Українським військовозобов’язаним чоловікам час повертатися додому – така риторика дедалі частіше лунає у європейських столицях.
Днями міністр закордонних справ Німеччини Йоганн Вадефуль заявив, що уряд ФРН готовий сприяти поверненню до України чоловіків-біженців призовного віку, але робитиме це «без примусу». Берлін може допомогти ідентифікувати військовозобов’язаних, які мають тимчасовий захист на території ФРН, через відповідні реєстри. Своєю чергою українська влада могла би надсилати таким чоловікам листи із закликом повернутися.
Ще у червні Україна та Німеччина створили спільну робочу групу, яка напрацьовує механізми повернення чоловіків мобілізаційного віку, які незаконно залишили країну.
Заяви високопосадовців країн Європейського Союзу про пошук механізмів для повернення українських чоловіків — не нові. Але чи може ЄС наважитися на реалізацію таких заяв, та чому Україна активно просуває ідею поповнення мобілізаційного ресурсу за рахунок громадян, які виїхали, – про це UA.News запитало українських експертів.
Ситуація залежатиме від інтересів кожної конкретної держави Євросоюзу: Євген Магда, директор Інституту світової політики
Питання перебування наших військовозобов'язаних громадян на території Європейського Союзу має складну природу. Тому що серед них є ті, хто потрапив туди нелегально, так і ті, хто потрапив легально. Я переконаний, що ситуація буде залежати від інтересів кожної конкретної держави Європейського Союзу.
Заява міністра закордонних справ Німеччини, пана Вадефуля, про те, що можуть передати дані українських громадян, у цьому випадку нічого великого не означає. Тому що в силу бюрократичності передавати дані про зареєстрованих українських чоловіків достатньо складно.
Для німців почати передавати такі дані — означає спричинити відтік українських громадян з Німеччини. А це їм об'єктивно економічно невигідно. У такому випадку вони втрачають багато переваг як провідна економіка Європи.
Це питання не про права людини — це про те, як європейські держави реагують взагалі на виклики з боку Росії. Тут, на мою думку, нам також треба шукати комплексні виходи і не забувати, зокрема, про те, що в Україні немає жодних програм повернення наших громадян, ані з Європейського Союзу, ані з будь-якої іншої держави світу.
Умови в'їзду українських чоловіків до країн ЄС будуть дедалі жорсткішими: Максим Ялі, політолог-міжнародник
Логіка тут проста. Український уряд неодноразово звертався до європейських партнерів із проханням обмежити в'їзд українських чоловіків призовного віку, які незаконно перетинають кордон.
З огляду на те, що європейські країни зацікавлені в тому, щоб Україна продовжувала протистояти російській агресії, вони відреагували на ці звернення. Уже запроваджено певні обмеження.
Я впевнений, що надалі умови в'їзду українських чоловіків до країн Європейського Союзу будуть ставати дедалі жорсткішими. До масових висилань, найімовірніше, поки не дійде, зокрема через необхідність дотримання прав людини відповідно до європейського законодавства.
Але в будь-якому разі обмеження для українських чоловіків призовного віку посилюватимуться, особливо щодо тих, хто не став на військовий облік або виїхав з України незаконним шляхом.
Йдеться про спробу зменшити потік охочих виїжджати до ЄС: Максим Несвітайлов, політолог, експерт-міжнародник
Заяви про можливе повернення більшою мірою можуть стосуватися чоловіків, які не знайшли собі роботу, не адаптувалися в країнах Європейського Союзу і продовжують перебувати на соціальному забезпеченні. Втім, я вважаю такий сценарій малоймовірним. Швидше йдеться про спробу зменшити потік охочих виїжджати до ЄС.
Європа вже отримала досить суттєве посилення і в демографічному плані, і з точки зору трудових ресурсів завдяки потоку українців. Думаю, ми дійшли до моменту, коли цього ресурсу їм достатньо.
Тому це радше не про реалізацію програми масового повернення, адже європейські країни мають проблеми навіть із висилкою нелегальних мігрантів з інших регіонів, зокрема Близького Сходу. Це може бути радше способом мотивувати людей не їхати до країн Європейського Союзу так активно, як раніше.
Я дуже сумніваюся, що подібний механізм справді може бути реалізований. Розмови можуть тривати, але якщо йдеться про домовленість на рівні всього Європейського Союзу, це майже неможливо. Країни ЄС мають дуже різні позиції та уявлення щодо цієї проблеми.
Якщо подібне рішення буде ухвалене лише в окремій країні, українці просто переїдуть до іншої держави Європейського Союзу або взагалі за межі Європи. Тому поки що це переважно дискусія.
Це може виглядати як своєрідний політичний компроміс: Дмитро Снєгирьов, військовий аналітик
На мою думку, цю заяву глави МЗС Німеччини варто розглядати в ширшому контексті. Спочатку пролунала позиція міністра щодо того, що Україна має збільшити закупівлі зброї у німецьких виробників за рахунок коштів, які виділяють країни ЄС. Тобто, Німеччина висловила невдоволення рівнем закупівель українською стороною саме німецького озброєння. На думку німецького міністра, це могло б пожвавити економіку Німеччини, створити додаткові робочі місця та збільшити надходження до бюджету. Після цього прозвучала заява щодо можливості повернення чоловіків призовного віку в Україну. На цьому тлі це може виглядати як своєрідний політичний компроміс: ви збільшуєте закупівлі зброї у нас, а ми допомагаємо з поверненням ваших громадян.
Але, на мою думку, подібні заяви міністра закордонних справ Німеччини свідчать про непрофесійний підхід і не сприяють розв'язанню проблеми. Щонайменше це створює інформаційний привід для спекуляцій і фактично виглядає як своєрідна комерційна пропозиція: ми повертаємо ваших чоловіків, а ви збільшуєте закупівлі зброї. Водночас країни ЄС не мають законних підстав депортувати українських чоловіків виключно через їхній призовний вік. Відповідні рішення регулюються європейським та національним законодавством.
Чи можуть Німеччина та інші країни передавати Україні дані про чоловіків? За різними оцінками, йдеться приблизно про 600 тисяч українських чоловіків у Німеччині. Навіть створення, систематизація та передача відповідної бази даних стали б серйозним бюрократичним навантаженням.
Припустімо, українське посольство надсилає громадянину повідомлення із закликом повернутися в Україну. Якщо він перебуває в Німеччині легально і не хоче повертатися, які правові механізми може застосувати українська сторона? Саме тут і виникає проблема: які законні підстави дозволять Україні вимагати його повернення або створити умови для добровільного повернення?
Як приклад — ситуація, що склалася в Польщі та має ширший контекст. Коли українські чоловіки почали виїжджати з Польщі до інших країн, польська економіка зіткнулася з дефіцитом робочої сили. Це змусило Варшаву інакше поглянути на ситуацію. Зрештою, Польща змінила тональність дискусії щодо українців. Одночасно посилилася протидія проявам ксенофобії та міжнаціональної ворожнечі.
На мою думку, ці антиукраїнські настрої частково могли бути штучно спровоковані саме українською стороною. На моє переконання, спроби створювати інформаційні приводи, які могли б стимулювати повернення українців, зрештою дали протилежний результат: люди почали переїжджати не в Україну, а до Німеччини та інших країн ЄС.
Чому такий розвиток подій виник саме в Польщі? Можливо, тому що передбачалося: в Німеччині аналогічний сценарій не спрацює. Тому намагалися зіграти на питаннях історичної пам'яті, на створенні інформаційних приводів, після чого ситуація почала розвиватися за власною логікою. Окрему увагу в цьому контексті привертають заяви польських правих політичних сил, пов’язаних з Москвою. Таким чином, замість очікуваного повернення українців така інформаційна кампанія могла сприяти зростанню популярності політичних сил, орієнтованих на антиукраїнські настрої.
Теоретично можна припустити, що в певний момент окремі держави можуть бути більш зацікавлені у поверненні українських чоловіків в Україну. Але цьому протидіятимуть європейське законодавство, принципи захисту прав людини та відповідні міжнародно-правові механізми.
Щодо самої війни, то це війна технологій. Україна не може перемогти Росію виключно за принципом «стінка на стінку». У Росії значно більший людський резерв — йдеться про мільйони потенційно мобілізаційного ресурсу. Тому сама по собі ставка на збільшення кількості мобілізованих не вирішує проблему.
Навіть якщо всі наявні в Україні людські ресурси будуть залучені до фронту, це не гарантує зміни ситуації. Потрібно компенсувати російську перевагу технологіями. Саме тому, на мою думку, практика постійного порівняння кількості мобілізованих є певною мірою спадком радянської військової логіки — коли противнику намагаються протиставити приблизно таку саму кількість живої сили. При цьому Україна сама наголошує на технологічності своєї армії. Водночас у питанні мобілізації часто продовжує використовуватися логіка кількісного протистояння.
Показовим у цьому контексті є досвід Ізраїлю. Країна протягом десятиліть протистояла чисельно переважаючим супротивникам і значною мірою робила ставку саме на технологічну перевагу. Україна також має рухатися в цьому напрямі, а не намагатися компенсувати всі проблеми лише кількістю людей.
Окреме питання — наявність мобілізаційного резерву всередині самої України. Йдеться, зокрема, про так званий спецоблік і категорії працівників силових структур, які фактично не залучені до захисту країни. Йдеться приблизно про 300 тисяч осіб. Водночас Україна порушує питання про повернення громадян, які перебувають за кордоном.
Це виглядає як подвійні стандарти у питанні захисту держави. Виникає запитання: якщо від громадян України за кордоном очікують повернення та участі в захисті держави, то чому не використовується частина кадрового ресурсу всередині країни? Окремо постає питання так званих спецпенсіонерів із системи СБУ, МВС та прокуратури. Значна частина цих людей має відповідний досвід, навички поводження зі зброєю та свого часу присягала на вірність Україні. Чому цей потенціал не використовується повною мірою?
