Казахстан — найбільша після Росії пострадянська республіка. Казахстан більший за Україну приблизно в 5 разів, а на його території проживає понад 20 мільйонів людей. Це дуже важливий та системний гравець в Азії — і майже не відомий пересічному українцю. Якщо подивитися українські новини, може скластися відчуття, що Казахстану просто не існує, бо про нього ніхто не пише. Для порівняння: про Україну та війну з Росією в цій державі пишуть доволі багато.
Казахстан — країна, що зазвичай залишалася поза межами гучних інформаційних приводів. Але нещодавно вона провела референдум щодо змін у конституцію із рекордною явкою — понад 73%. Офіційні результати, типові для пострадянського простору, показали майже 87% підтримки змін.
Проте за сухими цифрами приховується набагато глибший процес: Казахстан довгі роки вважався взірцем такої собі гібридної, напіврадянської-напівазійської автократії. При цьому він зробив рішучий крок до формалізації нової політичної моделі. Ця модель — суперпрезидентська республіка, але з жорстко обмеженим терміном правління та механізмом контрольованого транзиту влади.
Цей кейс є не просто локальною подією, а важливим прикладом того, як автократія після усунення беззмінного лідера може намагатися знайти баланс між збереженням стабільності та інституційною змінністю. Цей казахстанський референдум став важливим політичним сигналом: навіть у нашому надскладному регіоні можливі сценарії, які передбачають доволі мирну ротацію влади після десятиліть автократії без руйнування державності.
Що наразі відбувається у Казахстані? Яким чином типова пострадянська автократія перетворюється на нормальну, функціонуючу республіку? Чому можна навчитися у Казахстану? Який урок Казахстан може продемонструвати Путіну та Лукашенку? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Історичний зріз казахстанської історії: від влади Єлбаси до кривавого 2022 року
Щоб зрозуміти суть сучасних змін у Казахстані, варто згадати, якою була ця країна ще зовсім нещодавно. Протягом десятиліть держава була втіленням стабільної, передбачуваної і не надто репресивної автократії. Президент Нурсултан Назарбаєв, який прийшов до влади ще за радянських часів (!), створив систему, яка поєднувала радянський бюрократизм із азійськими традиціями єдиновладдя. За роки правління «батька нації» (Назарбаєв мав офіційний титул «батька нації» — Єлбаси) сформувався класичний культ особистості: пам’ятники, проспекти та навіть міста, названі на честь «улюбленого всім народом» лідера.
Попри відсутність масових репресій, політична система Казахстану залишалася абсолютно закритою для будь-якої реальної конкуренції. Парламент виконував декоративну функцію, вибори були радше ритуалом акламації, а ключові економічні активи контролювалися кланом Назарбаєва та наближеними до нього олігархічними групами.
Здавалося, що так буде вічно. Однак ключова помилка в аналізі політичних режимів полягає якраз у впевненості в їхній вічності. Гарна новина: вони не вічні.
У 2019 році Назарбаєв добровільно залишив президентську посаду. Формальний транзит влади відбувся на користь молодого президента Касим-Жомарта Токаєва. Проте перша спроба транзиту була лише частковою. Назарбаєв зберіг значні важелі впливу: він очолив Раду безпеки, зберіг за собою статус «Єлбаси», а його родичі та найближчі соратники продовжували контролювати ключові силові структури, національні компанії та бізнес-імперії.
Цей дуалізм влади створював сильну напругу, яка не могла не вибухнути. Що і сталося згодом.
Вибух відбувся на початку 2022 року, у січні, буквально напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Тоді Казахстан охопили масові протести, які переросли у криваві сутички. Формальним приводом стало різке підвищення цін на скраплений газ, але швидко висунулися політичні вимоги, зокрема такі як «Кет, Назарбаєв!» («Старий Назарбаєв , іди геть!»).
Події січня 2022 року взагалі стали переломним моментом у історії цієї держави. Це був прояв гострої внутрішньоелітної боротьби, в якій частина силових структур і регіональних кланів намагалася використати протестний рух для переформатування влади. Варто сказати, що це було зроблено успішно.
Підсумком цього протистояння стало остаточне усунення Назарбаєва від реального впливу на державу. Президент Токаєв, скориставшись моментом, звільнив усіх ключових назарбаєвських ставлеників, позбавив самого Назарбаєва посади голови Радбезу та ініціював масштабну чистку в силових органах.
Саме після 2022 року Токаєв отримав всю повноту влади та розпочав системну трансформацію режиму, яку експерти спочатку оцінювали дуже обережно, але згодом визнали як курс на поступове пом’якшення автократичних рис за збереження загальної жорсткості системи.
Нова конституція Казахстану: суперпрезидентство, але з одним терміном
Конституційний референдум 2026 року став логічним завершенням процесів, розпочатих Токаєвим. Ухвалені зміни викликали неоднозначну реакцію аналітиків. З одного боку, новий основний закон офіційно закріплює за президентом Касим-Жомартом Токаєвим надзвичайно широкі повноваження, фактично перетворюючи країну на суперпрезидентську республіку. Серед новацій — запровадження посади віцепрезидента, який призначається безпосередньо главою держави, а не обирається. Цей інструмент розглядається як механізм підготовки наступника, що дозволить уникнути хаосу в момент переходу влади.
Однак ключовою відмінністю від попередньої епохи є жорстке обмеження терміну повноважень. Згідно з новими конституційними нормами, президент обирається на один семирічний термін без права переобрання — і крапка. Це принципова зміна парадигми. Хоча Токаєв зараз перебуває при владі вже другий термін (втім, він був обраний ще за старими законами), він публічно заявив, що після завершення своїх повноважень у 2029 році обов'язково залишить посаду голови Казахстану. Для пострадянського простору, де лідери звикли чіплятися за владу десятиліттями, подібна риторика та її конституційне закріплення є безпрецедентними.
Поєднання цих двох елементів — розширення повноважень чинного президента та конституційна заборона на довге перебування при владі — створює унікальну конфігурацію. З одного боку, система залишається доволі закритою і неконкурентною, зберігаючи сильні авторитарні риси. З іншого боку, вона інституційно забороняє повернення до моделі «вічного президента», яку втілював Нурсултан Назарбаєв. Еліти, таким чином, отримують чіткий сигнал: ротація вищої влади більше не є питанням особистої волі лідера, а стає конституційною нормою. Більше того: з’являється передбачуваний механізм зміни влади, що має знизити ризики гострої міжкланової боротьби в майбутньому.
Політичний вимір: чому кейс Казахстану важливий для регіону
Казахстанський досвід викликає особливий інтерес з огляду на режими у таких країнах, як Росія, Білорусь та інші. Для Москви, де питання транзиту влади є вкрай болючим після майже трьох десятиліть правління Володимира Путіна, казахстанський сценарій демонструє найстрашніше: цілком можливий контрольований перехід влади без колапсу держави. Це є шоком для всіх лоялістів і для влади, однак все ж таки: після того, як великий начальник залишає посаду, не відбувається Апокаліпсису. Життя триває.
Проте варто зазначити, що російська система набагато більш централізована, мілітаризована та позбавлена навіть тих слабких механізмів стримувань і противаг, які існували та існують в Казахстані. Крім того, стиль правління Путіна, заснований на культі особистості та постійному нагнітанні зовнішньої загрози, ускладнює будь-які спроби транзиту.
Для Білорусі, де диктатор Олександр Лукашенко так само відкидає ідею добровільного відходу від влади, казахстанський приклад може слугувати своєрідним «маяком»: він знову ж таки показує, що навіть у пострадянському контексті можливе реформування системи без руйнування державності, чого так бояться автократи. Однак і тут є суттєва різниця: казахстанський режим ніколи не був настільки репресивним, як білоруський чи тим паче російський, і в Казахстані завжди існувала нехай і слабка, але легальна опозиція та відносно незалежні медіа. У Білорусі ж після 2020 року будь-яка опозиція знищена фізично або витіснена за кордон. Тому пряме копіювання казахстанської моделі там виглядає малоймовірним.
Для країн Центральної Азії — Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану та Туркменістану — казахстанський прецедент має безпосереднє значення. Узбекистан уже пройшов владний транзит після смерті «вічного президента» Іслама Карімова, але система все одно залишається жорстко авторитарною. Киргизстан, навпаки, має досвід власних «майданів» — хаотичних революцій, які щоразу призводили до нової нестабільності. Казахстан же пропонує третій шлях — так, авторитаризм, однак все ж інституціоналізований та з очевидною тенденцією до демократизації й з обмеженим терміном правління для лідера.
Резюмуючи, в Казахстані ми бачимо спробу еволюції класичної автократії у систему, де змінність влади закріплена юридично, навіть якщо сама ця влада залишається сконцентрованою в руках вузького кола або єдиного лідера. Це не демократизація в західному розумінні, але й не консервація стагнації, як це було за часів Нурсултана Назарбаєва. Це спроба створити стабільну модель керованого транзиту, яка враховує регіональні особливості (пострадянський контекст, азійські традиції, кланову структуру суспільства, тощо), і за цю спробу Казахстан варто лише похвалити. Важливо також, що цей процес відбувається на тлі глобальної геополітичної турбулентності, і Казахстан намагається зберегти багатовекторність, балансуючи між Росією, Китаєм та Заходом. Це прагматична і розумна політика.
Для політичної науки казахстанський кейс залишається унікальним: це приклад того, як автократія намагається легітимізувати власне оновлення, обмежуючи себе у часі, аби зберегти стабільність у довгостроковій перспективі. Чи вдасться реалізувати задумане на практиці, чи віцепрезидент стане новим інструментом узурпації влади — покаже 2029 рік, коли Токаєв залишить посаду.
Але вже зараз очевидно, що Казахстан обрав шлях, який кардинально відрізняється від застою, який ми спостерігаємо у багатьох сусідніх політичних системах. Цей шлях не є бездоганним з погляду ліберальної демократії, однак він пропонує прагматичне рішення для суспільств, які хочуть уникнути як диктатури однієї особи на все життя, так і кривавих революцій. У цьому сенсі Казахстан стає своєрідною політичною лабораторією, результати експерименту в якій будуть цікавими для всіх сусідів.
