. Понад 1,5 мільйона українців інтегровані на ринок праці ЄС, платять податки, створюють робочі місця та підтримують місцеві громади. Вони швидко адаптуються, демонструючи високий професійний рівень та економічну активність.
Конкретні дані з Польщі ілюструють цю динаміку: у 2024 році українці, які живуть і працюють у Польщі, сплатили приблизно 15,1 млрд злотих (понад $4 млрд) у податках та соціальних внесках до державного бюджету. При цьому на соціальні виплати, зокрема програму «800+» для дітей, було витрачено близько 2,8 млрд злотих — українці платять у приблизно 5,4 раза більше, ніж отримують у вигляді цих виплат і працюють у ключових секторах, таких як промисловість, будівництво, транспорт і сфера послуг.
Після показу фільму ми були вражені емоційною реакцією: колеги, знайомі та батьки зі школи моєї дитини писали, що готові допомагати. Люди знову відкривали свої серця, усвідомлюючи, що за всіма цими цифрами та новинами стоять живі люди, які страждають.
Чи варто розрізняти українських біженців?
Євгенія Разумкова-Дюфур: Це складне і чутливе питання. Особисто я вважаю, що ні — передусім тому, що на практиці таке розрізнення реалізувати надзвичайно складно. Важливо також пам’ятати: потік українських біженців не є єдиним у Європейському Союзі. Загалом питання міграції та інтеграції сьогодні перебуває серед найгостріших тем на порядку денному ЄС.
Я розумію, чому для біженців з України було запроваджено спрощені процедури. Це рішення викликало чимало критики серед європейців. Водночас варто усвідомлювати, що більшість українців, які прибули до ЄС, справді потребували негайної допомоги. Для них практично не існувало альтернативи — вони тікали з прифронтових регіонів, від війни і прямої загрози життю. Саме це визначає характер більшості цього потоку.
Безумовно, існує невелика частка людей, які могли скористатися соціальною допомогою, не завжди маючи в ній реальну потребу. Проте ця група є маргінальною і не є унікальною для українців — вона притаманна будь-яким міграційним процесам, незалежно від країни походження.
Водночас інтеграція залишається особистим і часто віковим викликом. Наприклад, мої батьки намагалися жити за кордоном, але не змогли повністю адаптуватися і зрештою повернулися в Україну. У зрілому віці значно складніше вивчати нову мову, приймати іншу культуру та соціальні правила.
Попри це, більшість українців, які залишилися, змогли знайти в собі сили стати частиною громад, що їх прийняли. Вони інтегрувалися в суспільство, зберігаючи власну культуру й мову та водночас приймаючи нову реальність. Ці люди стали наочним підтвердженням того, що українці — це нація працьовитих людей, для яких активна праця є частиною культурного коду з дитинства.
Саме тому в Бельгії та багатьох інших європейських країнах українців дедалі частіше сприймають не як тягар для соціальних систем, а як людей, які роблять внесок у суспільство. У багатьох секторах вони фактично стали додатковою опорою для економіки, заповнюючи вакансії, на які місцеві мешканці не завжди готові погоджуватися.
Продовження інтерв'ю читайте у наступній частині.
