Звична реальність для міського голови: організувати роботу комунальних служб після нічних прильотів, дбати про нові укриття, домовлятися про міжнародну допомогу та водночас готувати місто до зими.
У Самарі після чергового російського удару по терміналу «Нової пошти» ще працювали рятувальники. Очільник міста Сергій Рєзнік уже вирішував інші проблеми міста. У прифронтовій громаді це давно стало щоденною роботою. Водночас самому меру доводиться їздити до суду й доводити власну невинуватість у кримінальному провадженні, яке сам мер називає сфабрикованим.
Говорили про те, як керувати містом, коли війна не залишає часу ні на паузу, ні на помилку. Про життя міста під обстрілами, роботу місцевої влади та боротьбу за власну репутацію. Говорили про головне для міського голови — як переконати людей залишатися вдома, в Самару — далі пряма мова Сергія Рєзніка.
Про наслідки обстрілів, захист міста та міський бюджет
Маємо влучання в об'єкт — пізно увечері під удар потрапив термінал «Нової пошти». На місце оперативно виїхали наші рятувальники для гасіння пожежі. Зараз ми детально оцінюємо всі наслідки, до яких призвела ця атака на приміщення, але найголовніше — на цей момент, слава Богу, загиблих та постраждалих немає.
Загалом, на п’ятий рік повномасштабного вторгнення, як цивільний орган влади, ми відповідаємо за ті питання, які лежать в межах нашої компетенції, проте часто змушені виходити за рамки цих прямих функцій. Організували тісну співпрацю з військовими підрозділами і допомагаємо у створенні та забезпеченні сил, які займаються протиповітряним захистом, зокрема й безпосередньо нашого міста. Зрозуміло, що деталі я розголошувати не можу, але така робота ведеться систематично. Це стосується насамперед захисту від звичайних «шахедів» — не реактивних, а тих, які масовано залітають на територію нашої області щодня. Звісно, не можна сказати, що у нас є якась своя окрема протиповітряна оборона міста, яка діє сама по собі — це неможливо. Вона функціонує виключно у складі загальних Сил оборони України, які протистоять загрозам з неба.
Паралельно з цим ми продовжуємо нарощувати комплекс захисних споруд. Зараз це найпростіші укриття, але нещодавно ми отримали субвенцію з державного бюджету на будівництво двох протирадіаційних укриттів (ПРУ). Для бюджету нашого міста самостійно реалізувати такі проєкти було б просто непосильно. Тому ми дуже вдячні органам центральної влади та Кабінету Міністрів, які виділили ці кошти. Роботи проводяться на базі двох наших ліцеїв, і я думаю, що до кінця цього року ми повністю завершимо будівництво обох цих великих протирадіаційних споруд.
Що стосується міського бюджету, то з ним зараз насправді важко. Центральні органи влади покладають на місця все більше обов'язків та функціоналу, тоді як реальних грошей і джерел надходжень до нашої бази стає менше. Попри це, ми постійно вишукуємо можливості для того, щоб не просто виживати під час війни, а й знаходити простір для розвитку. Задля цього іноді доводиться застосовувати навіть нетрадиційні методи, зокрема такі інструменти, як кредитування.
Про кредитування, підготовку до зими та інтеграцію переселенців
Ми звертаємося до державних банків і беремо кредитні кошти. До речі, робили це вже чотири рази, у нас хороша кредитна історія. Якщо ми будемо сподіватися виключно на власні сили міського бюджету, то просто не зможемо реалізувати ті завдання, які сьогодні ставлять перед нами люди. Адже навіть під час війни мешканці хочуть нормальних побутових умов, тому ми активно підтримуємо комунальну сферу. Велика кількість грошей спрямовується на проходження опалювальних сезонів. Зараз ми готуємося до нової зими і вважаємо, що вона буде дуже важкою. Не можна сказати, що попередні періоди були легкими, але цей, у моєму розумінні, може стати ще складнішим. Тому працюємо з міжнародними партнерами та приватними інвесторами щодо встановлення когенераційних установок на території міста, і така співпраця вже реально дає результати.
Окрім цього, активно взаємодіємо з бізнесом та благодійними фондами для облаштування міського простору. Нещодавно маємо чудовий приклад: не витративши жодної бюджетної гривні, завдяки залученим коштам ми повністю реконструювали міський пляж як частину парку, що став улюбленим місцем дозвілля громадян. Це надзвичайно важливо, адже за час великої війни до нашої громади додалося понад 10 тисяч переселенців. Люди були вимушені залишити свої домівки, і наше завдання — допомогти їм повноцінно інтегруватися. Серед них багато дітей, які вже пішли до наших шкіл. Взагалі, завдяки планомірному нарощуванню фонду захисних споруд, більшість наших закладів освіти працюють у змішаному або повноцінному офлайн-режимі. Поступово відкриваємо і дитячі садочки — з десяти вже функціонує половина, що повністю покриває поточні потреби містян. Звісно, не всі батьки готові віддавати дошкільнят через питання безпеки, або ж мають із ким залишити дитину вдома. Міське господарство — це надзвичайно багатогранний організм, де кожен напрямок потребує щоденної уваги та збалансованих рішень.
Про витрати на війну, релокацію бізнесу та конкуренцію за людей
З початку повномасштабного вторгнення місто витратило близько 300 мільйонів гривень на потреби, безпосередньо пов'язані з війною. У мирний час ці кошти пішли б на благоустрій території, ремонт доріг та тротуарів — тобто на ті базові завдання, для забезпечення яких місцева влада й функціонувала у довоєнний період. Війна диктує свої складні нюанси, особливо під час таких тривожних моментів, які наше місто відчуває останніми днями. Адже безпосередньо перед цим у нас також був приліт, внаслідок якого зазнав пошкоджень рухомий склад «Укрзалізниці».
Щодо релокації підприємств з міста, то про це ми навіть не говоримо. Звісно, остаточне рішення завжди залишається за власниками бізнесу, але ми всіляко демонструємо, що такої потреби немає — ми впевнено тримаємося на плаву. Натомість маємо зворотний процес: до нас релокувалися декілька підприємств з інших регіонів. Наповнення бюджету для громади є критично актуальним, адже без працюючої економіки неможливо утримувати соціальну сферу та виконувати інші функції місцевого самоврядування. На сьогодні ми повністю справляємося з цими викликами і навіть намагаємося інвестувати у розвиток на майбутнє, зокрема у спортивні та культурні напрямки.
Зараз усі громади фактично конкурують за людей. Якщо не буде людей, то заради кого нам будувати? Вся інфраструктура і робота влади просто втратить сенс. Ми хочемо, щоб дітям було де займатися спортом та корисно проводити дозвілля, тому приділяємо велику увагу паркам, скверам, розвитку міського пляжу. До цієї роботи активно залучаємо бізнес, який допомагає купувати та встановлювати дитячі й спортивні майданчики. Якщо підростаючому поколінню не буде чим зайнятися, вони поїдуть звідси, а ми прагнемо створити для них умови тут. Наприклад, у нашому Палаці культури сьогодні в різних гуртках та секціях займається близько двох тисяч дітей. Ми повністю відновили цей заклад і відкрили його у 2021 році після двох років простою. Я дуже пишаюся тим, що нам вдалося це зробити, адже це унікальний приклад, коли Палац культури було передано з Фонду державного майна у власність нашої громади.
Про кадровий дефіцит, автоматизацію та допомогу від німецьких партнерів
Сьогодні питання кадрів та дефіциту людей гостро стоїть абсолютно перед усіма. Це величезна проблема не лише для комунальної сфери міста, а й для приватного бізнесу та підприємців. Проте у нас цей виклик наразі більш-менш вирішений завдяки ставці на автоматизацію, механізми та сучасну техніку. Наше місто, м'яко кажучи, не дуже маленьке, тому якісно прибирати й утримувати його виключно ручною працею просто неможливо. Саме тому ми свого часу почали і продовжуємо працювати в напрямку нарощування парку комунальної техніки. Процес суттєво рухається вперед завдяки тісній та дуже вдалій співпраці з німецькими містами-партнерами та різними благодійними організаціями Німеччини. На сьогодні ми вже безкоштовно отримали від них різні види спецтехніки загальною вартістю приблизно 500 тисяч євро. Це потужне підсилення для нашого автопарку, який щодня працює на вулицях громади. Це питання все одно залишається гострим — місту досі потрібна нова техніка для підвищення ефективності всіх робіт.
Про досвід управління, складні виклики та особисті зміни за час війни
Присягу міського голови я склав після виборів 2020 року, 18 листопада. Навіть якби заздалегідь знав, що випаде керувати містом у такий складний для країни час, то все одно подавав би свою кандидатуру. Я абсолютно впевнений у цьому кроці, адже чітко знаю потенціал нашого міста і детально розумію все, що в ньому відбувається. Колеги іноді кажуть, що я з тих керівників, які знають, де який камінець лежить. І це правда, бо міським господарством потрібно володіти досконально — чітко знати, скільки у нас засувок на мережах, яка реальна ситуація з водопостачанням чи водовідведенням. Муніципальне управління — це величезне господарство, де мер має бути хорошим завгоспом. Звісно, я б ніколи не взявся за суто військову справу чи питання оборони, адже в цьому не є фахівцем. Проте в місцевому самоврядуванні я розбираюся чудово: починаючи з 2002 року працював депутатом різних рівнів, тож пройшов ґрунтовну школу та серйозно підготувався до посади голови. Звісно, на виборах керувати громадою може прийти людина й просто «з вулиці», але відсутність досвіду в підсумку змусить потерпати самих мешканців — і такі негативні приклади в країні вже були. Я впевнений, що ми справляємося не найгіршим чином. Розумію, що нікому з міських голів, та й узагалі жодному українцю, не хотілося б жити і працювати в умовах війни, але така вже випала доля, і ми мусимо гідно пройти ці випробування.
Війна, безперечно, змінила мене як керівника — насамперед, здобув величезний обсяг знань і навичок у тих сферах, про які раніше навіть не замислювався. Крім того, я нарешті навчився казати жорстке «ні». Раніше мені це давалося важко, але реалії воєнного часу диктують свої правила, і зараз з'явилося дуже багато вагомих підстав діяти саме категорично. Також я став набагато більше слухати людей. Не можу стверджувати, що війна якось кардинально перекреслила мої базові людські риси чи управлінські практики, але вона точно принесла колосальний новий досвід, яким ми сьогодні вже готові ділитися з партнерами з інших громад.
Про партнерство, перші години вторгнення та досвід ковіду
Ще з 2021 року ми почали активно розбудовувати мережу міст-партнерів і сьогодні ми маємо надійних партнерів як усередині нашої країни, так і за кордоном, у різних куточках світу. Постійно обмінюємося досвідом, а наші іноземні колеги щиро цікавляться тим, як ефективно керувати муніципалітетами та громадами в умовах такої глибокої кризи. Переконаний, що сьогодні кожному голові громади в Україні є що розповісти закордонним друзям. Адже за ці роки ми усвідомили й освоїли величезну кількість речей, з якими в мирний час ніколи не стикалися.
Якщо згадувати перший день повномасштабного вторгнення, то з перших же годин провели екстрену нараду з заступниками та чітко перерозподілили нові обов'язки. Робота миттєво розгорнулася за кількома ключовими напрямками. Перший — оборонні питання. Того ж дня відбулися наради з військовими та нашими силами територіальної оборони. Місто почало оперативно віддавати все, що мало: від важкої комунальної техніки, бетонних блоків та матеріалів для фортифікацій до виготовлення бронежилетів із автомобільних ресор безпосередньо на наших комунальних базах. Другий напрямок — соціальний. Ми одразу створили шелтери і почали приймати перші хвилі переселенців. Наша громада стала важливим хабом для людей, які евакуйовувалися після жорстоких обстрілів або вибиралися з окупації. Багато хто їхав транзитом далі на захід, але людям потрібно було десь перепочити, помитися, прийти до тями. Пам'ятаю, як у травні та червні люди приїжджали буквально в майках і капцях — у чому були. Ми забезпечували їх усім необхідним. Водночас оперативно переналаштували роботу міської лікарні та переформатували освітню сферу. У цьому нам дуже допоміг досвід пандемії ковіду — саме завдяки йому наші школи та дитячі садочки вже з перших днів вторгнення були технічно та організаційно готові безперебійно працювати в онлайн-форматі. Фактично всі сфери міського господарства за лічені години перейшли на рейси воєнного часу.
Про замовні кримінальні справи, «гачки» правоохоронців та абсурдність обвинувачень
У мене не може бути незручних чи неприємних запитань, тому я готовий відверто говорити про кримінальні провадження. Свого часу я пройшов цей шлях, коли працював директором департаменту стратегічного розвитку Дніпровської міської ради. Справу, де я був обвинуваченим, провів через усі інстанції — першу, другу та Верховний Суд. І в усіх судах мене визнали повністю невинним. Але правоохоронна машина у нас працює так, що за незаконне притягнення до відповідальності ніхто не відповідає. Я маю на руках усі виправдовувальні вироки, але жоден прокурор чи слідчий, які штучно створювали цю справу, не поніс покарання. Причому я знаю цей шлях від початку: знаю замовника і навіть знаю, скільки він заплатив. Тоді це був діючий народний депутат від партії влади, який через адмінресурс вирішив мене «зачистити», бо чомусь побачив у мені конкурента на виборах до Верховної Ради, куди я взагалі не збирався йти. Зрештою, вісім років життя я витратив на те, щоб довести, що не винуватий.
І от щойно я це довів, як одразу виникла нова справа, яка триває досі. Звинувачення дуже серйозне — корупція, нібито отримання хабаря. Але парадокс у тому, що немає ні самого хабаря, ні моїх розмов про нього, ні жодного підписаного документа. Взагалі нічого! Усе обвинувачення грунтується виключно на розмовах третіх осіб — співробітників ради, які десь там збиралися, щось обговорювали і посилалися на мене, запитуючи один в одного: «А мер у курсі? А мер дав добро?». Я, як юрист, під час слідства прямо запитав: ви вважаєте, що цього достатньо? Треба ж було бодай дочекатися, щоб мені якісь «сто доларів» занесли, щоб я хоч якийсь папір підписав. Більше того, заявник написав на мене заяву про вимагання грошей 22 лютого 2024 року, хоча наша перша, випадкова і єдина розмова в кабінеті секретаря міськради відбулася лише 15 березня 2024 року. Тобто на момент написання заяви не було жодних контактів чи дзвінків. Справу завело ДБР, причому заяву принесли в якийсь замаскований офіс без вивісок у звичайній адмінбудівлі, а кримінальне провадження відкрили рівно за годину після її підписання. Заявник, до речі, належить до категорії «професійних заявників», яких деякі органи тримають на гачку, щоб штампувати штучні справи. Знаю, що зараз в апеляції слухається схожа справа пана Орлова (колишній заступник голови Дніпропетровської ОВА — прим.ред.), і уважно стежу за його дописами у соцмережах. Суд першої інстанції там поставився об'єктивно, подивимося, що буде в апеляції.
Уся ця система правоохоронних органів потребує докорінного переформатування. Це все ланцюги одних і тих самих подій: штучні провадження створюються просто заради показників чи на замовлення, бо їм потрібні гучні справи проти мерів чи топчиновників. А те, чим усе закінчиться і що людина втрачає до десяти років життя на суди, їх не цікавить. Я відверто говорив із цими правоохоронцями, казав, що все одно доведу свою невинуватість. Знаєте, що вони мені відповіли? «Хто знає, де ми будемо через п'ять років. Нам зараз головне — зробити план». Вони зараз отримали свої премії та нові зірочки, а де об'єктивна сторона справи? У будь-якій правовій країні така справа навіть не дійшла б до розгляду по суті. Де тут я, якщо люди просто говорили між собою? Якби я брав участь у цих розмовах чи щось узяв — це був би склад злочину, але цього не було. Спілкуючись із колегами-мерами, я дізнаюся, що майже у кожного з них є по кілька кримінальних справ — чи то для звітів, чи то щоб тримати на гачку. Наразі справа розглядається у нашому місцевому суді, ми переходимо до допиту ключового свідка-заявника. Але його вже понад пів року не можуть доставити на засідання. Він просто не хоче приходити, бо розуміє, що у мене до нього є двісті прямих запитань і на першому ж допиті він попливе у своїх показах. Спочатку я думав, що моя ситуація унікальна, але поспілкувавшись із колегами, зрозумів, що це системна проблема, якої в нормальній державі точно не має бути.
Про внутрішню стійкість мера та захист репутації
Сказати, що ця ситуація складна — це нічого не сказати, вона ускладнена максимально. Проте якогось особливого рецепта стійкості у мене немає. Мене тримає підтримка родини, друзів та абсолютне внутрішнє розуміння власної правоти. Я належу до тих людей, які просто фізично не могли б нормально почуватися, якби знали, що десь, вибачте, «накосячили». У поточній роботі, коли я знаю, що ми зробили щось класно — як-от із реконструкцією міського пляжу чи іншими проєктами в громаді, — мені ніхто ніколи не доведе, що це погано. Так само і тут: я чітко знаю, що правий, і борюся в міру своїх сил. Я не дозволяю собі сумніватися. Коли ти починаєш сумніватися в собі — це ніби злітає один із пластів твоєї броні, ти стаєш вразливим і втрачаєш здатність ефективно виконувати свою роботу. А я чудово усвідомлюю: якщо хочу пройти цей шлях до кінця, мушу берегти своє ментальне здоров'я та психоемоційний стан. Інакше просто не витримати. Йтиму цим шляхом послідовно. Моє головне завдання — робити все, щоб місто жило й розвивалося, і паралельно вирішувати свої особисті юридичні питання.
Звісно, репутаційно все це переживати надзвичайно складно, адже брудом облили на всю країну. Серед моїх колег чи людей, які загалом цікавляться політикою, навряд чи знайдеться той, хто не чув про цю ситуацію. Через суди мене на пів року відсторонили від виконання обов'язків, я був позбавлений можливості працювати для громади. Але я вірю, що коли повністю пройду цей етап і доведу свою правоту, то обов'язково повернуся до питання притягнення до відповідальності тих, хто все це сфабрикував. Усі, хто неправомірно притягав людей до відповідальності та зловживав своїми погонами чи високим статусом заради штучних справ, мають понести заслужене й суворе покарання. Це моя принципова позиція.
