Нещодавно міністерка закордонних справ Австрії Беате Майнль-Райзінгер дала інтерв'ю, в якому підкреслила готовність Відня посилити свою дипломатичну вагу та стати майданчиком для переговорів двох президентів: українського та російського. Раніше схожі пропозиції висловлював і ексканцлер Австрії Карл Негаммер.
Однак ця ж заява містить і фундаментальне протиріччя, яке викриває реальний стан справ. Та сама Майнль-Райзінгер в іншому своєму виступі зазначала, що російські атаки на Україну свідчать про повну відсутність у Росії зацікавленості в серйозних переговорах.
Цей контраст між декларованою готовністю надати майданчик під перемовини і констатацією відсутності готовності до діалогу з боку однієї зі сторін конфлікту є ключовим моментом. Він свідчить про те, що наразі пропозиції про переговори є скоріше політичними деклараціями та спробами певних держав наголосити на своєму статусі нейтрального арбітра на міжнародній арені, аніж відповіддю на конкретний запит воюючих сторін. Ця конкуренція за роль посередника сама по собі є важливим індикатором сучасної «багатополярної дипломатії», де кожен гравець прагне посилити свій вплив.
То в яких же країнах потенційно можуть зустрітися український лідер Володимир Зеленський та російський диктатор Володимир Путін, аби поговорити про завершення війни? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Австрія: нейтралітет + економічні зв'язки
Австрія, зі своїм документально закріпленим у 1995 році нейтралітетом, багато років позиціонувала себе як ідеальний майданчик для міжнародної дипломатії. Відень є штаб-квартирою багатьох міжнародних організацій, включаючи ОБСЄ, що додатково підтверджує його статус як перевіреного центру для проведення переговорів. Географічне положення (центр Європи) робить країну логістично зручним місцем для обох сторін , а її історична роль посередника здається природною.
Проте цей декларований нейтралітет є таким собі «двосічним мечем». На відміну від багатьох інших країн Європи, Австрія зберігає досить потужні економічні зв'язки з агресором, що підриває її неупередженість. Так, у 2022 році Австрія імпортувала 60% свого газу з Росії, що значно вище, ніж у середньому по Європі, яка скоротила свою залежність до 19%.
Разом із тим Відень демонструє солідарність з Україною. В очах Кремля така ситуація може сприйматися як ознака ворожості: австрійцям у Москві явно не довіряють. А наявні дискусії всередині самої Австрії щодо потенційної відмови від нейтралітету та вступу до НАТО, що спричинені агресивними діями Росії, свідчать про те, що навіть всередині країни позиція щодо нейтральності є предметом серйозних дебатів. Це робить її позицію дещо хиткою і, схоже, недостатньо надійною для довгострокових і критично важливих переговорів.
Швейцарія: від класичного арбітра до суб'єкта санкцій
Швейцарія довго вважалася класичним арбітром у міжнародних відносинах — як Австрія, але «на максималках». Її бездоганна репутація, що ґрунтується на століттях «озброєного нейтралітету», робить країну ідеальним місцем для проведення потенційних переговорів на найвищому рівні. Саме тому вона довгий час була одним із найбільш очевидних варіантів для гіпотетичної зустрічі.
Проте ситуація докорінно змінилася, коли Швейцарія відійшла від свого традиційного принципу абсолютної неучасті в будь-яких конфліктах. Справа в тому, що країна приєдналася до 18-го пакету санкцій Європейського Союзу проти Росії, що стало критичним фактором для останньої.
Для Кремля ці дії означають одне: Швейцарія відмовилася від свого нейтрального статусу і стала частиною колективного Заходу. Це не просто символічний крок, а фундаментальна зміна позиції, яка перетворила Швейцарію з неупередженого посередника на прямого учасника західної коаліції.
Саме з цієї причини вона більше не сприймається Москвою як арбітр, а отже, її шанси стати майданчиком для зустрічі на найвищому рівні зведені майже до нуля. Однак потенційно, якщо позиція Кремля колись пом'якшиться під впливом тих чи інших обставин, саме Швейцарія є найбільш логічним місцем у Європі для проведення мирного саміту на найвищому рівні.
Сполучені Штати: Трамп буде тільки «за», але…
Сполучені Штати Америки залишаються безперечним лідером західного світу та головним військовим і фінансовим союзником України. Це робить їх надзвичайно впливовим, але водночас і вкрай малоймовірним майданчиком для зустрічі. Позитивні аспекти, що могли б схилити чашу терезів на користь Вашингтона, очевидні: безпрецедентна геополітична вага країни, яка може гарантувати глобальну увагу та прийняття будь-яких досягнутих домовленостей, а також найвищий рівень безпеки та логістичної інфраструктури для такої події. Врешті, Путін не так давно відвідав Аляску, і цей захід був для нього абсолютно тріумфальним.
Однак саме ці переваги є одночасно й ключовими недоліками з точки зору Росії. Кремль сприймає США не як нейтрального посередника, а як головного опонента у війні. Так, наразі в епоху Дональда Трампа між Москвою та Вашингтоном існує ситуативне потепління, однак не більше того.
З російської точки зору, Сполучені Штати перебувають не «над конфліктом», а є його головним рушієм. Поїздка Путіна до США для зустрічі з Зеленським була б рівнозначною визнанню військової та дипломатичної переваги Вашингтона, що повністю суперечить риториці Москви про «багатополярний світ» та «боротьбу з американською гегемонією».
Зустріч у Сполучених Штатах не була б переговорами в класичному сенсі. Для Москви це був би, радше, акт капітуляції, символічне підписання угоди на умовах, продиктованих Вашингтоном і Києвом. Принаймні так би це сприймалося російським диктатором.
Сучасні реалії свідчать, що навіть можливість тристоронньої зустрічі за участю Дональда Трампа та Володимира Зеленського, яка обговорювалася раніше у Білому домі, передбачала лише двосторонній діалог між лідерами України та США, без прямої участі Путіна на першому етапі. Відтак, зустріч на американській території можлива лише якщо Росія буде готова прийняти умови, продиктовані Вашингтоном і Києвом, що є вкрай малоймовірним за нинішніх обставин.
Об’єднані Арабські Емірати: прагматизм нової дипломатії
Зважаючи на те, що європейські країни та США не сприймаються Росією як нейтральні майданчики, увага експертів закономірно переміщується до регіонів, які зберігають свою позаблоковість та рівновіддаленість від усіх сторін конфлікту. Близький Схід, зокрема Об’єднані Арабські Емірати, є одним із найвірогідніших кандидатів на роль посередника в процесі потенційних мирних переговорів Зеленського та Путіна.
На відміну від європейських країн, чия посередницька роль часто пов'язана з ідеологічними цінностями, ОАЕ діють з позицій прагматизму і транзакційності, що робить їх надійними партнерами для обох сторін конфлікту. Окрім цього, Емірати не ратифікували Римський статут, тож особистій безпеці Путіна нічого не загрожує на території цієї держави.
Ефективність Еміратів уже доведена на практиці. ОАЕ неодноразово та успішно виступали посередником у великих обмінах полоненими між Україною та Росією. Цей факт є переконливим аргументом на користь їхньої реальної, а не лише декларованої, нейтральності та здатності досягати конкретних результатів. Лідер ОАЕ, шейх Мухаммед бін Заєд аль Нахіян, неодноразово заявляв про готовність докласти будь-яких зусиль для якнайшвидшого припинення російської війни проти України. Цю роль посередника визнав навіть сам кремлівський диктатор.
Крім того, ОАЕ не приєдналися до західних санкцій, що дозволяє державі підтримувати досить тісні економічні зв'язки з обома країнами: і Україною, і РФ. Цей підхід дозволяє ОАЕ позиціонувати себе як надійний майданчик для переговорів, оскільки вони сфокусовані на конкретних досягненнях, а не на ідеологічних суперечках, що робить їх привабливим варіантом для обох сторін.
Катар: гуманітарна місія на тлі геополітичних амбіцій
Катар, як і Об’єднані Арабські Емірати, є впливовою країною на Близькому Сході, яка прагне посилити свій міжнародний статус через дипломатичне посередництво. Ця країна також позиціонує себе як потенційний майданчик для зустрічі на найвищому рівні. Головним аргументом на користь Катару є його успішна роль у вирішенні однієї з найчутливіших гуманітарних проблем війни: повернення незаконно депортованих Москвою українських дітей. З липня 2023 року Катар виступає посередником у цьому питанні, і завдяки його зусиллям додому вдалося повернути близько 400 маленьких громадян України.
Однак навіть у цьому, здавалося б, успішному посередництві проявилися фундаментальні суперечності, що можуть перешкодити зустрічі на вищому рівні. Згідно з повідомленнями деяких ЗМІ, Катар мав намір провести «обмін дітьми», коли дев'ять українських дітей мали б повернутися в Україну, а чотири російські — у Росію. Ця термінологія викликала різке несприйняття в Україні. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець спростував будь-яку подібну угоду, назвавши це «просуванням проросійських наративів».
Цей конфлікт навколо термінології — «обмін» проти «повернення» — підкреслює, що навіть у гуманітарних питаннях існує фундаментальний конфлікт у сприйнятті. Такий символічний конфлікт свідчить, що посередництво Катару є досить крихким і може бути підірване навіть найменшими розбіжностями. Для повноцінних переговорів, що стосуються територіальних питань і суверенітету, ці розбіжності були б нездоланною перешкодою, що робить Катар менш ймовірним кандидатом на роль хаба, ніж ОАЕ.
Існує ще одна гіпотетична можливість, яка інколи обговорюється в публічному просторі — це зустріч лідерів у столицях воюючих країн, тобто у Києві або Москві. Однак така зустріч не була б дипломатичним актом у традиційному розумінні цього слова. Вона можлива лише за одного сценарію — капітуляції однієї зі сторін. Ні Київ, ні Москва не розглядають таку зустріч як переговорний процес, оскільки це означало б визнання перемоги противника.
Зустріч у Києві була б можлива лише після повного виведення російських військ з території України. У свою чергу, зустріч у Москві була б рівнозначною підписанню капітуляції України на російських умовах. Тож коли Путін кличе Зеленського до Москви, а український лідер пропонує кремлівському диктатору прибути в Київ — це є свідченням дипломатично-політичного пікірування, а не якогось предметного переговорного процесу.
Резюмуючи, аналіз потенційних майданчиків для зустрічі лідерів України та Росії показує, що вибір місця є другорядною проблемою. Хоча кожна з п'яти розглянутих країн — Австрія, Швейцарія, США, ОАЕ та Катар — має свої переваги та недоліки як потенційний господар, справжня перешкода для початку діалогу полягає в іншому. Головна проблема полягає в тому, що Зеленському та Путіну сьогодні просто немає про що розмовляти.
Цей висновок підтверджується прямими заявами обох сторін. Кремль наразі прямо говорить, що переговорний процес «на паузі». Ключова причина відсутності діалогу — це фундаментальна розбіжність у позиціях сторін та їхня віра в те, що на полі бою вони зможуть домогтися кращих результатів, аніж під час дипломатичної роботи.
Таким чином, пошук ідеального майданчика — чи то історично нейтральних Австрії або Швейцарії, чи то прагматичних ОАЕ — залишається лише потенційною можливістю. Поки ці дві ключові позиції залишаються непримиренними, будь-яке місце, чи то Відень, чи то Дубай, буде лише гіпотетичною локацією для зустрічі, якої на даному етапі просто не може бути через відсутність спільного порядку денного.
