Останні дні в Україні тривають протестні акції, масштаб яких привертає увагу, особливо з поправкою на воєнний час і, взагалі-то, заборону масових зібрань. Формальним приводом для виходу людей на вулиці стало звільнення Михайла Федорова з посади міністра оборони. Останній має в суспільстві імідж ефективного управлінця та реформатора-технократа, а його відсторонення відбулося з явними порушеннями закону. Саме це й спровокувало хвилю мітингів з картонками — «картонний Майдан 2.0».
Однак уважний аналіз гасел, риторики та динаміки цих зібрань дозволяє побачити значно глибший процес. Те, що починалося як кампанія на підтримку конкретного чиновника, дедалі виразніше трансформується в рух із принципово іншим порядком денним. У фокусі протестувальників опиняється не стільки відновлення Федорова на посаді, скільки відставка головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, з яким у вже колишнього міністра оборони був конфлікт.
Цей зсув вартий окремого розгляду, оскільки схоже на те, що за ним проглядається не просто кадрове питання, а спроба повноцінного перегляду ролі армії в політичній системі держави. Що це означає — розбираємося детальніше в матеріалі UA.News.
Федоров як інструмент, а не кінцева мета
Постать Михайла Федорова в контексті нинішніх протестів є показовою. Він, безперечно, не є випадковим чиновником в українській владі. За роки роботи на різних посадах йому вдалося вибудувати імідж людини, яка розуміється на цифровізації, технологіях та інноваціях. Його контакти на Заході, сформовані завдяки послідовній комунікації та просуванню технологічного порядку денного, створили йому репутацію одного з небагатьох членів уряду, який говорить з міжнародними партнерами зрозумілою їм мовою. Саме цей політичний і медійний капітал дозволив мобілізувати частину громадянського суспільства після його звільнення.
Однак було б помилкою вважати Федорова самостійним політичним лідером. Він є насамперед управлінцем і технократом, абсолютною складовою частиною тієї самої системи, проти якої, за логікою протесту, нібито виступає. У цьому криється фундаментальна суперечність: як можна змінити систему, будучи її невід'ємною частиною? Автомобіль не може їхати в різні боки, якщо три колеса повернуті праворуч, а одне — ліворуч. Конструкція не дозволяє такого маневру без руйнування всього механізму. Федоров не є тим елементом, який здатний зламати усталену конфігурацію влади, адже він сам є продуктом цієї конфігурації.
Саме тому протести, що стартували під гаслами його повернення, досить швидко виявили свою справжню природу. Федоров тут виступає радше як таран. Його ім'я, його імідж, його медійна впізнаваність використовуються для легітимації значно ширших вимог. Це класичний приклад того, як персоналістський привід перетворюється на інструмент для розхитування значно більш фундаментальних конструкцій. І головною мішенню цього розхитування є, схоже, не цивільне оборонне міністерство, а вище військове командування.
Сирський як головна мішень протесту
Чому ж саме Сирський опинився в епіцентрі протестної риторики? Відповідь на це питання вимагає розуміння тієї ролі, яку нинішній головком відіграє в системі владних відносин.
Олександр Сирський — це військовий керівник, позбавлений публічних політичних амбіцій. Його стиль управління, його комунікація, його позиціонування в публічному просторі свідчать про те, що він є насамперед виконавцем волі політичного центру (себто президента). Він реалізує поставлені перед ним завдання, не претендуючи на самостійну політичну роль, не формуючи власний порядок денний, не намагаючись конвертувати посаду у вплив за межами суто військової сфери.
Саме ця передбачуваність і відсутність амбіцій цінується нинішньою владою. У системі, де ініціативність, візіонерство та самостійність дедалі частіше сприймаються як загроза, а не як конкурентна чеснота, Сирський є ідеальним кандидатом на роль головкома. Він не створює альтернативного центру тяжіння, не акумулює персональну легітимність, не формує коло лояльних особисто йому офіцерів, яке могло б стати основою для політичного впливу, тощо. Він людина-функція, а не самостійний гравець. Це не гарно і не погано, це жодним жодним чином не принижує Сирського як людину і як професіонала — це просто факт.
Однак саме це і робить його мішенню для тих сил, які прагнуть бачити на чолі армії зовсім іншу фігуру. Фігуру, яка володітиме не лише військовою владою, але й політичною суб'єктністю. Фігуру, яка зможе говорити з політичним керівництвом держави з позиції рівного, а не підлеглого. І тут ми підходимо до найсуттєвішого питання: про те, чиїм інтересам відповідає така зміна і які наслідки вона може мати для держави загалом.
Політична суверенізація армії: історичний контекст і сучасні ризики
Армія як політичний актор — це феномен, добре відомий світовій історії. Найбільш близький та зрозумілий нам приклад з сучасного світу — Туреччина, де військові десятиліттями виступають гарантами світського ладу, здійснюючи перевороти щоразу, коли вбачають загрозу кемалістським принципам. Можна також згадати Єгипет, де армія є не просто державним інститутом, а глибоко інтегрованим у економіку та політику організмом, що формує порядок денний країни незалежно від цивільних урядів. З відносно недавньої історії згадується Греція з її режимом «чорних полковників»: це приклад того, як група офіцерів може узурпувати владу, виправдовуючи це національними інтересами.
Ці історичні паралелі не є абстрактними академічними вправами. Вони демонструють, що відбувається, коли озброєна організація з жорсткою ієрархією отримує політичну суб'єктність.
В українській історії армія ніколи не була політично суверенною — мабуть, аж з часів Гетьманщини і козацтва. Це твердження справедливе і для радянського періоду. Той же Сталін, який фізично знищив авторитетних бойових командирів Червоної армії ще до початку Другої світової, а після перемоги над Німеччиною методично позбавив впливу та посад Жукова, Ворошилова та інших воєначальників, чудово розумів небезпеку, яку становить популярний військовий лідер із відданими йому військами. Цей урок засвоїли політичні керманичі на всьому пострадянському просторі.
Так, російська армія нині так само позбавлена політичної ролі. Кремль ретельно стежить за тим, щоб жоден воєначальник не набув занадто великої самостійності. Доля Євгена Пригожина, який очолив велику групу озброєних та готових на все людей, отримав надмірний вплив, незалежність і спробував конвертувати це в політичний тиск — аж до маршу на Москву — є красномовною ілюстрацією того, як закінчуються подібні спроби. Пригожинський заколот став ще одним підтвердженням правила: держава не терпить альтернативних центрів сили, особливо коли ця сила озброєна.
Українська влада демонструє чудове розуміння цих самих закономірностей. Колишній головнокомандувач Валерій Залужний, який набув надзвичайної популярності в суспільстві та став сприйматися як самостійна політична величина, був знятий з посади та відправлений послом до Лондона. Його компетентність як дипломата — питання другорядне. Головне ж те, що він перестав бути політичним актором на чолі мільйонної організації зі зброєю в руках. Це рішення було абсолютно раціональним з точки зору збереження контролю над армією, хоча й спричинило хвилю невдоволення серед тих, хто вбачав у Залужному альтернативу.
Що стоїть за вимогою відставки Сирського
Повертаючись до нинішніх протестів, варто чітко розуміти: вимога відставки Сирського не є самоціллю. Це проміжний етап. Кінцева мета тих сил, які стоять за цими вимогами, полягає в тому, щоб головнокомандувач Збройних сил України став незалежною політичною фігурою. Тобто йдеться про політичну суверенізацію армії як інституту.
Сьогодні українська армія як єдина структура не є політичним актором. Так, існують окремі особистості — медійні комбати, популярні командири, які мають політичні амбіції та намагаються їх реалізувати. Так, є структури, які вибудовуються роками навколо харизматичних лідерів — як-от умовний Андрій Білецький з його організаційною мережею, що формувалася десятиліттями. Але це саме окремі особистості та їхні політичні проекти, а не армія як цілісний організм. Армія залишається підпорядкованою цивільному керівництву, і цей принцип є фундаментальним для українського устрою.
Заміна Сирського на фігуру, яка володітиме політичною волею, автономністю та персональною легітимністю, радикально змінила б цю конфігурацію. Такий головком перестав би бути просто виконавцем рішень політичного керівництва. Він став би гравцем, який може формулювати власний порядок денний, спираючись на підтримку війська та суспільства. І це створило б принципово нову ситуацію в українській політиці: ситуацію, в якій армія набуває політичної суб'єктності — з усіма витікаючими наслідками.
Тож протести, що тривають наразі в Україні, є значно складнішим явищем, ніж може здатися на перший погляд. Те, що починалося як реакція на звільнення конкретного міністра, поступово оголює глибший конфлікт: щодо ролі та місця армії в політичній системі держави. Федоров у цій конструкції є радше інструментом, тактичним приводом для легітимації ширших вимог, аніж справжньою метою протесту.
Справжня ж мета — зміна головнокомандувача, і через це — політична суверенізація армії. Прихильники такого сценарію прагнуть бачити на чолі Збройних сил не передбачуваного виконавця, а самостійну політичну фігуру, здатну формувати порядок денний і виступати противагою цивільній владі. Це принципово інша модель, ніж та, що існувала в Україні протягом усієї її новітньої історії.
Питання про те, чи потрібна Україні політизація та суверенізація армії, не має однозначної відповіді. Історичний досвід свідчить, що військові у владі — це завжди шлях до авторитаризму, диктатури, ще більшого обмеження прав і свобод, ніж це є зараз. Режим «чорних полковників» у Греції, єгипетські та турецькі перевороти, безкінечні військові заколоти в найбідніших країнах Африки — все це приклади того, до чого призводить перетворення армії на самостійний політичний суб'єкт.
З іншого боку, наявність у армії голосу, який буде чутним в політичному процесі, не обов'язково означає узурпацію влади. Питання в балансі, який, втім, надзвичайно важко втримати.
Нинішня ситуація є прямим наслідком рішень, які ухвалювалися політичним керівництвом держави. Кадрові зміни, що суперечать усталеним процедурам, невідповідність законодавчим нормам, відсутність нормальної публічної комунікації — все це провокує суспільну реакцію. Протести, навіть якщо вони починалися з підтримки конкретної особи, невідворотно еволюціонують у бік більш фундаментальних вимог. І ця еволюція — від захисту міністра до атаки на головкома — є цілком закономірною.
Резюмуючи, українське суспільство перебуває зараз у точці, де вирішується не просто доля окремих посадовців: визначається модель відносин між цивільною владою та військовим командуванням на роки вперед. Чи залишиться армія інструментом державної політики, підпорядкованим цивільному керівництву, чи набуде політичної суб'єктності, здатної конкурувати з інститутами влади — відповідь на це питання матиме наслідки, що виходять далеко за межі нинішнього моменту.
Що ж стосується Сирського, то його доля, скоріше за все, вже вирішена. І найближчим часом, цілком вірогідно, варто очікувати відставки головкома. А от на кого його замінять — ось це вже по-справжньому цікаво.
