15 червня 2026 року Україна та Європейський Союз офіційно розпочали переговори про вступ, відкривши перший кластер — «Основи процесу вступу до ЄС». Це історичний момент, адже він запускає повноцінний переговорний процес щодо майбутнього членства країни в Євросоюзі. Президент Зеленський згодом заявив, що Україна розраховує найближчими тижнями відкрити ще п’ять переговорних кластерів.
Амбіція більш ніж серйозна, особливо на тлі того, як зазвичай рухаються подібні процеси — а рухаються вони, м’яко кажучи, дуже і дуже неквапливо. Через що деякі країни вступають в ЄС десятиліттями, як взагалі влаштований процес приєднання і чому Україна має вимагати для себе особливих умов? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Копенгагенські критерії: як взагалі відбувається вступ
Вступ до ЄС — це не тільки суто політичне рішення, ухвалене за келихом шампанського на якомусь саміті в Брюсселі (хоча і це також дуже важливий та принциповий момент). Але це також багаторічна, виснажлива і страшенно бюрократизована процедура, яка починається з відповідності країни-кандидата так званим «Копенгагенським критеріям», затвердженим ще в 1993 році. Існують загалом три блоки, і кожен здатен поставити хрест на мріях про членство навіть без відвертого вето з боку окремих країн.
Перший критерій — політичний. Він вимагає від країни стабільних інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист меншин. На практиці це означає повне перезавантаження судової системи, незалежні антикорупційні органи, прозоре виборче законодавство, свободу медіа та реальний, а не декларативний захист прав меншин. Жодних авторитарних зазіхань, жодної цензури, жодних «кишенькових» судів, тощо. Для деяких кандидатів саме це ставало нездоланним бар’єром, бо одне діло — написати закони, і зовсім інше — змусити їх працювати в країні, де корупція є частиною суспільного договору, а авторитаризм — звичним політичним явищем.
Другий критерій — економічний. Країна повинна мати функціонуючу ринкову економіку, здатну витримати конкурентний тиск і ринкові сили всередині ЄС. Тут починається найцікавіше, адже європейські виробники геть не мріють про появу нових конкурентів на своєму ринку. Вони ретельно оберігають власні сектори — від сільського господарства до металургії — і вимагають жорсткого регулювання торговельної інтеграції. Саме тому, до речі, щодо України вже неодноразово лунали застереження: наш аграрний сектор і металургія надто конкурентні, щоб просто так відчинити перед ними двері спільного ринку. Протекціонізм у ЄС ніхто не скасовував — просто він красиво упакований у різного роду технічні регламенти.
Третій критерій — адміністративний, він же «критерій членства». Це здатність країни взяти на себе зобов’язання, що випливають із членства, включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу. Говорячи простою мовою, йдеться про імплементацію всього масиву європейського законодавства — так званого acquis communautaire. А це десятки тисяч (!) сторінок директив, регламентів, рішень, які регулюють буквально все: від стандартів безпеки дитячих іграшок до норм викидів вуглекислого газу.
Цей процес називається скринінгом, і він розбитий на 33 (!!) переговорні розділи, згруповані в шість кластерів. Кожен розділ — це місяці, а то й роки перемовин, експертиз, звітів і політичних погоджень. Жоден розділ не закривається, поки всі країни-члени не скажуть своє «так».
І тут ми підходимо до головного: вступ до ЄС — це завжди політичне рішення. Найбільш важливі держави Союзу — Німеччина, Франція, Нідерланди, тощо — задають тон, а решта просто пристосовуються de facto. Якщо Берлін або Париж вирішать, що розширення на, припустимо, Україну зараз не потрібне (а так вони й вирішують!), жоден кластер реально не відкриється, хоч би як бездоганно країна-кандидат не виконала домашнє завдання.
Лавка запасних: хто і чому десятиліттями чекає на вступ
Щоб зрозуміти, наскільки розтягнутим у часі може бути цей процес, досить поглянути на поточний список кандидатів.
Абсолютний рекордсмен — Туреччина, яка подала заявку ще в 1987 році. Вона отримала статус кандидата в 1999-му, почала переговори в 2005-му, але вони зайшли в глухий кут у 2016-му і з того часу практично не рухаються. Анкара хотіла вступити в ЄС ще тоді, коли той був ще суто економічним співтовариством. Каменями спотикання стали кіпрське питання, авторитаризм Ердогана, системні проблеми з правами людини і… населення. 85 мільйонів мусульман у складі ЄС повністю перекроїли б баланс сил. Європа цього відверто боїться — тож Туреччина залишається «вічним кандидатом» вже десятки років.
Північна Македонія подала заявку в 2004-му, статус кандидата отримала в 2005-му, але переговори про членство почалися лише в 2022 році. Країна настільки хотіла в ЄС, що навіть погодилася на перейменування держави, додавши приставку «Північна» на вимогу Греції. Та щойно грецьке вето спало, дорогу перекрила Франція. А в 2020-му підключилася Болгарія з вимогою переписати македонські підручники з історії та визнати болгарське коріння македонської мови. В результаті тепер уже сама Північна Македонія почала блокувати власний вступ, опираючись цим відверто абсурдним вимогам, а в маленькій балканській країні стрімко зростає євроскептицизм.
Албанія та Чорногорія також роками стоять у черзі. Албанія не вступає в ЄС через репутацію загальноєвропейського хабу організованої злочинності та проблеми з судовою системою. Чорногорія вважається куди більш реалістичним кандидатом — але навіть вона «буксує», формально через корупцію та контрабанду. Сербія балансує між ЄС, КНР і Росією, відмовляючись визнавати незалежність Косова, що Брюссель визначає як головну умову. Боснія і Герцеговина (країна з дуже складним устроєм, яку фактично «зшили» з трьох квазідержав у 1995 році) перебуває в стані перманентного політичного конфлікту, що зупиняє рух в ЄС. А Грузія взагалі офіційно призупинила переговори аж до 2028 року, ухваливши до того ж закон про «іноагентів» за російським зразком, що і стало причиною конфлікту з Брюсселем.
Всі вищенаведені приклади оголюють системні причини, через які кандидати застрягають у європейському «залі очікування». По-перше, це необхідність тотального переписування внутрішніх законів під європейські стандарти — колосальна технічна робота, яка сама по собі потребує років. По-друге, економічні страхи «старої Європи», яка не хоче ділитися ані ринками, ані субсидіями, ані грошима. По-третє, намір ЄС зберігати баланс у Європарламенті без перекосів у бік Східної чи Південної Європи. По-четверте, небажання приєднувати держави з територіальними конфліктами та високим рівнем корупції.
Розширюватися в нинішньому вигляді ЄС не хоче, оскільки це негативно позначиться і на ухваленні рішень всередині Союзу, і на бюджеті. А от утримання країн у підвішеному стані виглядає як цинічна, але цілком прагматична стратегія. Так Брюссель отримує контрольовану зону біля своїх кордонів, не маючи фактично жодних зобов’язань щодо безпеки чи фінансової підтримки. А ілюзія вибору утримує частину країн від переходу до сфери впливу КНР, РФ або тієї ж Туреччини. Realpolitik як воно є, цілком у дусі Старого Світу.
Чому Україна має вимагати особливих умов
Стандартний сценарій, за яким країни десятиліттями стирчать у статусі кандидата, для України є неприйнятним. І справа не лише в амбіціях чи бажанні політичного керівництва відзвітувати про перемогу. Справа в тому, що Україна перебуває в унікальній ситуації, аналогів якій не було в історії розширення Євросоюзу. Київ веде повномасштабну війну з державою, яка відверто прагне знищити не лише Україну, а й весь порядок безпеки в Європі.
У такій ситуації розтягувати переговори на десятиліття — це не просто бюрократична обережність, а стратегічна помилка. Саме тому Україна повинна наполягати на максимально прискореному вступі і, цілком ймовірно, навіть просити для себе той чи інший особливий режим. Будь-які критерії вступу можна виконувати хоч століття, якщо не буде політичного рішення про інтеграцію. Саме над цим політичним рішенням і треба працювати, переконуючи партнерів у його необхідності. Чудовий приклад — Болгарія, яка на момент вступу в ЄС у 2007 році якщо й відрізнялася від України, то хіба що в гірший бік. Її прийняли авансом, і вона продовжувала реформуватися ще десятки років потому, перебуваючи під постійним моніторингом Брюсселя. Механізм пост-вступного моніторингу існує, працює і може бути застосований до України. Тому що «боротися з корупцією» і «розбудовувати суди» можна хоч до Другого Пришестя, це в прямому сенсі вічний процес.
Свого часу радянська влада обіцяла побудувати комунізм до 1980 року. Це була красива, але абсолютно відірвана від реальності обіцянка, яка десятиліттями годувала суспільство ілюзією світлого майбутнього. Коли 1980-й врешті настав — комунізм, само собою, так і не побудували, натомість країна отримала застій, черги за ковбасою і глибоку кризу віри в систему.
Якщо європейські партнери годуватимуть Україну обіцянками членства, розтягуючи переговори на роки під будь-якими приводами, ми ризикуємо отримати ту саму історію, коли членство в ЄС, як і комунізм, так ніколи й не настане. Тільки ціна цієї ілюзії буде вимірюватися не чергами за ковбасою, а людськими життями, втраченими територіями та розчаруванням цілих поколінь.
Особливий режим для України міг би включати прискорений скринінг законодавства з політичним погодженням ключових кластерів на рівні саміту, а не на рівні робочих груп, тимчасовий доступ до фондів згуртування для відбудови інфраструктури ще до формального вступу, а також чіткий графік із фіксованими датами, а не розмитими формулюваннями про «європейську перспективу». Альтернатива — вічне прозябання в сірій зоні між Росією та ЄС, що закінчиться врешті новою війною, новими жертвами і новими кризами.
Тож резюмуючи, відкриття першого кластеру — це справді привід для стриманого оптимізму, але оптимізм має бути вимогливим. Україна не може дозволити собі розкіш перебувати в європейському «залі очікування» так довго, як це роблять інші кандидати. Надто висока ціна питання.
