Навесні 2022 року українсько-польський кордон став одним із головних символів європейської солідарності з Україною. Поляки зустрічали біженців на вокзалах, селили українські родини у власних домівках, збирали гуманітарну допомогу, а Варшава перетворилася на одного з найактивніших політичних і військових союзників Києва.
Тоді здавалося, що повномасштабне вторгнення Росії якщо не закрило старі історичні суперечки, то принаймні надовго відсунуло їх на другий план.
Через чотири роки картина виглядає зовсім інакше. Українське зерно стало предметом політичного конфлікту, польські фермери блокували кордон, до двосторонніх відносин повернулася Волинь, президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої польської державної нагороди, опозиційні політики заговорили про депортацію частини українських чоловіків, а польська влада вже змушена реагувати на зростання кількості нападів на українців.
Змінилося і ставлення самого польського суспільства. У березні 2022 року прийом українських біженців підтримували 94% поляків. У липні 2026 року вперше за весь час вимірювань противників стало більше за прихильників: 52% проти 42%.
UA.News розповідає, як за чотири роки Польща пройшла шлях від майже безумовної підтримки України до значно холоднішого партнерства, чому першим справжнім переломом стала зернова криза та чи означає нинішня хвиля конфліктів кінець польсько-українського союзу.
2022 рік: Польща стала одним із найближчих союзників України
Після 24 лютого 2022 року Польща опинилася в унікальному становищі. З одного боку, вона стала одним із головних маршрутів для українців, які тікали від війни. З іншого — одним із ключових логістичних центрів, через які до України надходила західна допомога.
Польське суспільство також демонструвало надзвичайно високий рівень підтримки.
За даними Центру дослідження громадської думки CBOS, у березні 2022 року 94% поляків підтримували прийом біженців з України, а противників цього було лише близько 3%. Підтримка залишалася надзвичайно високою ще протягом наступного року.
У той самий період Володимир Зеленський став одним із найпопулярніших іноземних політиків у Польщі. У липні 2022 року йому довіряли 86% опитаних поляків, тоді як не довіряли лише 4%.
Це був момент, коли спільна загроза фактично перекрила всі інші теми.
Суперечки навколо Волині, діяльності ОУН та УПА, ексгумацій польських жертв, економічної конкуренції та трудової міграції нікуди не зникли. Просто на тлі російських ракет, боїв за Київ та мільйонів людей на кордоні вони тимчасово перестали бути головними.
Ця пауза тривала недовго.
Українське зерно стало першим справжнім переломом
Перший великий конфлікт виник не через історію, а через гроші.
Після того як Росія почала блокувати українські морські маршрути, ЄС відкрив для української продукції сухопутні коридори. Значна частина зерна мала лише проходити через Польщу транзитом, однак частина залишалася на місцевому ринку.
Для польських фермерів це означало додаткову конкуренцію і тиск на ціни.
Вже навесні 2023 року польські аграрії почали активно протестувати. Сам CBOS у своїх дослідженнях згодом прямо пов'язував початок падіння підтримки українських біженців із зерновою кризою навесні 2023 року.
Кульмінація настала восени.
Після завершення загальноєвропейських обмежень Польща вирішила самостійно продовжити заборону на імпорт частини української агропродукції.
Під час виступу на Генеральній асамблеї ООН Володимир Зеленський заявив, що деякі країни Європи розігрують навколо зерна «політичний театр» і фактично допомагають підготувати сцену для Москви. Польща сприйняла це як звинувачення на свою адресу та викликала українського посла.
Тодішній прем'єр-міністр Матеуш Моравецький у відповідь закликав Зеленського більше ніколи не «ображати поляків». Уперше від початку великої війни внутрішні інтереси Польщі відкрито зіткнулися з інтересами України.
Саме осінь 2023 року можна вважати першим великим переломним моментом у відносинах. Підтримка України перестала бути для польської політики темою, яка існувала окремо від виборів, економіки та боротьби за голоси фермерів.
Блокада кордону зробила політичний конфлікт особистим
Наступний етап почався вже на дорогах.
Наприкінці 2023-го кордон почали блокувати польські перевізники, а у 2024 році до масштабних протестів приєдналися фермери.
У лютому польські аграрії фактично перекрили більшість основних пунктів пропуску. Президент Зеленський називав ситуацію «ерозією солідарності» та пропонував польському керівництву зустрітися безпосередньо на кордоні.
Для поляків протести переважно стосувалися конкуренції, умов торгівлі та аграрної політики ЄС. Для українців ситуація виглядала зовсім інакше.
Україна воювала, через Польщу проходила значна частина вантажів, а на кордоні утворювалися багатокілометрові черги.
Найбільший резонанс спричинили випадки, коли протестувальники почали висипати українську продукцію.
У лютому 2024 року на польській залізничній станції було висипано близько 160 тонн українського зерна. Київ вимагав покарати винних. Саме тоді конфлікт перестав бути суперечкою міністрів.
Для багатьох українців фотографії зерна на землі стали символом того, наскільки далеко відносини відійшли від весни 2022 року.
Волинь повернулася у велику політику
Економічні конфлікти поступово наклалися на набагато складнішу тему — історичну пам'ять.
У Польщі Волинська трагедія залишається одним із найбільш чутливих питань у відносинах з Україною. Польський парламент визначає масові вбивства польського населення, здійснені українськими націоналістами у роки Другої світової війни, як геноцид.
Для України ситуація складніша. УПА є частиною українського національного історичного наративу про боротьбу за незалежність, зокрема проти СРСР.
Ці два погляди роками існували паралельно. У 2026 році вони зіткнулися знову. У травні Зеленський підтримав надання українському військовому підрозділу почесного найменування, пов'язаного з УПА. У Польщі рішення спричинило різку реакцію.
19 червня президент Кароль Навроцький оголосив, що позбавляє Зеленського ордена Білого Орла — найвищої державної нагороди Польщі.
Зеленський у відповідь повернув нагороду. Польські відзнаки почали повертати й інші українські політики та посадовці.
Це вже була не торговельна суперечка.Цей конфлікт став найбільшою дипломатичною кризою між країнами від початку російського повномасштабного вторгнення.
Навроцький проти Туска: навіть у Польщі немає однієї позиції щодо України
Водночас говорити про якусь єдину «антиукраїнську позицію Польщі» було б неправильно. Політичний конфлікт добре показав розкол усередині самої польської влади.
Президент Навроцький займає жорсткішу позицію щодо історичних питань. Натомість уряд Дональда Туска намагається не допустити, щоб Волинь зруйнувала стратегічну співпрацю між країнами.
Після історії з орденом Туск прямо заявив, що конфлікт польських і українських політиків є «стратегічною помилкою», яка зашкодить обом державам економічно, геополітично та репутаційно.
Водночас Туск наголошує, що Україна має працювати зі складними сторінками своєї історії. На початку липня він заявляв, що без цього буде складно рухатися до Європейського Союзу.
Київ після найгострішої фази конфлікту також почав демонструвати готовність до компромісу. 17 липня Зеленський провів окрему нараду щодо відносин із Польщею та пообіцяв розширити роботу з розслідування подій минулого й відкрити відповідні архіви українських спецслужб.
Тобто навіть у момент найбільшої дипломатичної сварки обидві сторони продовжують шукати механізм, який дозволить не перетворити історію на постійний політичний конфлікт.
Від 94% підтримки до більшості противників: що сталося з польським суспільством
Найбільш промовиста зміна відбулася не в кабінетах президентів, а серед звичайних поляків.
У березні 2022 року 94% громадян Польщі підтримували прийом українських біженців.
У липні 2026 року, за новим опитуванням CBOS, ситуація стала протилежною: 52% виступали проти подальшого прийому українських біженців, 42% — підтримували його. Це вперше від початку таких вимірювань, коли противників стало більше за прихильників.
Ще 54% поляків вважають допомогу, яку країна надає українським біженцям, надто великою. Лише 40% оцінюють її як достатню.
Причому CBOS звертає увагу на ще одну важливу тенденцію: раніше негативніше ставлення до українців було особливо характерним для певних вікових чи політичних груп. У 2026 році воно стало значно ширшим і поширилося на різні категорії населення.
Змінилося і загальне ставлення до українців.
У січневому дослідженні CBOS 2026 року симпатію до українців висловили 29% поляків, а антипатію — 43%. Центр зазначає, що погіршення ставлення до українців спостерігається вже третій рік поспіль.
Показовою є і динаміка особистого рейтингу Зеленського.
У липні 2022 року йому довіряли 86% поляків. У лютому 2026 року — вже 49%. Рівень недовіри за цей час зріс із 4% до 28%.
Зеленський при цьому все ще залишається одним із найбільш позитивно оцінених іноземних політиків у Польщі. Тобто мова йде не про повне відторгнення України, а про дуже різке зниження того рівня суспільної симпатії, який існував на початку війни.
Депортація українських чоловіків уже стала політичною темою
Ставлення суспільства безпосередньо впливає і на риторику політиків.
Ще у 2024 році CBOS з'ясував, що 67% поляків підтримували ідею повернення в Україну чоловіків призовного віку, які перебувають у Польщі, тоді як проти виступали 22%.
У серпні 2026 року ця тема перетворилася вже на конкретну політичну пропозицію.
Один із керівників опозиційної партії «Право і справедливість» Тобіаш Бохенський заявив, що після можливого повернення PiS до влади одним із перших рішень може бути депортація українських чоловіків призовного віку, які не працюють у Польщі легально.
Польський уряд назвав ідею демагогічною та абсурдною. За даними Міністерства внутрішніх справ Польщі, близько 95% українських чоловіків відповідного віку, які перебувають у країні, працюють легально.
Але важливий тут навіть не масштаб можливих депортацій. Сам факт того, що така пропозиція стає частиною нормальної політичної дискусії великої польської партії, показує, наскільки змінилася атмосфера порівняно з 2022 роком.
Від політичної риторики до побиттів українців
Ще тривожніша тенденція — зростання кількості нападів на українців. У липні великий резонанс отримало відео, на якому троє чоловіків напали у Вроцлаві на українця та його дівчину. Двох підозрюваних затримали.
Після цього прем'єр Дональд Туск був змушений публічно закликати припинити ксенофобське насильство проти українців.
За даними польської поліції, у першій половині 2026 року було зареєстровано 180 повідомлень про можливі злочини на ґрунті ненависті проти українців — приблизно на 30% більше, ніж за аналогічний період попереднього року.
Це не означає, що 180 випадків уже визнані судами злочинами на ґрунті ненависті, але тенденція стала достатньо помітною, щоб на неї реагував особисто прем'єр. Водночас важливо бачити й інший бік польського суспільства.
9 серпня у понад двадцяти польських містах відбулися демонстрації проти насильства та ксенофобії щодо українців. У Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Познані та інших містах поляки виходили під гаслами проти ненависті до мігрантів.
Тобто Польща не стала «антиукраїнською». Швидше українське питання стало одним із факторів дедалі глибшої поляризації самого польського суспільства.
Чому історія знову стала проблемою для України та Польщі
Однією з причин нинішнього погіршення відносин є те, що після кількох років війни на перший план знову вийшли питання, які у 2022 році фактично були відкладені через спільну загрозу з боку Росії.
Професор Університету Санкт-Галлена Ульріх Шмід у описує нинішню ситуацію як своєрідну «історичну пастку». На його думку, українська та польська інтерпретації Волинської трагедії настільки відрізняються, що простір для спільного трактування залишається дуже вузьким.
Він звертає увагу і на характерну циклічність відносин двох країн, де періоди демонстративної дружби змінюються гострими взаємними звинуваченнями.
Українсько-американський економіст Роман Шеремета займає більш проукраїнську позицію. Він вважає, що відносини Польщі та України не можна зводити лише до суперечки навколо Волині та УПА.
На його думку, обидві сторони мають чесно говорити про злочини минулого, але історична пам'ять не повинна перетворюватися на інструмент, який руйнує стратегічне партнерство двох країн сьогодні.
І це, можливо, одна з головних проблем нинішнього етапу відносин: історія дедалі частіше переходить із площини роботи істориків у передвиборчу політику, заяви президентів та боротьбу партій за виборця.
Польща і Україна вже не повернуться у весну 2022 року
Попри всі конфлікти, Польща не перестала бути стратегічно важливим партнером України.
Країни залишаються сусідами, Польща залишається критично важливою для української логістики та безпеки східного флангу НАТО, а сама Україна для Варшави залишається державою, яка стримує Росію на сотні кілометрів східніше польського кордону.
Саме тому навіть після найбільшого дипломатичного скандалу обидві сторони почали шукати шлях назад до робочих відносин. Зеленський пообіцяв розширити доступ до архівів та роботу над історичними питаннями, а Туск відкрито закликає не перетворювати конфлікт навколо минулого на стратегічний розрив.
Але до атмосфери 2022 року повернутися, ймовірно, вже неможливо. Тоді відносини визначалися однією надзвичайною подією — російським вторгненням. Польща бачила Україну передусім як жертву агресії та державу, яку потрібно врятувати.
За чотири роки до цієї картини повернулися всі інші фактори: конкуренція фермерів, міграція, соціальні виплати, вибори, суперечки навколо вступу України до ЄС, Волинь, УПА та взаємні образи політиків.
Тому перелом не стався в один день.
Перший серйозний надлом відбувся навесні та восени 2023 року навколо зерна. Блокада кордону у 2024 році перенесла конфлікт із кабінетів на рівень суспільства. А суперечка навколо історичної пам'яті у 2026 році показала, що навіть війна з Росією вже не здатна автоматично перекривати всі інші протиріччя.
Найкраще масштаби зміни демонструють дві цифри. У березні 2022 року 94% поляків підтримували прийом українських біженців. У липні 2026 року таких залишилося 42%, тоді як 52% уже виступили проти.
Це не кінець польсько-українського партнерства. Швидше, це кінець його найромантичнішого періоду.
Наступний етап відносин буде набагато прагматичнішим: Польща дедалі частіше вимагатиме від України враховувати її економічні та історичні інтереси, а Київ — від Варшави не перетворювати внутрішню політичну конкуренцію на антиукраїнську.
І головне питання тепер полягає не в тому, чи зможуть українці та поляки знову відчути ту саму єдність, що навесні 2022 року. А в тому, чи зможуть дві держави навчитися сперечатися про зерно, біженців і Волинь так, щоб ці суперечки не перекреслювали значно більший стратегічний інтерес — не дозволити Росії знову визначати майбутнє Східної Європи.
