Заява посла України у Великій Британії та колишнього Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного під час наради послів у Києві стала однією з найбільш обговорюваних тем у політичному середовищі. Дипломат і генерал доволі скептично оцінив перспективи євроатлантичної інтеграції України, назвавши багаторічні обіцянки «казками» та закликавши шукати альтернативні безпекові блоки — зокрема розширювати співпрацю з Об'єднаними експедиційними силами (JEF) під проводом Великої Британії.
Ця заява — не емоційна оцінка досвідченого військового, а відображення давньої зневіри, що накопичувалася в українському суспільстві протягом десятиліть. За понад 30 років незалежності Україна пройшла шлях від формального партнерства до закріплення курсу на НАТО в Конституції та офіційної заявки на вступ під час повномасштабної війни. Проте кожен рішучий крок Києва розбивався об дипломатичні «відтермінування», відмови та побоювання Заходу щодо «ескалації з росією».
Аби зрозуміти, чому сьогодні навіть вище військове керівництво закликає шукати альтернативи НАТО, варто подивитися на історичну ретроспективу: як саме Україна намагалася вибороти своє місце в Альянсі, скільки разів двері НАТО залишалися привідчиненими та які причини насправді стояли за цими відмовами.
Спроба перша: Мадридська Хартія (1997 рік)
Офіційна історія взаємин України з Альянсом почалася у лютому 1992 року, коли Київ приєднався до Ради північноатлантичного співробітництва. На той момент це був радше майданчик для діалогу після розвалу СРСР, а не реальний механізм безпеки. У 1994 році Україна першою серед країн СНД долучилася до програми «Партнерство заради миру».
Як це було: 9 липня 1997 року на саміті НАТО в Мадриді Президент України Леонід Кучма та Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО». Документ закріпив створення Комісії Україна–НАТО — постійного органу для консультацій щодо безпеки в регіоні. Київ на той момент розраховував, що цей «ексклюзивний статус» стане швидким містком до інтеграції в Альянс.
Згодом, у травні 2002 року, Рада нацбезпеки і оборони України під головуванням Кучми ухвалила нову Стратегію, де вперше юридично зафіксувала: кінцевою метою євроатлантичної інтеграції є повноправний вступ до НАТО. У червні 2003 року це рішення закріпила Верховна Рада у законі про основи нацбезпеки.
Відмова та причини: НАТО прийняло Хартію, але не дало стати їй реальним планом на вступ через ряд причин. А саме:
- Відсутність гарантій безпеки: Хартія декларувала підтримку суверенітету України, але не містила жодних зобов'язань НАТО щодо її захисту. Альянс погодився «консультувати», але не «захищати».
- Криза довіри через скандали в Україні: У 2000–2002 роках вибухнув «касетний скандал» (записи Мельниченка), вбивство Георгія Гонгадзе та звинувачення Києва у таємному продажу радарів «Кольчуга» в Ірак в обхід санкцій ООН. Для Заходу Кучма став нерукопотисним, а Україну почали сприймати як корумповану «сіру зону» з непередбачуваним авторитаризмом.
- Реверанс у бік Росії: За півтора місяця до підписання української Хартії, у травні 1997 року, НАТО підписало в Парижі Основоположний акт про взаємні відносини з Росією. Захід намагався заспокоїти Москву через розширення НАТО на схід (вступ Польщі, Чехії, Угорщини), тому відмовився надавати Україні будь-які прямі обіцянки щодо членства, аби не розривати стосунки з Єльциним.
Фінал спроби: Зіткнувшись із холодним прийомом на Заході через скандал з «Кольчугами», Леонід Кучма у липні 2004 року, безпосередньо перед самітом НАТО в Стамбулі, підписав указ, яким просто прибрав із Військової доктрини України слова про «вступ до НАТО», залишивши лише «глибоке співробітництво». Тож НАТО навіть не довелося формулювати офіційне «ні» — Україна самостійно відкликала свій намір.
Спроба 2: Бухарестський саміт і «Лист трьох» (2008 рік)
Бухарестський саміт НАТО у квітні 2008 року став одним із найважливіших моментів у сучасній історії України. Саме тоді Україна могла отримати План дій щодо членства (Membership Action Plan, MAP), але цього не сталося.
Як це було: Після Помаранчевої революції нова влада зробила євроатлантичну інтеграцію абсолютним пріоритетом. У січні 2008 року Президент Віктор Ющенко, прем'єр-міністерка Юлія Тимошенко та спікер парламенту Арсеній Яценюк підписали офіційне звернення до Генерального секретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера. Це був рідкісний випадок, коли керівники трьох гілок влади виступили зі спільною позицією. Документ увійшов в історію як «Лист трьох».
У ньому українське керівництво просили надати Україні План дій щодо членства (ПДЧ) — офіційний етап підготовки до вступу. Сполучені Штати активно підтримували це рішення, однак частина європейських союзників виступила категорично проти.
Найбільшими противниками стали Німеччина та Франція. Канцлер Ангела Меркель і президент Ніколя Саркозі вважали, що надання ПДЧ Україні та Грузії різко погіршить відносини з Росією, а зберегти вигідні економічні стосунки Берлін та Париж прагли над усе. Ще й Путін особисто приїхав на саміт у Бухарест і за зачиненими дверима лякав західних лідерів тим, що «Україна — це навіть не держава», а її рух до НАТО призведе до втрати території.
Додатковим аргументом була й внутрішня ситуація в Україні: політичне протистояння між гілками влади, нестабільність уряду та відсутність стійкої суспільної підтримки вступу до Альянсу. На той час соціологія показувала, що більшість українців не підтримувала членство в НАТО.
Аби не залишати Київ із порожніми руками й зберегти обличчя США, НАТО внесло до підсумкової декларації компромісний, але юридично нікчемний пункт: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії... Ми дійшли згоди, що ці країни стануть членами НАТО». Проте жодних дат, термінів чи самого ПДЧ Україні так і не надали.
Фінал спроби: Багато політиків, дипломатів та військових експертів згодом назвали це рішення стратегічною помилкою Заходу. Вони вважають, що саме невизначеність, яка виникла після Бухареста, створила для Кремля сигнал, що НАТО не готове реально захищати своїх майбутніх партнерів. Сприйнявши це як слабкість і розкол усередині Заходу, вже за 4 місяці — у серпні 2008 року — Росія вдирається в Грузію.
А в самій Україні у 2010 році до влади приходить Віктор Янукович. Він остаточно ховає результати Бухареста, провівши через Верховну Раду закон про «позаблоковий статус» України та продовживши перебування Чорноморського флоту РФ у Криму до 2042 року.
Спроба 3: Війна на Донбасі, закріплення в Конституції та Брюссельський саміт (2014–2021 роки)
Як це було: Анексія Криму та вторгнення Росії на Донбас у 2014 році руйнують всю «позаблоковість». Наприкінці 2014 року Верховна Рада скасувала позаблоковий статус, а в лютому 2019 року за ініціативи Петра Порошенка напрямок на повноправне членство в НАТО та ЄС закріпили в Конституції України. Повернення до Альянсу стало юридичним обов'язком для будь-якої української влади.
Після російської агресії 2014 року Україна дедалі активніше зближувалася з НАТО. У 2020 році вона отримала статус партнера з розширеними можливостями (Enhanced Opportunities Partner), а президент Володимир Зеленський у 2021 році відкрито закликав Альянс визначитися з наданням ПДЧ. Напередодні брюссельського саміту Київ активно працював із союзниками, наголошуючи, що Росія вже веде війну проти України, а тому подальше затягування лише заохочує Кремль до нової агресії.
Проте Альянс знову не зміг. У підсумковому комюніке саміту в Брюсселі НАТО заявило, що підтверджує рішення Бухарестського саміту 2008 року про те, що Україна «стане членом НАТО з ПДЧ». Проте жодних термінів, графіків чи умов для отримання цього ПДЧ знову не назвали.
Причини були майже ті самі, що й у 2008 році. Частина країн Альянсу, насамперед Німеччина та Франція, побоювалися, що формальне наближення України до членства різко загострить відносини з Росією. Іншим аргументом залишався неврегульований збройний конфлікт на Донбасі: за правилами НАТО вступ держави, яка фактично перебуває у стані війни, створює ризик автоматичного втягування всього Альянсу у воєнне протистояння.
Крім того, саміт НАТО відбувався за кілька днів до запланованої зустрічі Джо Байдена та Володимира Путіна в Женеві (червень 2021 року). Вашингтон сподівався заспокоїти ситуацію та уникнути ескалації з боку РФ, тому відмовився від будь-яких різких рухів щодо України.
Офіційно Києву порадили зосередитися на проведенні внутрішньополітичних реформ у сфері оборони, судової системи та боротьби з корупцією, пропонуючи використовувати Річні національні програми (РНП) як інструмент підготовки.
Фінал спроби: Україна потрапила у нескінченне дипломатичне коло: НАТО вимагало реформ під час війни, але не давало захисту, який би дозволив ці реформи спокійно завершити. Відсутність чітких дій Альянсу влітку 2021 року остаточно розв'язала руки Кремлю, переконавши Путіна, що Захід не захищатиме Україну військовим шляхом. Це стало переломним моментом, який підвів країну до подій лютого 2022 року.
Спроба 4: Прискорений вступ під час війни (2022–2024 роки)
30 вересня 2022 року, у день, коли Володимир Путін оголосив про незаконну анексію чотирьох українських областей, президент Володимир Зеленський заявив, що Україна подає заявку на вступ до НАТО за прискореною процедурою. Разом із ним документ підписали голова Верховної Ради Руслан Стефанчук і прем'єр-міністр Денис Шмигаль. Україна наголошувала: оскільки Фінляндія та Швеція вступають за пришвидшеною процедурою, а ЗСУ де-факто вже стримують головну загрозу для Альянсу та опановують його зброю, бюрократичні паузи більше недоречні і питання членства має розглядатися як питання спільної безпеки, а не далекої перспективи.
Напередодні саміту НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року українська дипломатія розгорнула потужну кампанію, вимагаючи не просто чергових обіцянок, а чіткого політичного запрошення вступити до НАТО одразу після завершення війни.
Однак Альянс традиційно регував стриманістю.США (адміністрація Джо Байдена) та Німеччина виступили головними скептиками. Їхня позиція полягала в тому, що надання навіть умовного запрошення країні, яка перебуває в стані активної війни, створює ризик прямого зіткнення НАТО з Росією за 5-ю статтею про колективну оборону.
Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг підтвердив, що двері НАТО залишаються відкритими для України, але наголосив, що під час активної війни головним завданням союзників є військова допомога, а не запуск процедури вступу. Подібної позиції дотримувалися і більшість держав-членів. Формально статут НАТО не містить прямої заборони приймати країну, яка перебуває у стані війни, але на практиці це означало б, що з моменту вступу всі союзники були б зобов'язані виконувати статтю 5 Вашингтонського договору про колективну оборону. Саме цього більшість урядів тоді не були готові зробити, щоб не допустити прямого військового зіткнення НАТО з Росією.
Підсумкове комюніке у Вільнюсі містило розмиту формулу: «Ми надамо запрошення Україні приєднатися до НАТО, коли союзники погодяться і будуть виконані умови». Які саме це «умови» та хто визначає їх виконання — роз'яснено не було, що викликало хвилю критичних заяв від українського керівництва.
Фінал спроби: На Вільнюському саміті НАТО у липні 2023 року Україні знову не запропонували конкретної дати чи графіка вступу. Водночас Альянс зробив кілька важливих політичних кроків: скасував вимогу проходження Плану дій щодо членства (ПДЧ), створив Раду Україна—НАТО як новий формат співпраці та підтвердив, що Україна стане членом Альянсу, коли союзники погодяться і коли будуть виконані необхідні умови. Тобто, на відміну від рішення Бухареста 2008 року, Україні вже не потрібно проходити проміжний етап у вигляді ПДЧ, але й механізму негайного вступу вона також не отримала.
Фактично після 2022 року позиція НАТО змінилася не в питанні кінцевої мети, а в питанні часу. У 2008 році багато країн сперечалися, чи має Україна взагалі стати членом Альянсу, а після повномасштабного вторгнення погодження щодо майбутнього членства значно посилилося. Головною перешкодою залишилося не політичне бажання більшості союзників, а ризик того, що прийняття України під час активної війни автоматично втягне весь Альянс у прямий збройний конфлікт із Росією. Саме тому відповідь НАТО сьогодні фактично звучить так: Україна обов'язково стане членом Альянсу, але рішення про момент вступу буде ухвалене лише тоді, коли союзники вважатимуть це безпечним для всього блоку.
Настрій суспільства: як змінювалося ставлення українців до НАТО (2002–2022)
Паралельно з дипломатичними спробами влади змінювалося й бачення самого суспільства. Довгий час ставлення українців до Альянсу залишалося чинником, на який активно посилалися західні скептики, відмовляючи Києву в ПДЧ.
- 2002 рік: Після оголошення Леонідом Кучмою та РНБО мети вступити до Альянсу суспільство розділилося навпіл — 32% підтримували цей крок, а 32,2% виступали проти.
- 2003–2006 роки: Попри Помаранчеву революцію, підтримка вступу стрімко падала, а частка противників зростала. Якщо у 2003 році «за» були 21,9% (проти 37,7%), то до лютого 2005-го кількість прихильників скоротилася до 18,5% (проти 54,2%). На початку 2006 року було зафіксовано історичний мінімум підтримки: лише 15,4% «за» при 63,9% «проти».
- 2010–2013 роки: За часів Віктора Януковича та за рік до початку війни показники залишалися стабільно низькими. У 2010–2011 роках вступ підтримували близько 24% громадян (64–65% проти). А безпосередньо у 2013 році лише 18% українців бачили країну в НАТО, тоді як 67% виступали проти.
- Вересень 2014 року: Початок російської агресії зрізав ілюзії. Підтримка членства зросла у понад 2,5 раза, сягнувши 47,8% (проти 32,4%).
- 2015–2020 роки (Період стабілізації): Після першої хвилі шоку суспільний інтерес дещо адаптувався до умов затяжного конфлікту на сході — рівень підтримки тримався в межах 40–43%.
- Літо 2021 року: На тлі першого масованого стягування російських військ до кордонів України частка прихильників НАТО знову зросла до 47,8%, тоді як кількість противників впала до 24,3%.
- Осінь 2022 року: Повномасштабне вторгнення РФ остаточно закрило дискусію всередині країни. Станом на жовтень 2022 року на референдумі вступ до Альянсу підтримали б рекорди 83% громадян, і лише 4% висловилися проти.
- Липень 2025 року: Підтримка приєднання до Альянсу трималася на високому рівні — близько 70% опитаних висловлювалися «за».
- Лютий 2026 року (напередодні Мюнхенської конференції): Дослідження Центру Разумкова зафіксувало тимчасове зростання підтримки до 71,3% (проти виступали 17,9%).
- Квітень 2026 року (просідання до мінімуму з початку великої війни): За даними опитувань («Рейтинг», Центр Разумкова), показник впав до 54%. Соціологи та аналітики пояснювали цей спад втомою суспільства від дипломатичної невизначеності, а також інформаційним тлом (заявами США про проблеми всередині Альянсу та відсутністю швидких рішень щодо гарантій безпеки).
- Червень 2026 року (відновлення позицій): Показник знову пішов угору — 63% українців заявили, що проголосували б «за» вступ до НАТО на референдумі (проти — 10%, ще близько 20% утрималися б від голосування).
Насамкінець слід повторити: Україна жодного разу не подавала офіційну заявку на вступ до НАТО, яку б Альянс розглянув і відхилив. Однак кілька разів не змогла домогтися ключових політичних рішень, і найгучніші з них — це про План дій щодо членства у 2008 році та офіційного запрошення після початку повномасштабної війни.
«Років 12, мабуть, особисто займався тим, щоб ми оволоділи стандартами НАТО і слухав кожного року казки про те, що ось-ось ми вступимо. Ніколи ми в нього, на жаль, не вступимо!», — на загальній нараді послів у Києві наголосив генерал Залужний, критикуючи Альянс за застарілі доктрини та повільну адаптацію до сучасних загроз.
