Сьогодні, 4 серпня 2026 року, минає рівно 40 днів відтоді, як президент Володимир Зеленський затвердив Службі безпеки України проведення «операції впливу на державу-агресора задля спонукання до закінчення війни». Тоді, наприкінці червня, ця заява прозвучала як виклик — і водночас як сигнал про те, що Україна нібито має чіткий план системного тиску на Росію.
Деталей президент не розкривав, але згодом стало зрозуміло: йшлося про серію далекобійних ударів по нафтопереробних заводах, нафтобазах, логістичних центрах, аеродромах та інших об'єктах у глибині Росії та на тимчасово окупованих територіях. Видання UA.News робило окремий аналіз цих процесів рівно два тижні тому, в самий розпал 40-денної операції.
За ці 40 днів відбулося чимало. Горіли НПЗ у Саратові, Татарстані, Уфі, Ярославлі, Омську, Санкт-Петербурзі, Сизрані та багатьох інших локаціях. Палали нафтобази в Ставропольському краї, Підмосков'ї, Калузькій області, тощо. Вибухали склади боєприпасів в окупованих Донецьку та Єнакієво. Були також спроби масованих атак на Москву і Підмосков'я. Горіли величезні склади Wildberries буквально в десятках локацій, палав логістичний комплекс «Южные Врата» під Домодєдово. Ударів зазнали й об'єкти енергетичної інфраструктури — ТЕЦ у Бєлгороді та Липецьку, електропідстанції в Криму.
Все вищеперераховане, поза всякими сумнівами, виглядає дуже ефектно. Але чи ефективно? Чи вдалося досягти заявленої цілі — ось головне питання, на яке сьогодні, в останній день 40-денного терміну, варто спробувати дати відповідь. Детальніше — в матеріалі UA.News.
Що вдалося, а що — ні: підсумки операції
Безсумнівно, ця 40-денна операція досягла певних успіхів. Удари по російських НПЗ поглибили найбільшу паливну кризу в Росії за останні десятиліття. У багатьох регіонах виник серйозний дефіцит бензину. В якомусь сенсі ці удари похитнули негласний «соціальний контракт» між Кремлем і російським суспільством, який тривалий час ґрунтувався на принципі «економічна стабільність і відносне благополуччя в обмін на обмеження політичних свобод» — хоча так можна загалом говорити про всі роки війни. А удари по логістичних центрах завдали значної шкоди російському великому бізнесу: знищення складів Wildberries стало болючим ударом по споживчому ринку, а тисячі маленьких бізнесів змушені закритися чи обмежити роботу.
І так загалом можна сказати про кожен успішний удар: те, що долетіло до Росії та не було збито їхніми засобами ППО, зазвичай потрапляло в ціль та спричиняло серйозні локальні негаразди для місцевої влади. Однак ці тактичні успіхи поки не перетворилися на якісь стратегічні зрушення.
Початковий шок та проблеми від ударів по НПЗ російській владі вже вдалося як мінімум частково вирішити, і паливна криза, хоч і досі залишається актуальною для Росії, пішла на спад. При цьому окремі експерти вже кажуть про те, що незабаром паливна криза повернеться в Україну через те, що ворог сотнями знищує вітчизняні АЗС. Вже зараз відчутно зросли ціни на українських заправках, а питання їхнього захисту від дронів стає дедалі актуальнішим.
У Криму та на інших окупованих територіях ситуація залишається складною: через «мідлстрайки» там проблеми не лише з пальним, а й з електроенергією. Ті ж кримчани тижнями сидять de facto без світла, так само, як взимку це робили одесити, кияни та мешканці інших міст. Але загалом внутрішня дестабілізація в Росії, на яку, вочевидь, вчергове розраховували в Києві, не відбулася. Масових протестів чи бунтів не зафіксовано. Влада сяк-так, але контролює ситуацію, а Путін залишається в очах росіян та російських еліт «тефлоновим»: жодний «бруд» через побутові незручності та проблеми звичайних мешканців РФ до нього не пристає. Принаймні, публічно.
Ситуація на фронті також не зазнала жодних фундаментальних змін за ці 40 днів. Українській армії не вдалося здійснити масштабних наступальних проривів. Російська армія, хоч і продовжує просуватися на окремих напрямках (дуже повільно), теж не демонструє якихось об'єктивних успіхів. Тобто ні тилова, ні військова ситуація для Путіна не є настільки загрозливими, щоб йти на якісь поступки. А проблеми індіанців шерифа, по класиці, не хвилюють.
Ціна, яку заплатила Україна
Найгірше, що ця операція мала й зворотний бік — і він виявився болючим для самої України. У відповідь на українські атаки по зерновому та паливному експорту РФ на Чорному та Азовському морях Росія запровадила повну морську блокаду українських портів. Це стало, по суті, найсерйознішою економічною проблемою для Києва, адже удар по експортному потенціалу країни має дуже довгострокові наслідки.
Росія також наростила масовані удари по території України: перш за все по Києву, але сильно дістається й багатьом іншим містам. Особливу загрозу становлять реактивні «Шахеди» та новітні «Бандеролі», які українській ППО збивати надзвичайно важко. Щоразу чи майже щоразу після таких ударів гинуть люди, які могли би жити, травмуються ті, хто мав би бути здоровими. Україна зазнає великих втрат від ударів по своїх товарних і поштових складах (наприклад, по «Новій пошті», ROZETKA чи складу «Ласунки» в Одесі), а також по АЗС, які знищуються сотнями.
Тобто операція, яка мала на меті «спонукати Росію до миру», призвела виключно до ескалації з обох боків. Кожна сторона відповідає на масштабні удари ще більш масштабними ударами, і що найбільш жахливе: в цьому протистоянні перш за все страждають не комбатанти, не професійні військові на полі бою, а звичайні мирні мешканці в своїх будинках, на своїх дитячих площадках, тощо. Війна між двома державами і двома великими арміями давно перетворился на перш за все війну проти народів один одного.
Не можна також сказати, що справи на зовнішньополітичному напрямку йдуть якось вдало. Так, Трамп більше не тисне на Київ у питанні мирних переговорів і, схоже, взагалі жодним чином на нього не впливає. Разом із тим українська влада, попри величезні зусилля та особистий візит Зеленського у Білий дім, так і не змогла домогтися від США отримання нових ракет до систем Patriot, яких Київ критично потребує для захисту від балістичних ударів. А обіцянка дати Україні ліцензії на виробництво цих ракет поки що залишається лише обіцянкою.
Окремий напрямок — спроба отримати дозвіл на використання Starlink на території РФ. Як кажуть, Зеленський намагався добитися від Трампа і Маска зняття обмежень, аби використовувати супутникову мережу для наведення дронів на пускові установки балістичних ракет у глибині Росії. Україна хоче застосовувати Starlink для знищення саме пускових установок, які Росія використовує для ударів по українських містах. Однак в США не надали чіткої відповіді, що ставить під сумнів майбутнє цього плану. Досі ж Ілон Маск дозволяв Україні використовувати Starlink виключно на власній території.
Наразі ж Вашингтон, скоріше за все, просто не має бажання займатися українськими справами. Від відмовився від тиску як на Київ, так і на Москву — так само як і від будь-якої допомоги обом. «Я понад рік намагався вас помирити, а ви хочете воювати далі — ну то воюйте хоч до скону», — скоріше за все, саме в такій логіці думає і діє сьогодні Дональд Трамп.
Риторика vs реальність: чи є шанс на мир?
На тлі всіх подій, які розгорталися за останні 40 днів, заяви лідерів обох країн не виглядають обнадійливими. З одного боку, Зеленський вчора публічно запропонував будь-які формати припинення вогню, зокрема перемир'я в повітрі та енергетичній сфері. З іншого боку, президент вже заявив про погодження плану нових ударів по РФ. А Путін вчергове відкинув ідею заморозки війни, натомість давши зрозуміти, що РФ планує воювати ще як мінімум три роки й хоче «досягти всіх цілей» в Україні.
Отже, 40 днів минуло. Операція впливу офіційно завершена. Що можна сказати в результаті?
По-перше, ця операція точно була ефектною. Україна продемонструвала здатність завдавати ударів у глибину Росії — аж до Омська, що в Сибіру. Горіли НПЗ, нафтобази, склади, аеродроми, тощо. Війна невідворотно переноситься на російську територію.
По-друге, операція не стала ефективною. Вона не призвела до фундаментальних змін на фронті, не спричинила внутрішньої дестабілізації в Росії, не змусила Кремль сісти за стіл переговорів. Паливну кризу вдалося частково подолати, економіка не звалилася, протестів не сталося. Тобто саме з точки зору ефективності — йшлося про «примус Росії до миру» — сказати нічого: жодного миру, авжеж, це не принесло.
По-третє, операція мала високу ціну для самої України. Морська блокада портів, масовані та невибіркові ракетно-дронові удари у відповідь, втрати та поранення серед мирного населення — ось якою стала плата.
І найголовніше: на превеликий жаль, ніхто не став ближчим до миру. Складається враження, що навпаки, всі стали навіть далі. Обидві сторони дедалі більше занурюються в ескалацію. Новини з обох країн нагадують якийсь Апокаліпсис: постійно щось горить, прилітає, вибухає, в калюжах крові лежать поранені та загиблі, тощо. Це абсолютно нездоровий новинний потік, який не призводить ні до чого, окрім подальшої радикалізації суспільств, зростання толерантності до смертей і руйнувань. А попереду на нас чекає ще й зима, яка, за численними прогнозами, може стати «найважчою» (знову!) через масовані удари РФ по енергетичній інфраструктурі.
Саме тому найкращий варіант для всіх — негайна деескалація, відновлення політичного діалогу за участі міжнародних партнерів та посередників, та вихід на мир або хоча б на ситуативне перемир'я/ припинення вогню/ будь-яку форму «заморозки», тощо.
Але, на жаль, сьогодні все це скоріше фантазії та мрії, які абсолютно не корелюють з реальністю. Тож хоча 40-денна операція впливу залишилася позаду, війна стала тільки ще більш тотальною. І найгірше, що жодних ознак і перспектив її завершення сьогодні просто не існує.
