Схоже, що Михайло Федоров, призначений на посаду міністра оборони лише в січні 2026 року, все ж покине МО. Верховна Рада вже проголосувала за новий склад Кабінету міністрів, і, за наявною інформацією, місця для Федорова в ньому не передбачено. Сам міністр уже фактично підтвердив свою майбутню відставку, що лише підігріло суспільний резонанс.
Важливо одразу ж зазначити: ця історія все ще перебуває в динаміці, остаточного указу на момент написання статті немає, тривають активні дебати, відбувається політичний процес. Федоров же, судячи з усього, залишається в статусі виконуючого обов'язки (за іншою інформацією, його вже остаточно звільнено). Тож загальний тренд очевидний: голова держави, схоже, налаштований рішуче проти Федорова.
Реакція на таке кадрове рішення виявилася вкрай неоднозначною. Сьогодні, 16 липня, в багатьох містах України на центральні вулиці вийшли сукупно тисячі людей, які вимагають не звільняти Федорова, вважаючи це підривом обороноздатності. Обурення публічно висловили й західні партнери.
Наскільки взагалі ефективним був Михайло Федоров на чолі оборонного відомства і чому ж його вирішили прибрати з посади всупереч вуличній та дипломатичній підтримці? Видання UA.News разом із експертами розбиралося в питанні.
«Ефективний менеджер війни»: стратегія, успіхи та провали
Об’єктивно оцінити ефективність будь-якого міністра оборони, який пропрацював близько семи місяців — завдання абсолютно нетривіальне. За такий короткий часовий проміжок неможливо провести глибокі структурні реформи, які б кардинально змінили стан армії. Війна диктує свої жорсткі умови, і часто міністр виконує роль кризового менеджера, а не архітектора нової системи. Втім, навіть за цей нетривалий термін в експертній спільноті, за рідкісним винятком, склався консенсус: Федоров був досить-таки ефективним урядовцем. Такої ж думки дотримується і значна частина суспільства, що й продемонстрували сьогоднішні акції протесту.
Прийшовши в Міноборони з Мінцифри, Федоров одразу взяв курс на технологізацію та осучаснення процесів. Він розпочав низку реформ, які стосувалися насамперед цифровізації війська, автоматизації логістики та фінансового контролю. Його бачення базувалося на тому, що армія має воювати не числом, а технологіями. В тому числі з його ім’ям асоціюється значне нарощування спроможностей у сфері далекобійних ударів та так званих «мідл-страйків» в російському тилу. Атаки на військові та енергетичні об'єкти в Росії стали майже щоденною реальністю.
Втім, тут варто зробити важливу ремарку. Функціонал Міністерства оборони за своєю суттю є переважно господарчим: забезпечення війська, бюджетування, закупівлі, тилові витрати, тощо. Плануванням і безпосередньою реалізацією бойових операцій займається Генеральний штаб ЗСУ, Головне управління розвідки та Служба безпеки України. Тому приписувати всі успіхи на полі бою виключно міністру оборони було б, м'яко кажучи, некоректно. Задача Федорова радше полягає в тому, аби створити політичні та фінансові умови, щоб ці удари стали можливими.
Головна проблема, з якою зіткнувся Федоров — катастрофічна нестача часу. Докорінно змінити громіздку, дуже корумповану систему військового господарювання за півроку неможливо фізично. Йому вдалося запустити певні процеси, але не завершити їх. Іншим критичним фактором, який негативно позначився на його роботі, стала нестача гнучкості в комунікації із ключовими гравцями силового блоку (втім, можливо, що тут все було з точністю до навпаки). Джерела вказують на те, що у Федорова відверто не склалися відносини з Генштабом та особисто з головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським. В умовах війни конфлікт між політичним керівником військового відомства та військовим командуванням — це катастрофа, яка гальмує прийняття рішень.
Отже, говорячи про ефективність Федорова, вимальовується суперечлива і амбівалентна картина. Як ідеолог асиметричної війни та технологічного стрибка він, схоже, дійсно був ефективним. Однак як класичний господарник, змушений щоденно «розрулювати» проблеми з харчуванням, речовим забезпеченням, мільярдними тендерами та багатошаровою комунікацією на рівні різних відомств, він об’єктивно не встиг досягти якихось видатних результатів. Федоров не був «чарівником» чи «спасителем», але був менеджером, ідеї якого часто випереджали можливості типової пострадянської бюрократичної машини.
Політичне підґрунтя відставки: професіоналізм — не рятівний круг
З погляду професійної придатності до Федорова нехай і були деякі запитання, але загальний баланс все ж очевидно схилявся на його користь. Та справжні причини звільнення криються зовсім в іншій площині. Це класична історія про політичну конкуренцію, апаратну боротьбу та контроль над фінансовими потоками. Аналізуючи ситуацію, стає очевидно: Федорова прибрали не тому, що він погано працював, а тому, що він став занадто самостійною та впливовою фігурою.
Протягом усіх років у владі Михайло Федоров успішно будував бренд «ефективного технократа», який виступає за все прогресивне і проти архаїчного минулого. Діджиталізація, дрони, роботи, штучний інтелект на полі бою, тощо — цей порядок денний зробив його улюбленцем західних партнерів та лідерів суспільної думки. Наскільки цей імідж був близьким до реальності — питання дискусійне: десь він збігався на 100%, десь був явно перебільшеним. Але головне, що ця репутація сучасного менеджера зі стратегією перетворила його на самостійного політичного гравця з власними, незалежними від Офісу президента каналами зв’язку.
Федоров вважається близьким до грантових кіл та європейських еліт. Це яскраво підтверджується реакцією Брюсселя на новини про його відставку. Це стало «великою несподіванкою» для ЄС і «викликає питання», заявив серед іншого єврокомісар з питань оборони Андрюс Кубілюс. Аналогічні статті зараз з'являються у західній пресі. Такі заяви — маркер того, що Федоров мав власні, незалежні від президента контакти, які викликали дедалі більше роздратування на Банковій.
Другою, не менш важливою причиною є фінанси. Міністерство оборони — це гігантські бюджети на закупівлі для армії та колосальні фінансові потоки, на яких давно й міцно сидять «свої люди». За свідченнями джерел, Федоров вступив у конфлікт із цими групами впливу, а його спроби навести свій лад у справах викликали закономірний спротив. Тож фінансова підоснова відставки, скоріше за все, була далеко не останньою у списку причин.
Третій, і, мабуть, найбільш ключовий фронт боротьби — це конфлікт із головкомом Сирським та його командою. Розбіжності стосувалися методів ведення війни, розподілу фінансування та оперативних пріоритетів. Кульмінацією стала ситуація, коли Федоров почав вимагати відставки Сирського. Це був прямий виклик президенту, адже саме Зеленський робив і робить ставку на чинного головкома. Поставши перед вибором, президент цілком логічно і очікувано для системи обрав генерала. Жертвувати Сирським було надто ризиковано, тому в жертву принесли Федорова.
Нарешті, останнім цвяхом у кришку його міністерської кар’єри стала заздалегідь нездійсненна задача. Федорову доручили провести реформу мобілізації і ТЦК, адже суспільний негатив через насильницьку «бусифікацію» росте в геометричній прогресії та вже подекуди призводить до бунтів. Проблема в тому, що виконати це завдання неможливо суто фізично.
По-перше, Федоров так і не представив чіткої концепції реформи. Терміни її презентації постійно переносилися, адже реформувати те, чим ти не керуєш, м'яко кажучи складно. Мобілізацією та роботою ТЦК займаються Сухопутні війська, які підпорядковані особисто Сирському і президентові як Верховному Головнокомандувачу. Міністр оборони не має прямого оперативного впливу на цю вертикаль.
По-друге, всі прекрасно розуміють, що альтернативи жорсткій мобілізації (у розумінні влади) зараз просто не існує, тож ніхто не піде на те, аби її припинити. Навпаки: враховуючи ситуацію на фронті та потенційне оголошення призову вже в Росії після парламентських виборів, варто очікувати, скоріше, навіть посилення мобілізаційних заходів в Україні.
По-третє — і це найсуттєвіше — саме така форма мобілізації явно є прямою вказівкою з самого верху. Не може бути так, що вище керівництво держави про неї не знає — знає. І тим паче не може бути так, що президент або головком розуміють проблему, але не можуть нічого вдіяти: тільки вони, власне, і можуть. Якби вони прийняли рішення зупинити саме насильницьку «бусифікацію», то це зробили би одним днем, просто наказавши «збавити оберти». Федорову ж дали завідомо нездійсненну задачу, поставивши його в становище, коли завдання очікувано буде провалене. Коли ж це сталося, його закономірно звинуватили в неефективності та використали це як ще один привід для звільнення.
Думки експертів
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік впевнений: доля Федорова ще не вирішена. Ситуація перебуває в динаміці.
«Ми бачимо, що починають розвиватися протести, пов'язані з можливою відставкою Федорова. Пам'ятаємо, що останні протести, так званий «картонний Майдан», примусив владу скасувати свої рішення про перепорядкування НАБУ і САП Генеральній прокуратурі. Я не виключаю, що зараз влада буде шукати якесь інше рішення, або якусь іншу посаду для Федорова, бо ці протести б'ють і по рейтингам влади, і по її репутації за кордоном. Також не можна повністю виключити, що Федоров залишиться в Міністерстві оборони чи обійме посаду віце-прем'єр-міністра з відповідальністю в частині Міністерства оборони і військових технологій. Буде шукатися якесь рішення.
Ключові причини звільнення Федорова — конфлікт із генералітетом і особисто Сирським, те, що він став занадто близьким до західних партнерів і антикорупційної вертикалі, яка конфліктує з президентською вертикалю в нашій політичній системі, ну і намагання списати на Федорова провал мобілізаційної реформи. Оці три речі визначали бажання звільнити Федорова. В корені цього, звичайно, також лежить те, що Федоров набирає політичної ваги, перетворюється поступово на фігуру зразка Буданова чи Залужного, і може колись скласти конкуренцію чинній влади. Тому політична конкуренція і боротьба за владу лежать в корені цього рішення. Федоров був одним з найбільш ефективних міністрів оборони України, і з точки зору управління і професійності до нього найменше претензій. Тож це питання не професійне, а перш за все політичне», — впевнений Руслан Бортнік.
Політолог, директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов, коментуючи ситуацію довкола Федорова, згадав старий анекдот: чим морська свинка відрізняється від пацюка? Тим, що в морської свинки кращий піар. Так і з Михайлом Федоровим.
«Дійсно, у міністра оборони Федорова піар був набагато краще, ніж в Умерова чи Резнікова. Всім фахівцям давно було зрозуміло, що весь час з міністром працюють досить професійні політконсультанти та політтехнологи, які мало-помалу, але вибудовують імідж в медійному просторі. Але це не головне. Головне те, що всі бачили: у Федорова є політичні амбіції та певні політичні перспективи. А якщо в тебе з'являються амбіції, то у першого обличчя країни з'являються підозри. І це стало одним із головних чинників, які призвели до ситуації довкола Михайла Федорова: занадто самостійно, занадто впевнено він почав працювати. І я гадаю, це не влаштовувало Володимира Зеленського. Додам також, що з'явилися певні кола тих, кого прибрали від мільярдних контрактів Міноборони. А остаточною краплею став конфлікт із головкомом, адже Сирський для Зеленського куди важливіший за Федорова. Через видання «Бабель» досить потужно розігнали скандал зі «Скелею» — можливо, за цим також стояв Федоров. Але це не допомогло. В апаратній боротьбі Федоров програв Сирському.
Якщо ж підбити остаточні підсумки, то дійсно у Федорова були певні досягнення. Те ж відключення Starlink росіянам — для них це болюче, це відчутно. Далі — збиття дронів, мідл-страйки, все це перетворилися на велику проблему для Росії. Цифровізація Міноборони — тут вдалося 50 на 50. Але головне, що не вдалося — це реформа мобілізації. І треба сказати, що це відразу виглядало як місія, яку неможливо виконати. Звалювати все це на Федорова… Змінити кардинально те, що відбувається на вулицях українських міст, те свавілля і кримінал, що тягнуться за ТЦК, Федоров не зміг би при всьому бажанні. А зараз ми бачимо намагання повторити «картонний Майдан». В першу чергу це призведе до загострення конфлікту Федорова із Зеленським. А також вдарить по політичним перспективам міністра оборони, тому що занадто рано продемонструвалося, що Федоров є потенційним канидадом на гетьманську булаву. Зеленський цього не вибачить», — впевнений Андрій Золотарьов.
Експерт наголошує: скоріше за все, згодом будуть і кримінальні справи по корупції в Міноборони за часів Федорова, будуть справи проти потенційних спонсорів, тощо. Тож «ще не вечір». Можливо, якийсь час Федоров ще залишиться виконуючим обов'язки — допоки все не вляжеться і не вщухнуть протести.
«Та враховуючи психологічні особливості президента, Зеленський цього всього Федорову не вибачить. Сто відсотків», — резюмував Андрій Золотарьов.
Підбиваючи підсумки, Михайло Федоров ситуативно програв не як управлінець, а як політик. У жорсткій підкилимній боротьбі, де апаратна вага та контроль над ресурсами важать більше, ніж ініціативність і репутація, він виявився слабшим гравцем. Так, він був відносно ефективним управлінцем: скоріше за все, не настільки геніальним, як кажуть у соцмережах, але точно ефективнішим за багатьох попередників. Він мав стратегію, мав драйв, мав візію майбутнього війська.
Однак у нинішній українській політичній реальності критерії успіху зовсім інші. На першому місці наразі стоять не візіонерство та ефективність, а функціональність, передбачуваність і відсутність політичних амбіцій. Такою є логіка самої системи, і як Федоров хотів це змінити, одночасно знаходячись всередині системи і залишаючись її складовою частиною — рішуче незрозуміло. Це як колеса в автомобілі: вони керуються єдиним рульовим механізмом, і фізично не може бути так, що три колеса їдуть праворуч, а четверте раптово повертає ліворуч.
Втім, ця історія ще далека від завершення. Сьогоднішні вуличні протести, суспільне невдоволення та прямі запитання від європейських партнерів свідчать про те, що ситуація залишається в динаміці. Політичний капітал, який Федоров встиг накопичити за цей час, виявився достатньо великим, щоб просто так піти в небуття. Тож скидати його з рахунків, безсумнівно, ще рано.
