Військові «ескадрони» розшуку: як справа братів Мосейчуків відкрила систему, про яку мовчали

Смерть братів Мосейчуків на Київщині вивела у світ явище, про яке в армії говорили мало, або мовчали: групи пошуку СЗЧ, майже автономні та озброєні загони для полювання на дезертирів. 

Чергове засідання Тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради мало стати розбором ситуації довкола вбивства чоловіків з Калинівки Білоцерківського району. Депутати викликали керівництво 155-ї окремої механізованої бригади та генерала Військової служби правопорядку (ВСП) Юрія Бабіча, аби почути пояснення щодо дикої історії, яка за місяць обросла чутками, — викрадення та розстрілу двох братів, Романа та Максима Мосейчуків.

Очікувалося, що військові та правоохоронці озвучать нові деталі резонансного інциденту, натомість присутні почули, що комбриг підполковник Лучанов «до служби ставився відповідально», ознак серійного вбивці не демонстрував і взагалі наразі перебуває на лікарняному. Але між скупими свідченнями офіцерів проскочило явище, на яке спочатку не звернули уваги. Групи з пошуку тих, хто самовільно залишив частину (СЗЧ).

Офіційно ці люди оформлюються внутрішніми наказами по стройовій частині, отримуючи зброю та посвідчення на відрядження. На практиці, за словами чинних військових, такі підрозділи подекуди нагадують автономні загони, які діють поза межами контролю вищого командування. Коли правоохоронна система не встигає долати масштаби дезертирства, армія змушена створювати власні механізми розшуку.

Наказ №210: відрядження до Костополя, яке закінчилося подвійним убивством 

На засіданні комісії начальник групи соціального супроводу 155-ї бригади Євген Балтага ⁠підтвердив: групу бійців офіційно відправили ловити втікачів за усною вказівкою командира.

«Головний сержант і оці люди, котрі затримані були, за усним наказом командира частини були задіяні в пошуках СЗЧшників. Поверненням людей, пошуком СЗЧ займалися — оце що може їх пов'язувати. Командував цією групою головний сержант. Відповідно до наказу командира військової частини по стройовій частині від 25 червня 2026 року № 210, зазначені військовослужбовці відбули з району виконання бойових завдань до міста Костопіль Рівненської області. Мета — пошук СЗЧшників по місцю проживання», — пояснив Євген Балтага. 

Масштаб проблеми з дезертирством у підрозділі підтверджують внутрішні дані. За словами заступника командира бригади з психологічної підтримки персоналу Віктора Клочко, лише за минулий місяць у військовій частині було зафіксовано 150 випадків самовільного залишення частини, що офіцер назвав «ненормальним показником». При цьому бригада наразі укомплектована лише на 70%, а кількість безвісти зниклих, за даними групи соцсупроводу, перевищує тисячу осіб. Генерал Бабіч намагався дещо згладити статистику та заявив, що порівняно з минулим роком динаміка СЗЧ у цій бригаді нібито впала на дві третини, проте озвучені офіцерами цифри говорять самі за себе. І наче пояснюють — група розшуку СЗЧ виглядає як справді службова необхідність. Саме така група з десяти військових 155-ї бригади, куди входили комбат Олексій Долголенко та головний сержант Богдан Шурбко, отримала наказ №210. Документ виписували на відрядження до міста Костопіль Рівненської області. Замість цього озброєний загін опинився під Києвом, у селі Калинівка. Мета поїздки була суто приватною — помститися двом цивільним братам, Роману та Максиму Мосейчукам, які занадто голосно їздили на мотоциклі повз хату нової дружини комбрига Лучанова.

Братів викрали, вивезли на Полтавщину й три дні утримували у військовій частині. Цивільних катували, а командир батальйону Олексій Довголенко, який залишався в розташуванні частини, схоже забезпечував групі інформаційне прикриття. Щоранку комбат виходив на селекторний зв'язок із штабом бригади і доповідав: «В районі дислокації все спокійно». 

Помічник комбрига з правової роботи майор Сергій Кульчицький та начальник групи соцсупроводу Балтага перед депутатами запевняють, що нічого не знали про двох заручників, які помирали на їхньому ж полігоні серед інших військовослужбовців. Про кримінальне минуле своїх «мисливців» керівництво теж не здогадувалось — те, що двоє із затриманих (Артамонов і Дмитрук) раніше вже були судимі, виявилося несподіванкою.

У медійному полі навколо фігури підполковника Станіслава Лучанова також з'явилося чимало чуток. Окремі розслідувачі стверджували, що комбриг нібито зловживає алкоголем, має значні борги та дотичний до волонтерських зборів під час АТО. Офіційних підтверджень цим фактам немає, та й для кримінального провадження його побутові звички нідочого. Багато важливішим є те, як охарактеризували свого командира офіцери бригади перед членами ТСК.

«До служби ставився відповідально»: як комбрига Лучанова захищали власні офіцери 

Для підлеглих Лучанов виявився цілком ефективним керівником. Начальник групи соціального супроводу Євген Балтага на запитання депутатів щодо професійних якостей комбрига відповів однозначно.

«Лучанов доволі вимогливий командир, однак його вимоги не виходили за рамки статутних відносин. Ніяких фактів нестатутних відносин, погроз чи побиття військовослужбовців з боку Лучанова мені та моїм колегам невідомі. До виконання обов'язків військової служби ставився відповідально. Був постійно на місці, керував бригадою».

З характеристикою Лучанова погодився і помічник комбрига з правової роботи майор Кульчицький, який додав, що підполковник діяв виключно в межах статуту та чітко виконував розпорядження вищого командування. Проте матеріали справи змушують поглянути на цю «вимогливість» з іншого боку, який відкриває для суспільства майже невідоме явище — групи розшуку СЗЧ. Якщо в бойових бригадах справді існують такі групи, то як вони працюють на практиці? Хто визначає їхній склад, кому вони підпорядковуються, хто контролює їхні дії під час відряджень і які повноваження вони мають поза межами військової частини? 

Частину відповідей дали самі ж військовослужбовці 155-ї бригади. За словами чинних офіцерів, створення подібних груп — це внутрішня ініціатива командування частин, яка жодним чином не узгоджується з Військовою службою правопорядку (ВСП). 

Як працюють мобільні групи пошуку СЗЧ

Помічник командира 155-ї бригади з правової роботи Сергій Кульчицький фактично підтвердив існування цих груп розшуку. 

За його словами, затримані військовослужбовці за усним наказом командира були залучені до пошуку тих, хто самовільно залишив частину. Керував групою головний сержант бригади Богдан Шурбко.

«Головний сержант і оці люди, котрі затримані були, за усним наказом командира частини були задіяні в пошуках СЗЧшників. Поверненням людей, пошуком СЗЧ займалися — оце що може їх пов'язувати. Командував цією групою головний сержант». 

Крім того, Кульчицький повідомив, що військовослужбовців офіційно відрядили наказом №210 від 25 червня до Костополя Рівненської області. Саме там вони мали шукати військових за місцем проживання.

Втім, відповісти на запитання про роботу таких груп представник юридичної служби не зміг.

Чи була ця група єдиною? Чи існують аналогічні підрозділи в інших батальйонах? Хто перевіряє виконання ними завдань? Чи стали військовослужбовці на облік у місці відрядження? На всі ці питання Кульчицький відповів однаково: він цього не знає, оскільки не відповідає за документи стройової частини.

«Чи це єдина така група і чи регулярні такі виїзди — по документах треба дивитись. Я не перевіряв». 

Тобто, бригада офіційно формує озброєні групи для пошуку СЗЧ, але представник юридичної служби не може пояснити, як саме контролюється їхня діяльність після виїзду.

«Який сенс повертати того, хто не хоче служити?» Погляд військового з передової 

Чи справді групи розшуку СЗЧ є звичною практикою для української армії? Ми поставили це запитання чинним військовослужбовцям, які продовжують воювати на передовій.

«Батя» третій рік виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку, каже, що про існування таких груп чув, однак у його бригаді їх не створювали. Причину пояснює просто:

«Який сенс його вертати? Його силою заставиш служити? Не заставиш. Чи воювати? Він у тебе потім з машини на ходу вискочить. Треба шукати причину не в тому, чому людина втекла, а в тій бригаді, звідки вона втекла».

За словами військового, самовільні залишення частини трапляються і в його підрозділі, але механізм реагування інший.

«Він телефонує, каже: "Батя, я уйо*ую, бо в мене така ситуація, я не хочу, або мене це заї*ало, або я не маю здоров'я. Пише там же в групу: пацани, я вам всім дякую, мені було з вами добре служити. Я вас всіх люблю, поважаю, якщо то дзвоніть, я на зв'язку, але так і так, я, коротше, пішов. І ми з ними більше року, є такі, підтримуємо зв'язок. Ми подаємо його в СЗЧ, відкривається провадження, з'ясовують причини: здоров'я, психологія, конфлікти. Потім справа йде своїм порядком. Але ганятися за людиною зі зброєю? У нас такого нема».

Водночас співрозмовник не виключає, що в інших бригадах подібні мобільні групи можуть існувати.

«Краєм вуха чув, що десь таке є. Але в нас — ні. Хоча, чесно кажучи, знайдеться чимало охочих потрапити в таку команду. Не на позиціях сидиш, а їздиш країною — "шукаєш" СЗЧ».

ВСП підтверджує: такі групи існують 

У Військовій службі правопорядку підтверджують: практика формування таких груп не є винятком однієї бригади. На запитання депутатів, чи створюють військові частини власні групи для розшуку СЗЧ, начальник Головного управління ВСП генерал-майор Юрій Бабіч відповів ствердно: «Так, або бригади формують такі групи, або ми передаємо військовим частинам тих осіб, яких розшукуємо силами ВСП. Але наскільки я зрозумів з пояснень представників 155-ї бригади, група була відряджена в місто Костопіль, у пункт постійної дислокації. Це не зовсім для виконання завдань з розшуку, можливо, для інших цілей... Вони свідчать, що для розшуку, але я сумніваюся, що це робилося в ППД. До ВСП під час відрядження ця група не зверталася і нас не долучала». 

Тобто сам факт існування груп ВСП не заперечує. Але не пояснює, хто і як контролює їхню роботу після того, як військовослужбовці залишають розташування частини. Сам Бабіч пояснив, що постійного контролю ВСП за такими підрозділами немає.

«У нас є представники ВСП в бригаді на лінії бойового зіткнення, як і в кожній бригаді, що виконує завдання. Проте в місцях постійної дислокації чи на подібних тилових об'єктах представники ВСП на постійній основі відсутні. Тому контроль території та наявності сторонніх осіб — це безпосередня відповідальність командування частини та керівника локації».

Тож виходить, якщо група офіційно отримує наказ на відрядження, зброю та службові документи, але після цього фактично діє під контролем лише власного командира, то межа між службовим завданням і приватною ініціативою стає надто тонкою. У випадку братів Мосейчуків вона, схоже, взагалі зникла.  Де ж тоді проходить межа між законним пошуком військовослужбовців і самоуправством, — про це запитали у військового юриста.

Закон цього не дозволяє: що каже адвокат 

Адвокат, представник Комітету захисту прав адвокатів НААУ Максим Стригун переконаний: українське законодавство не наділяє військові частини повноваженнями самостійно розшукувати чи затримувати військовослужбовців, які самовільно залишили службу.

«Коли військовий вчиняє кримінальне правопорушення за статтями 407 чи 408 Кримінального кодексу, військова частина може лише провести службове розслідування, зафіксувати ознаки злочину і передати матеріали до Державного бюро розслідувань. Саме ДБР має виключні повноваження розшукувати таких військовослужбовців і затримувати їх. Жодна бригада, жодне командування і навіть Військова служба правопорядку не мають повноважень створювати самостійні групи для розшуку чи застосування примусу. Це повністю поза законом», — пояснює адвокат.

За словами Стригуна, свідчення, які пролунали на засіданні ТСК, фактично підтверджують існування таких груп, однак не дають відповіді на головне питання — хто контролює їхню діяльність.

«Те, що прозвучало на засіданні Тимчасової слідчої комісії, — це свідчення того, що такі групи існують. Але чітких правил їхньої роботи, контролю чи взаємодії з ВСП немає. Як це може бути: група їде у відрядження в Костопіль, а затримує людей на Київщині й везе під Полтаву?»

На думку адвоката, якщо військовослужбовці, користуючись службовим становищем, незаконно затримують людей або застосовують до них насильство, йдеться вже не про дисципліну, а про кримінальні правопорушення.

«Особи, які створили такі групи та виконували такі накази, можуть нести відповідальність за перевищення військовою службовою особою влади або службових повноважень, незаконне позбавлення волі, а у випадку братів Мосійчуків — ще й за умисне вбивство. Такі справи має розслідувати виключно Державне бюро розслідувань із процесуальним керівництвом спеціалізованої прокуратури у сфері оборони». 

Сергій Гнєзділов: проблема не в групах, а в державі 

Наче все чітко —  закон визначає, хто має право розшукувати військовослужбовців, а хто — ні. Але військовослужбовець Сергій Гнєзділов каже, що для діяльності груп пошуку СЗЧ є цілком собі обгрунтовані підстави. На його думку, історія з братами Мосійчуками стала лише симптомом системної кризи, яка давно існує всередині війська.

— Сергію, вам відомо про існування таких груп розшуку?

— Так. Але кожен випадок треба розглядати окремо.

— Як влаштована робота таких груп зсередини? Це звичайні військові чи якісь бандугруповання?

— Це звичайні військові, які мали б перебувати на фронті. Але в один момент їм ставлять небойову задачу. Наприклад, поїхати в умовне село і мобілізувати там десять майбутніх військових. На цьому все.

Існування таких груп на всіх рівнях є абсолютно незаконним — і щодо мобілізації, і щодо повернення з СЗЧ. Вони не мають жодного правового обгрунтування. Частіше військовим просто кажуть, що до них нібито буде приставлений представник ТЦК, і вони лише допомагатимуть йому — так намагаються бодай якось легітимізувати їхню присутність.

— Але якщо людина не хоче воювати і пішла в СЗЧ — для чого її повертати силою?

— Ми бачимо абсолютну імпотентність Головного законотворця та Міністерства оборони. Всі просто відвернулися від потреб Збройних сил, хоча є величезна потреба в людях. Якщо військо має поповнюватися, це має відбуватися законно. А воно законно не поповнюється, людей на фронті вбивають щодня. Тож ця система і цвіте буйним цвітом — звідси й 155-та бригада, і оця безкарність, і підрозділ «Скеля», і всі інші сумні історії.

— Тобто все починається з моменту незаконної мобілізації і далі йде ланцюжком?

— Ні, я не вважаю, що існує поняття «незаконна» чи «справедлива» мобілізація — це взагалі про інше. Все починається з того, що Верховна Рада виявилася імпотентною і не встановила чітких правил, які б наповнювали Збройні сили законним шляхом. Вони прийняли неефективний закон, який не визначив серйозних самостійних санкцій, які б змушували людей іти до армії добровільно. Через це Збройні сили продовжують поповнювати свої ряди як легально, так і нелегально — зокрема й таким ганебним чином.

— А як ці групи дізнаються, де ховається людина, яка втекла з частини?

— Шукають абсолютно всіма можливими методами. Під час воєнного стану між різними органами є координація, але переважно це обдзвін знайомих, друзів, моніторинг соцмереж і обов’язковий приїзд додому для розмови з родичами. Відстежують цифрові сліди, дзвінки. Люди ж різні: хтось може прямо сказати по телефону «я вдома, ідіть ви подалі», а хтось ховається професійно.

Якщо хлопці тікають з таких підрозділів, як «Скеля», то пошуковим групам там дуже не раді. Тікаючи звідти, люди викидають телефони і не виходять на зв'язок, бо знають: після повернення на них чекають абсолютно такі ж незаконні дії — зламані щелепи та перебиті ноги за сам факт втечі.

Це точно не легка прогулянка, як дехто собі малює: нібито мобілізували, людина вистрибнула з бусика ТЦК чи пішла з навчального центру, дійшла до магазину, купила ситро і спокійно сидить удома. Це дивні уявлення про світ. Щоб утекти з таких умов, треба вміти втікати. Іноді це пов'язано з реальним ризиком для життя, що й доводять останні події.

Ця проблема насправді гостро піднімає тему «бусифікації» та наповнення ЗСУ. Поясню на простому прикладі свого підрозділу. У мене є мотопіхотний батальйон. На початку повномасштабного вторгнення в батальйоні було лише три аеророзвідники — я і два мої колеги. На сьогоднішній день структури БПАК та інші дронові підрозділи в одному батальйоні — це майже дві роти. Піхотинець перетворився на сучасного бійця, який керує дроном або наземним роботом. Чистої піхоти стало менше, її кількість мінімізують, але людей немає навіть на те, щоб керувати безпілотниками.

А людей десь треба брати. Як їх брати — держава нормально не визначила. Спущено один принцип: «Винь та полож. Якщо машина не їде — забирай і їдь». Держава ж не каже командиру на місці: «Якщо в тебе немає людей, зупини все і напиши чарівному дяді, який їх тобі дістане». Тому командири підрозділів, розуміючи, що ситуація стає загрозливою, починають вдаватися до самовправства.

Корінь проблеми — це непрацююча держава. Народні депутати всі ці роки займалися популізмом: розповідали, що будуть чіткі терміни служби, що «бусифікації» не буде, а воювати замість нас приїдуть колумбійці. Це призвело до того, що суспільство взагалі не розуміє, чого від нього хочуть, особливо на тлі скандалів із тими самими штурмовими військами, куди людей тягнуть примусово.

Мобілізація не працює так, як мала б згідно із законом. Національна поліція офіційно заявляє, що затримання ухилянтів «псує їхній імідж», і вони не хочуть цим займатися. Хоча за законодавством це пряма функція поліції. Якби Нацполіція відпрацьовувала списки, здійснювала примусове затримання порушників і передавала справи до суду — все було б інакше. Замість цього на місцях вирішили пришвидшити процеси і затримувати людей самотужки.

Командири просто намагаються втримати свої підрозділи в елементарному правопорядку. А як його втримати, коли все рушиться на очах, а жодні законні санкції чи вмовляння не працюють? Подивіться на цю історію під іншим кутом: це жахливо, це тяжке порушення закону, якого не повинно бути в принципі. Але чому в нас досі немає нормально працюючого закону про мобілізацію? Держава та законотворці не допрацювали, і через це виникає повна анархія та системні порушення прав людини. 

Більше повноважень для ВСП чи більше контролю? 

Начальник Головного управління Військової служби правопорядку генерал-майора Юрій Бабіч, фактично підтвердив — ВСП не знає, чим займається група розшуку і чи взагалі взаємодіє зі службою правопорядку. Контроль за такими підрозділами також обмежений. Служба сьогодні не має достатніх інструментів для оперативного реагування на подібні випадки. Саме тому генерал звернувся до народних депутатів із проханням розширити повноваження Військової служби правопорядку.

«Військовій службі правопорядку не вистачає повноважень на здійснення оперативно-розшукових заходів і розслідування кримінальних правопорушень у сфері ухилення від військової служби. Можливо, якби ми мали повноваження на оперативно-розшукову діяльність, інформація про відповідні події надійшла б до нас набагато швидше. Ми діємо виключно в межах тих повноважень, які нам надані».

Бабіч також нагадав, що до 2012 року ВСП мала право проводити дізнання щодо військових злочинів, однак після реформи ці функції були вилучені.

Чи стане справа Мосейчуків останньою

У справі братів Мосейчуків слідство ще має встановити роль кожного учасника. Але вже зараз зрозуміло інше: трагедія відкрила механізм, про існування якого раніше майже не говорили публічно. Якщо після цього розслідування держава обмежиться лише пошуком виконавців, не відповівши, хто створює, контролює і наділяє повноваженнями мобільні групи розшуку СЗЧ, історія може повторитися знову.

Читай нас у Telegram та Sends