Шість років не в класі: як дистанційка, війна і НМТ змінили українську школу

«Якби цей учень прийшов у клас — він би не отримав свої 12 балів. А так деякі дітки, які мали 5–6, раптом почали отримувати 9–10. Чи стали вони мудрішими в пізнаннях? Ні. Просто в них піднялися оцінки».

Тетяна К. описує один із наслідків дистанційного навчання. Учителька української мови та літератури з понад 10-річним стажем, працює в одній зі шкіл Сумської області, де через безпекову ситуацію очне навчання для багатьох дітей просто неможливе. І не тільки для Сумщини, а для більшості шкіл в Україні урок в моніторі став звичною формою навчання. 

Тетяна погодилася розповісти про те, що відбувається зі школою під час дистанційки, на умовах анонімності, без обов’язкового «благословення» місцевого управління освіти, яке звикло звітувати про «повної мірою забезпечений освітній процес».

Освітній процес справді триває. Але реальність, про яку розвідають педагоги звичайної школи, сильно відрізняється від звітності чиновників.

За словами Тетяни, за останні шість років учителі навчилися працювати онлайн значно краще, ніж на початку пандемії. Але разом із цим змінилися і самі діти та їхнє ставлення до навчання.

«Скиньте завдання у Viber» і ChatGPT

Коли у 2020 році через COVID школи раптово перейшли на дистанційне навчання, готового алгоритму не було ні в кого.

«Коли у 2020-му через COVID усе раптово закрилося, це був шок для всіх. В один момент нам сказали: всі пішли на дистанційне. Що це, куди пішли, хто що робив? Ніхто нічого не розумів: вчителька у 65 років із кнопковим телефоном, батьки без педагогічної освіти, діти, яким треба пояснити інтеграли. Тоді ми намагалися вижити: скидали завдання у Viber, записані на диктофон пояснення правил, якісь відео з YouTube», — пригадує Тетяна.

За шість років, від перших карантинів до повномасштабного вторгнення, евакуацій, тривог та блекаутів, дистанційне навчання пройшло колосальну еволюцію. З'явилися Google Classroom, відеоуроки, освітні платформи. Учителі навчилися монтувати уроки та шукати якісний контент. Але разом із цим учні швидко зрозуміли ще одну особливість дистанційного навчання: гарні оцінки можна отримати, навіть не розібравшись у матеріалі.

«Дитина сидить вдома, ніхто її терміново біля дошки не питає. А поруч мама, старший брат чи сестра, у вкладках на моніторі — Google, ГДЗ, а тепер і ChatGPT. Школярик написав, мама відправила — тримай 12 балів. Яких він навряд би отримав за особистої присутності на офлайн уроці. Раніше дитинка писала твір, і було пару сайтів. Іноді кілька дітей здавали однакові роботи, і ти їм писала: списано, переписуй. А тепер ChatGPT — це просто прекрасно. Скільки разів ти його питаєш, він кожен раз видає інший варіант твору».

Учителька опиняється в дивній ситуації: вона знає реальний рівень учня, але довести, що роботу написав не він, часто неможливо.

«Вчиш цю дитину з п'ятого класу, а вона вже в закінчує дев'ятий. Розумієш, що дитя двох слів зв’язати не може, воно дуже неграмотне. А твір — ідеальний. Ти розумієш, звідки воно взялося, але за руку не зловила і довести ніого не можеш».

Так в Україні сформувалося ціле покоління підлітків, чиє базове навчання припало на зуми, он-лайн завдання, скасування уроків під «дочекатися батьків в шкільному укритті». Діти навчилися шукати алгоритми, щоб мати гарну успішність, але насправді катастрофічно втратили в базових навичках.

«Діти сумно не читають»: коли програма живе окремим життям

Проблема не лише в тому, стверджує Тетяна, що діти навчилися списувати. Вони втрачають здатність працювати зі складними текстами та довго утримувати увагу.

«Чи читають вони літературу на канікулах? Уже фактично ні. Діти зараз дуже, дуже сумно читають. Я їм по-людськи кажу: "Дітки, у нас у 7 класі є прекрасний "Айвенго", прочитайте влітку, бо взимку під час інших завдань та уроків вам буде важко читати ще великий роман. Одиниці читають. Решта кажуть: "Якщо прочитаю влітку — до зими забуду". І що я йому маю в вересні поставити? Двійку за те, що він не прочитав літом? Вони читають уже потім, протягом року, або розбирають скорочено», — зітхає педагог.

Освітні втрати, яких в табелі не видно

10 чи 11 балів в електронному журналі геть не означають, що дитина справді засвоїла матеріал. Якщо завдання виконане за допомогою ChatGPT, з підказками батьків чи просто списане з інтернету, в результаті є тільки гарна оцінка. Знань від цього не додається.

Наскільки це серйозна проблема, показують результати міжнародного дослідження PISA-2022. Українські 15-річні школярі найбільше втратили саме в читацькій грамотності. Йдеться не про те, чи вміє дитина складати слова у речення. Читацька грамотність — це здатність розуміти складний текст, знаходити в ньому головну думку, відрізняти факт від суб'єктивної думки автора, робити висновки та оцінювати інформацію критично. За результатами PISA, українські підлітки відстають за цим показником від середнього рівня країн ОЕСР орієнтовно на 2,5 року навчання.

Цифри офіційних моніторингів Державної служби якості освіти (ДСЯО) підтверджують цей висновок. Під час тестування учнів 6–8 класів з української мови з'ясувалося: знайти факт чи згадати правило можуть понад 65–70% дітей. Але коли треба аналізувати підтекст чи сформулювати власні висновки, із завданням справляється лише кожен четвертий. З математикою ситуація гірша — діти знають формули, але губляться у текстових задачах та геометрії, які випали на період «рваного» навчання.

При цьому ДСЯО зафіксувала залежність: школярі на очному навчанні виконують складні тестові завдання на 15–20% краще за тих, хто роками сидить онлайн. А найгірші результати демонструють діти, чиє навчання звелося до асинхронного режиму — самостійного опрацювання параграфів без живого розбору з учителем.

Дистанційне навчання тут  — частина проблеми. В Україні вона часто проходить за схемою: вчитель виклав матеріал у Google Classroom чи Viber, дав номери вправ, а дитина має сама у всьому розібратися й вчасно здати роботу.

Для старшокласника така модель ще може спрацювати. Для дитини 10–14 років — це надважке завдання, бо нема можливості одразу перепитати педагога. Набагато простіше знайти готову відповідь у мережі. У результаті дитина не вчиться розв'язувати задачі чи мислити, а ефективно шукати правильні шаблони.

Що ще втрачається за дистанційкою

Наприклад, здатність довго концентруватися на одному завданні. Коли навчання відбувається між повітряними тривогами, перервами, телефоном, відео та повідомленнями, зосередитися на великому тексті чи складному завданні стає важче.

Так само дитина має вчитися працювати з іншими: обговорювати завдання, сперечатися, пояснювати свою позицію, домовлятися. У класі це відбувається саме собою, під час спільної роботи, відповідей біля дошки, спілкування з однокласниками. В онлайні значна частина цього зникає.

Ще одна проблема — самостійність. Якщо під час навчання поруч постійно є мама, старший брат, Google, ГДЗ або ChatGPT, дитина швидко звикає: якщо не знаєш — не обов'язково розбиратися самому, можна просто знайти готове рішення.Звідси маємо нормальні оцінки в журналі, але відсутність реальних знань. Яка стає помітною, коли дитині вже не можна підглянути в Google чи попросити когось зробити завдання за неї. Наприклад, на НМТ або під час вступу до університету.

Експертний обухом по голові: Школа як конвеєр для НМТ

Професор, педагог, колишній директор Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯО) Ігор Лікарчук вважає, що сьогодні школа дедалі більше зосереджується на підготовці до одного тесту — НМТ.

Ігор Лікарчук

Професор впевнений, що предмети й навички, які не потрібні для вступного тестування, відходять на другий план. 

«Школа перестала бути храмом знань і перетворилася на сект-центр підготовки до НМТ, — констатує Ігор Лікарчук. — Відбулася абсолютна фетишизація НМТ, і в цьому чимала «заслуга» Міністерства освіти та органів управління. Подивіться новини: тих, хто склав НМТ на максимум, нагороджують преміями, стипендіями, називають «зірочками». Але скажемо прямо: ще у 2008 році, коли запроваджували ЗНО, соціологія показувала, що 70% учнів готувалися з репетиторами. Сьогодні цей показник ще вищий. То кого ми нагороджуємо і чим пишаємося? Фінансовими можливостями батьків, які найняли репетиторів?»

При цьому експерт наголошує, що проблема стосується не лише державних шкіл. Він наводить приклад випускника одного з дорогих приватних ліцеїв Києва, який розповів журналістам, що останні два роки навчання фактично були присвячені підготовці до НМТ.  

«На початку літа я читав інтерв'ю випускника одного з найпрестижніших приватних ліцеїв Києва, який склав НМТ із двох предметів на 200 балів. Коли журналістка запитала його про навчання в цьому закладі за величезні гроші, він чесно відповів: «Останні два роки нас готували суто до НМТ. А оскільки мені потрібні були українська мова, історія та математика, то фізику, біологію та хімію ми взагалі не вивчали». Людина отримала документ про повну загальну середню освіту, де стверджується, що вона засвоїла держстандарт. Але ж це не так. НМТ — це лише зовнішній іспит для вступу до вишів, а не підсумок роботи усієї шкільної системи».

Дистанційка: нова форма чи старі уроки через екран

Є претензії у доктора педагоічних наук і до того, як в Україні організували дистанційне навчання. На його думку, за роки пандемії та повномасштабної війни справжньої дистанційної освіти в Україні так і не з’явилося.

«Те, що у нас називають «дистанційкою», — це банальне перенесення класно-урочної системи у телефон чи ноутбук. Із тими ж самими уроками, розкладом на 45 хвилин, поясненнями та контролем. Це достатньо безграмотне перенесення старої форми в цифру. Все одно, що назвати старенький «Запорожець» новітнім автомобілем: від нашої назви він суперкрутим авто не стане.

Справжня дистанційна освіта у всьому світі працює інакше. Це якісний навчальний курс і організована вчителем самостійна робота, а не 6 годин поспіль перед екраном. Дитина не повинна постійно сидіти в Zoom. Міністерство освіти за роки ковіду та війни повинно було створити солідну національну платформу для дистанційного навчання — на зразок того, як працює Prometheus чи курси провідних університетів світу. А не змушувати вчителів просто читати лекції через відеозв'язок».

Наслідком такого підходу якраз і стало сформоване покоління, позбавлене фундаментальних знань та спроможності самостійно мислити:

«Ми виховуємо дітей, які не здатні навчатися самостійно. Для яких школа перестала бути центром розумового розвитку. Як ми раніше називали школу? Храмом знань. А як називаємо тепер? Місцем, де харчують, надають «освітні послуги» або просто утримують дітей — майже насильницьким шляхом, бо треба звітувати про відвідуваність. Місцем, де дітей розважають, але точно не храмом знань.

Пам’ятаєте головний меседж минулорічної серпневої конференції Міносвіти? «Підготовка до життя в мінливому світі». Тобто підготовка істоти, здатної пристосуватися до будь-яких умов. Яка тварина в природі пристосовується до всього? Хамелеон. От вам і відповідь, кого ми готуємо.

За останні п’ять років у нас практично припинили говорити про те, що школа має готувати громадянина України — здатного захищати державу, відбудовувати її та боротися за її незалежність. Нам потрібна українська національна школа, де пануватиме триада: громадянин України, знання та практичні навички».

Але проблема не тільки в тому, чого навчають дітей, а й у тому, кому їх навчати. Українські школи одночасно стикаються з нестачею педагогів і старінням кадрів. 

Кому працювати в школі: молодь не йде, старші не витягують

Все так, дедалі складніше знайти вчителів, особливо з точних і природничих дисциплін. У багатьох школах одного фахівця доводиться ділити між кількома закладами. Учитель фізики чи хімії може працювати одразу у трьох, чотирьох або навіть п’яти школах, щоб набрати достатню кількість годин і отримати більш-менш нормальну зарплату.

Але головна проблема не лише в тому, що сьогодні не вистачає педагогів. Молодь не поспішає приходити їм на зміну. За даними сервісу «Вступ.Освіта.ua», фізика та астрономія під час вступної кампанії опинилися серед найменш популярних напрямів: загалом на них подали менш як тисячу заяв. Ще показовіша ситуація з майбутніми вчителями фізики.

У Києві, де таких фахівців готують два університети, на відповідні освітні програми подали лише 14 заяв. У результаті на навчання зарахували всього двох людей — одного бюджетника та одного контрактника.

«А в Києві на вчителя фізики вступило всього дві людини, дві! І ви розказуєте нам про освітні реформи, про НУШ, про якість, про все… Будь-яка реформа починається з поваги до людей. А повага до людей починається з поваги до оплати їхньої праці. Інакше будемо мати два вчителя фізики, три вчителя хімії на всю Україну. Все. От вам і освітні реформи. Довели освіту до плінтуса», — заявив у TikTok проректор з навчально-методичної роботи ПВНЗ «Європейський університет», професор Сергій Ягодзінський.

 

@i.sophist #ягодзінський #язамир ♬ original sound - Ягодзінський Сергій

 

 

Вчителі з 30-річним стажем зазначають, що в школах ріжуть години базових предметів (наприклад, у 9 класі замість трьох годин фізики залишають дві), хоча саме точні науки формують обороноздатність держави. А педагоги-пенсіонери зізнаються: продовжують працювати за 14 тисяч гривень лише тому, що їх банально немає кому замінити — молодь у школу не йде принципово.

Зумери на це не підпишуться: 5 тисяч за вигорання

Практикуюча вчителька Тетяна К. вважає, що тут є ще одна проблема: молоде покоління просто не погоджується на ті умови, які свого часу приймали її ровесники. 

«Міленіали — це покоління «терпіл». От ми 20 років тому з ліхтариком шукали те робоче місце у школі, погоджувалися на все, аби працювати. Але коли міленіали в школі закінчаться, зумери на це вже не підпишуться. Або щось має кардинально помінятися, або школи залишаться порожніми.

Дитина на 4-му курсі педагогічного університету чи одразу після вишу приходить у школу. Вона отримує свої 18 годин ставки, класне керівництво — і має за це 5–6 тисяч гривень зарплати. При цьому батьки дивляться скосо, бо вона «якась мала й підозріла», діти дуркують по-своєму, керівництво у все тицяє носом. І в кінці кожного місяця ти отримуєш свої 5 тисяч.

А надбавка за «престижність» за останні 10 років здулася з 20% до 1%. Дуже кумедно читати в роздруківочці: «престижність професії — 150 гривень». Приїхали. Якщо велике місто ще доплачує зі свого бюджету, то сільська рада цього робити не буде — вони ці гроші перекладають так, ніби зі власної кишені віддають.

До кінця року та молода вчителька думає: «А на холєру мені це?». Подружка в барі має 15 тисяч за три дні на тиждень, зошити не перевіряє, і жодна мамаша не дзвонить із претензіями через свого «пупсіка». Я знаю немало молодих дівчат, які приходили з гострим бажанням працювати, постили фотки «я зі своїми малючками», у них горіли очі. За рік-два ці очі вигасали, і вони просто йшли геть. Бо вижити на 5 тисяч нереально».

А ким ти станеш, коли виростеш?

Достатньо показовим є й те, як самі діти бачать своє майбутнє. Тетяна каже, що професії вчителя чи лікаря, про які мріяли представники її покоління, сьогодні не популярні.

«Як ми колись мріяли бути лікарками та вчительками — такого вже немає, — підсумовує Тетяна. — Діти мріють бути блогерами або кажуть: «Поїду в Польщу заробляти». Хлопці масово хочуть бути дальнобойщиками. Я робила опитування у своєму 9 класі, переконувала: «Хлопці, треба ж учитися!». А він мені відповідає: «Та нащо мені це все? Я буду дальнобоєм і матиму нормальну зарплату». І я стою, кліпаю очима й розумію, що цей хлопчик буде мати зарплату вп'ятеро, а то й удесятеро більшу за мене.

Між вчительками є такий популярний жарт із інтернету, який абсолютно відповідає правді: «У школі була відмінницею, закінчила університет, стала вчителькою і зрозуміла, що працювати в школі можна тільки за умови, якщо ти знайшла свого улюбленого двієчника, який тепер утримує тебе і ваших дітей».

Що не так із системою — і до чого тут учителі

Але колишній директор Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯО) Ігор Лікарчук переконаний: нема чого перекладати відповідальність за проблеми освіти на вчителів. Самі педагоги працюють у системі, яка роками не вирішує питання оплати праці, навантаження та кадрового забезпечення.

«Щодо вчителів — давайте дамо їм спокій. Немає поганих армій, є погані полководці. Ми довели вчителя до стану, коли в школі залишаються лише найвитриваліші, а молодь туди не йде взагалі, — наголошує Ігор Лікарчук. — За моїми даними з бази ЄДЕБО, на всю Україну бажання стати вчителями фізики виявили аж 15 осіб! За свої 52 роки роботи в освіті я не пам'ятаю такої кількості оголошень про кадровий дефіцит. Вчитель у цій ситуації не винен. Якщо йому та директору щодня кажуть: «Ваші випускники не набрали 200 балів, значить, ви погано працюєте», а ЗМІ складають абсурдні рейтинги шкіл за результатами тестів — до чого тут педагог? Нам треба дякувати тим вчителям, які ще взагалі залишилися». 

«Освітні втрати» і те, що насправді знають діти

Професор Лікарчук скептично ставиться і до самого поняття «освітні втрати». На його думку, за цим терміном часто говорять про звичайні прогалини в знаннях, які існували в школі завжди.

«Термін «освітні втрати» мене ніколи не цікавив, бо я не розумію, чим вони відрізняються від звичайних прогалин у знаннях, про які писав ще Костянтин Ушинський наприкінці XIX століття. Прогалини були, є і будуть завжди. Жодна людина у світі не може ідеально володіти всією програмою та знати абсолютно всі формули, правила й твори.

Формулювання «освітні втрати» вигадали для того, щоб орбітальні «експерти», консультанти, менеджери проектів і громадські організації могли отримувати гранти від західних партнерів, піднімати інформаційну хвилю та покращувати свій матеріальний статус. Усунути прогалини можна лише тоді, коли учень сам захоче їх закрити. Якщо дитина має прагнення, вона знайде спосіб: зараз є маса ресурсів, і жоден нормальний вчитель не відмовить учневі, який прийде із проханням пояснити матеріал».

Окремо Ігор Лікарчук критикує формат завдань НМТ. На його думку, частина з них перевіряє не стільки розуміння предмета, скільки здатність швидко впізнати потрібну відповідь.

«У чому ще примітивізм сучасного підходу? Подивіться на завдання НМТ з історії: там часто показують неякісний портрет і запитують, хто це, — зазначає Лікарчук. — Я — вчитель історії за фахом. Коли дивлюся на ці картинки, мені хочеться лаятися. Хіба важливо просто вгадати обличчя? Важливо розуміти історичний процес і роль цієї особистості в ньому! Те саме в літературі. Що змінює те, знає дитина за портретом Лесю Українку чи Марка Вовчка, якщо вона не розуміє їхньої ролі в українському літературному та державотворчому процесі? Або якщо про Івана Дзюбу на уроках історії згадають, але на тесті просто попросять впізнати його фото. Це надзвичайно примітивний підхід, якого не було навіть у радянській школі». 

Що змінювати: не копіювати чужі моделі, а будувати свою

На думку Ігоря Лікарчука, українській освіті потрібна не чергова окрема реформа, а цілісна система, адаптована до українських умов.

«Наша сучасна освіта — це уламки радянщини, замішані на бездумному запозиченні окремих зарубіжних практик. Поїздили по світу, побачили щось і кажуть: "Оце вже треба впроваджувати у нас!" Я завжди наводжу аналогію: в Африці ростуть прекрасні пальми, але якщо ми викопаємо їх і посадимо в Україні — вони рости не будуть. Якщо порахувати, скільки наших освітян їздили до Фінляндії запозичувати досвід — мабуть, кожен двадцятий там побував. І що вдалося запровадити? Нічого. Бо там зовсім інший менталітет, інше ставлення держави до освіти, інше ставлення батьків».

Ще одна проблема, коли окремі рішення впроваджують без розуміння того, як вони мають працювати в усій системі: «Наш хуторянський підхід: десь хтось щось вигадав, і пішло-поїхало». Тоді як Україні потрібна власна модель освіти, яка враховуватиме український досвід і водночас орієнтуватиметься на європейські підходи.

«Нам потрібна українська національна система освіти, яка орієнтуватиметься на загальноєвропейські тенденції розвитку, враховуватиме наш вітчизняний досвід функціонування системи — і дорадянський, і радянський. І найголовніше: наш випускник повинен бути громадянином України, готовим захищати й відбудовувати державу.Нам потрібна школа, де буде триада: громадянин України, знання та практичні навички».

Окремо педагог говорить про дистанційне навчання. Просто перенести звичайний урок у Zoom — недостатньо. Має бути якісний навчальний курс, а не щоденні відеоуроки. Учень має значну частину матеріалу опрацьовувати самостійно, але з підтримкою вчителя. Онлайн-зустрічі при цьому можуть бути кілька разів на тиждень або навіть рідше — залежно від предмета.

Дистанційка не повинна означати шість годин перед екраном. Частину роботи дитина може виконувати з книжкою, зошитом, картами, текстами та іншими матеріалами. Комп'ютер у такій системі — передусім засіб комунікації та доступу до навчального курсу. І вчитель не має перетворюватися на телеведучого, який просто читає один відеоурок за іншим. Його завдання — організувати навчання, пояснити складні теми, побачити, де дитина має проблеми, і дати їй зворотний зв'язок.

Для цього, вважає Лікарчук, Україні давно потрібна національна платформа для дистанційного навчання — приблизно за принципом онлайн-курсів Prometheus чи університетських освітніх платформ. 

Інша проблема — мотивація самих учнів: «Для дистанційної освіти потрібна значно більша відповідальність та мотивація учня. Якби скасували відповідальність батьків і сказали учням 9–10 класів, що можна не ходити до школи, відсотків 70 просто перестали б туди ходити, бо зараз вони там лише протирають штани. Тож дистанційного навчання у нас поки немає. Є лише класична "грецька шкільна наука", перенесена у смартфон чи ноутбук».

Що далі

Новий навчальний рік знову починається в умовах, коли школам доводиться одночасно вирішувати питання безпеки, формату навчання та якості освіти.

У Києві перший тиждень навчального року планують розпочати в очно-дистанційному форматі. Водночас школи мають бути готові змінювати модель навчання залежно від безпекової ситуації. Серед варіантів, які розглядають у столиці, — заняття в укриттях для молодших школярів, змішане та дистанційне навчання, а також робота у другу зміну. Конкретну модель визначатиме кожна школа з урахуванням своїх можливостей та укриття, а батьки зможуть обирати серед запропонованих варіантів.

Тобто дистанційне навчання, яке було вимушеним рішенням спочатку через пандемію, а потім стало частиною воєнної реальності, нікуди не зникає. Головним також залишається те саме питання — що саме отримають діти у результаті: реальні знання й навички чи черговий набір оцінок у електронному журналі.

Редакція UA.News уже направила відповідні запити до Міністерства освіти і науки України та Київської міської військової адміністрації, щоб з’ясувати, як саме організовуватиметься навчальний процес у новому навчальному році, як оцінюватимуть його результати та які заходи передбачені для подолання освітніх втрат, спричинених пандемією, війною та тривалим дистанційним навчанням.

Читай нас у Telegram та Sends