Війна майже ніколи не залишається економічною проблемою лише тих держав, на території яких вона відбувається. Ракети можуть падати за тисячі кілометрів від Берліна, Токіо, Каїра чи Делі, але рахунок за бойові дії зрештою приходить і туди — через дорожчу нафту, газ і продукти, перебудову логістики, збільшення військових бюджетів, прийом біженців, державні субсидії або необхідність фінансувати союзників.
Особливо добре це видно на двох великих війнах останніх років — російській агресії проти України та війні на Близькому Сході. В одному випадку головний зовнішній фінансовий тягар взяли на себе Європа та інші партнери Києва. В іншому найбільш вразливими виявилися країни, які можуть взагалі не мати прямого стосунку до конфлікту, але залежать від нафти, газу, морських маршрутів через Червоне море та Ормузьку протоку.
Тому визначити, хто «платить за чужу війну», значно складніше, ніж просто подивитися на таблицю військової допомоги. Частину рахунку оплачують уряди, частину — компанії, а значну частину зрештою перекладають на звичайних споживачів.
UA.News розповідає, як сучасні війни перерозподіляють витрати між десятками країн і чому іноді найбільші економічні втрати за межами фронту несуть держави, які не зробили жодного пострілу.
Європа платить за війну в Україні одразу кількома способами
Найочевидніший приклад того, як одна війна створює величезні витрати для інших держав, — підтримка України після повномасштабного вторгнення Росії.
За останніми даними Ради ЄС, Європейський Союз та його держави-члени від початку повномасштабної війни вже надали Україні та українцям близько €220 млрд різних видів допомоги. Йдеться не лише про зброю. У цю суму входять бюджетна та економічна підтримка, військова допомога, гуманітарні програми та витрати, пов'язані з українськими біженцями.
Лише військова підтримка України з боку ЄС та його членів оцінюється вже приблизно у €88,7 млрд. Паралельно Брюссель погодив новий кредитний механізм на €90 млрд на 2026–2027 роки, з яких приблизно €60 млрд мають піти на оборонні потреби, а ще €30 млрд — на економічну та бюджетну підтримку держави.
Але це тільки прямий рахунок. Європейські країни одночасно почали витрачати значно більше на власні армії. На саміті НАТО у Гаазі союзники взяли курс на доведення оборонних та пов'язаних із безпекою витрат до 5% ВВП до 2035 року. У 2025 році європейські члени Альянсу та Канада збільшили оборонні витрати майже на 20% у реальному вираженні. А в НАТО заявляють, що лише додаткові вкладення Європи та Канади у 2025–2026 роках становлять близько $258 млрд.
Формально ці гроші не можна повністю назвати «вартістю війни в Україні»: держави одночасно реагують на ширше погіршення ситуації з безпекою. Однак саме російська агресія стала головним каталізатором найбільшого переозброєння Європи за десятиліття.
Фактично виник другий рахунок війни. Польща, Німеччина, країни Балтії, Скандинавія та інші держави не просто передають Україні боєприпаси чи техніку, а будують заводи, замовляють системи ППО, літаки, ракети, танки та безпілотники для власних армій.
Це гроші, які за іншої міжнародної ситуації могли б піти на дороги, медицину, освіту, зниження податків або державний борг.
Німеччина, Польща та Чехія отримали ще один рахунок — мільйони українських біженців
Є й третя стаття витрат, яку легко не помітити в статистиці поставок зброї. Станом на кінець червня 2026 року в Європейському Союзі статус тимчасового захисту мали приблизно 4,41 млн людей, які залишили Україну через війну.
Найбільше їх прийняла Німеччина — близько 1,29 млн. У Польщі перебували понад 961 тис., у Чехії — близько 391 тис.
Прийом такої кількості людей означає витрати на житло, соціальні виплати, школи, медицину, мовні програми та інтеграцію. Рада ЄС оцінює підтримку біженців усередині Євросоюзу приблизно у €17 млрд.
З іншого боку, цей рахунок не можна розглядати лише як чистий збиток. Частина українців працює, платить податки, орендує житло та компенсує дефіцит робочої сили в країнах ЄС. Тому довгостроковий економічний ефект для кожної країни буде різним.
Проте в перші роки війни уряди були змушені швидко знайти мільярди євро, яких у їхніх бюджетах до 2022 року просто не передбачали.
Найбільший майбутній рахунок війни в Україні ще навіть не оплачений
Є ще одна величезна сума, яка поки існує переважно на папері. Світовий банк, уряд України, Європейська комісія та ООН у лютому 2026 року оцінили потреби України у відновленні та реконструкції майже у $588 млрд протягом наступного десятиліття. Прямі фізичні збитки станом на кінець 2025 року вже перевищували $195 млрд.
Хто саме заплатить ці майже $600 млрд, поки невідомо. Україна наполягає на використанні російських активів та майбутніх репараціях. Частина грошей може прийти від міжнародних фінансових установ та приватного капіталу. Частину, ймовірно, знову доведеться забезпечувати західним державам.
Тому економічна ціна російського вторгнення для країн Європи може вимірюватися не лише сотнями мільярдів, витраченими під час самої війни. Відбудова може розтягнути фінансові наслідки ще на десятиліття.
За війну Росії проти України заплатили навіть держави Африки та Близького Сходу
Набагато менш очевидними платниками стали країни, які ніколи не передавали Києву ні танків, ні грошей. На початку повномасштабного вторгнення Росія та Україна разом забезпечували близько 27% світової торгівлі пшеницею та понад половину торгівлі соняшниковою олією і насінням.
Для багатьох держав Африки залежність була критичною. За оцінками UNCTAD, 25 африканських країн імпортували з Росії та України понад третину своєї пшениці, а для 15 держав частка перевищувала половину.
Коли почалася війна, подорожчала не лише пшениця. Газ є одним із ключових компонентів виробництва мінеральних добрив. Тому енергетичний шок швидко перейшов у добрива, звідти — у собівартість сільського господарства, а вже потім — у ціни продуктів у магазинах.
Світовий банк тоді називав ситуацію одним із найбільших шоків на сировинних ринках із 1970-х років. Найгірше його відчули держави, де люди витрачають значну частину доходу на продукти й енергію.
Таким чином, за війну Росії проти України в певному сенсі платив і споживач у Єгипті, Тунісі, Бангладеш чи Кенії — просто його рахунок приходив не у вигляді окремого рядка державного бюджету, а у вигляді дорожчого хліба, пального або добрив.
Близький Схід показав іншу модель: найбільше платить той, хто залежить від чужої нафти
Якщо у випадку України основний прямий зовнішній рахунок концентрується в Європі та країнах-союзниках, війна на Близькому Сході набагато швидше передає свою ціну всьому світу через енергетичний ринок.
Причина проста — географія. За оцінкою МВФ, через Ормузьку протоку проходить приблизно 25–30% світової нафти та близько 20% глобальних поставок скрапленого природного газу. Тому навіть країна за тисячі кілометрів від бойових дій може відчути війну буквально через кілька днів після порушення постачання.
Після фактичного закриття Ормузької протоки у 2026 році з ринку тимчасово випало близько 20 млн барелів нафти та нафтопродуктів на добу — приблизно п'ята частина світового споживання. Нафта різко подорожчала, хоча резерви, переорієнтація потоків та збільшення видобутку в інших регіонах допомогли стримати ще більший стрибок. У липні МВФ зазначав, що ціни після першого шоку стабілізувалися приблизно в діапазоні $90–100 за барель.
І тут виникає парадокс: воювати можуть держави Близького Сходу, а один із найбільших рахунків отримує Азія.
Японія може бути за тисячі кілометрів від фронту, але майже вся її нафта приходить із Близького Сходу
Японія є чи не ідеальним прикладом того, як географічно далека країна стає економічним заручником війни.
За даними японського Міністерства економіки, торгівлі та промисловості, близько 95% імпортованої Японією сирої нафти надходить із Близького Сходу. Для порівняння, залежність США від цього регіону значно нижча.
Коли поставки через Ормузьку протоку почали різко скорочуватися, Токіо у березні 2026 року вирішив вивільнити зі стратегічних запасів обсяг нафти, еквівалентний приблизно одному місяцю споживання.
Подібна проблема виникає у Південної Кореї, Індії, Філіппін та інших великих азійських імпортерів енергії.
Вони можуть політично не бути учасниками війни, але їхні авіакомпанії купують дорожче паливо, заводи — дорожчу електроенергію та сировину, транспортні компанії підвищують тарифи, а уряди змушені або дозволити цінам на бензин зростати, або компенсувати частину вартості з бюджету.
Тобто платником стає або споживач, або платник податків. Іноді — обидва одночасно.
Єгипет платить за війну взагалі без нафти — через Суецький канал
Ще цікавіший приклад — Єгипет. Каїр не обов'язково має імпортувати величезні обсяги нафти, щоб втрачати мільярди через регіональну війну. Для нього критичним активом є Суецький канал.
Після атак на судна у Червоному морі багато контейнеровозів почали обходити Африку через мис Доброї Надії. Для перевізників це означало довший маршрут, більше пального, більші витрати на екіпаж і страхування. Для Єгипту — втрату доходів від проходження суден.
МВФ оцінював, що лише протягом 2024 року перебої в Червоному морі зменшили валютні надходження Єгипту від Суецького каналу приблизно на $6 млрд.
І проблема не зникла разом із першим шоком. У 2026 році МВФ зазначав, що рух через Баб-ель-Мандеб усе ще залишався приблизно вдвічі нижчим за рівень до початку атак у Червоному морі. У результаті Єгипет платить за регіональну нестабільність втратою валютної виручки, а європейські та азійські компанії — дорожчою доставкою.
Наступними після нафти дорожчають добрива, їжа, авіаквитки та майже всі товари
Найнебезпечніша властивість сучасної війни полягає в тому, що її економічний удар поширюється ланцюгом.
Якщо дорожчає нафта, зростає вартість перевезень. Якщо дорожчає природний газ, зростає собівартість добрив. Якщо дорожчають добрива і дизель, дорожчає вирощування зерна. Якщо судна змушені довше йти навколо Африки, дорожчає імпорт. Якщо авіакомпанії облітають великі зони Близького Сходу, вони спалюють більше пального і підвищують витрати.
UNCTAD навесні 2026 року повідомляла, що рух через Ормузьку протоку скоротився більш ніж на 95%. Одночасно порушилися не лише поставки енергоносіїв, а й добрив, оскільки держави Перської затоки є важливими виробниками та експортерами цієї продукції.
Тому війна на Близькому Сході зрештою може опинитися навіть у собівартості кукурудзи, вирощеної в Африці, або овочів у країні, яка не імпортує безпосередньо жодного товару з Ірану чи держав Перської затоки.
За війну зрештою платить не держава, а конкретна людина
У статистиці війни зазвичай фігурують мільярди доларів військової допомоги, державні бюджети та обсяги торгівлі. Але останнім платником майже завжди залишається звичайна людина.
Європейський платник податків фінансує додаткові оборонні замовлення та підтримку України. Японський водій платить більше за пальне через проблеми з нафтою у Перській затоці. Єгипетський бюджет недоотримує доходи через скорочення руху Суецьким каналом. Імпортер у Бангладеш платить більше за енергію, а фермер в Африці — за добрива.
Уряди можуть тимчасово приховувати цей рахунок за субсидіями. У 2026 році МВФ нарахував майже 900 заходів приблизно у 170 країнах, запроваджених урядами для пом'якшення цінового шоку від війни на Близькому Сході — від обмеження цін до бюджетної підтримки населення та бізнесу.
Але державні гроші — це теж гроші платників податків або майбутні борги. Саме тому питання «хто платить за чужу війну» не має однієї відповіді.
За війну в Україні найбільший прямий зовнішній рахунок сьогодні отримує Європа — через військову і бюджетну допомогу, біженців та різке збільшення оборонних витрат. Але частину ціни заплатили й далекі від фронту країни через енергетичний та продовольчий шок.
За війну на Близькому Сході найбільше розплачуються великі імпортери енергії в Азії, країни, залежні від морської торгівлі, та найбідніші економіки, для яких навіть невелике подорожчання пального, продовольства або добрив перетворюється на проблему державного масштабу.
Сучасна глобальна економіка фактично зробила війну товаром, який неможливо локалізувати всередині кордонів. Якщо бойові дії зачіпають нафтову протоку, зернового експортера, великий торговельний маршрут або одну з ключових економік світу, рахунок починає розподілятися між десятками інших держав.
