За останні роки у Європі кардинально змінилося сприйняття України. З одного боку, європейці захоплюються героїчністю ЗСУ та прагненням українців до свободи та демократії. З іншого — існує негативний шлейф корупційних скандалів, слабка репутація бізнесу, нерозуміння української історії та укорінення російських міфів.
Про нову народну дипломатію, роль діаспори у формуванні міжнародного бренду України та виклики, які постають перед Україною у XXI столітті, розповідає Віолета Москалу, докторка філософії Університету Лотарингії у Франції, експертка з міжнародного розвитку, засновниця Global Ukraine Foundation та першого необанку для української діаспори KViTKA.
UA.News публікує першу частину інтерв’ю — про силу горизонтальних зв’язків, інформаційний спротив Росії, необхідність міжнародного трибуналу та шанс України стати моделлю нової демократії для Європи. Далі — пряма мова Віолети Москалу.
Хто і що формує імідж України в Європі
У Європі продовжують захоплюватися українцями як нацією, що витримала вторгнення агресора. Це відчуття залишається. Спілкуючись в експертних колах, з інституційними партнерами або просто в суспільстві, чую про підтримку. Є певна форма солідарності, яку ми відчуваємо до нації та культури. Європейці відкривають для себе креативну спадщину України, яку раніше презентували менше.
У діаспорі я живу понад 25 років і можу порівняти ситуацію з брендом України до та після «Євромайдану», а також після повномасштабного вторгнення РФ.
Варта уваги робота Фонду першої леді Олени Зеленської, яка розвиває глобальну мережу Global Coalition of Ukrainian Studies (Глобальна коаліція українських студій), що вже залучила понад 70 іноземних університетів і працює на високому професійному рівні. Так само активно працює Фонд Президента України з підтримки освіти, науки та спорту і допомагає Global Coalition for Ukrainian Studies.
Надихають такі масштабні проєкти, як сезон української культури у Франції. Подія тривала із грудня 2025-го до березня 2026-го. Це був перший такий досвід в історії українсько-французьких дипломатичних відносин. Наше місто Мец (Лотарингія) увійшло до десятки французьких міст, які за підтримки уряду Франції та Українського інституту брали участь у цій ініціативі. Упродовж лютого культурні заходи проходили щоденно. До нас завітали знані митці. Режисер Влад Троїцький презентував виставку про 20 000 депортованих дітей і загалом про дітей війни. Разом з нашими студентами над проєктами працювала неймовірно креативна команда.
Будучи сама в академічному світі, я також активно понад 25 років розвиваю франко-українські формати співпраці.
Але немає бочки меду без ложки дьогтю. Сумно спостерігати, як позитивний образ ЗСУ, як захисників свободи, оборонців фронтиру Європейського континенту, не поширюється на імідж українського бізнесу. Особливо це помітно у країнах Західної Європи.
Можливо, у Східній Європі ситуація відрізняється. Проте проблема репутації залишається. Це важливо усвідомити. Я стикаюся з цим у сфері фінансів, працюючи над розвитком необанку для українських підприємців та діаспори в Європі.
З погляду брендингу значення має кожна історія, кожен скандал. Наприклад, «Картонковий майдан» минулого літа. На урядовому рівні треба усвідомити: кожен новий корупційний скандал б'є по репутації країни і щоразу відкидає нас на півтора-два роки назад. Це серйозний виклик.
Global Ukraine та інформаційний спротив Росії
Наша Фундація розвиває мережевий формат: фокусуємося на допомозі громадам, ділимося інформацією, підтримуємо комунікацію щодо розвитку нових можливостей та залучення ресурсів. З погляду гуманітарної допомоги, у період 2015–2022 років інформаційно-адвокаційна складова була найважливішою.
Варто визнати: Росія успадкувала капітал симпатії від Радянського Союзу. Якщо розглядати не лише Європу, а й ширшу географію — Африку, Азію чи Латинську Америку — можна помітити, що багато країн, які входили до сфери впливу Радянського Союзу, зберігають певний сентимент до його спадщини. Наприклад, у Південно-Африканській Республіці часто згадують роль СРСР у підтримці Нельсона Мандели. І Росія успадкувала цю симпатію.
Я працювала в багатьох країнах Африки: Малі, Гвінеї, Сенегалі, Кот-д'Івуарі, а також на Гаїті (в Карибському регіоні), в Албанії (на Балканах). Скажу, що до «Євромайдану» Україна як держава дуже мало приділяла уваги географічно віддаленим регіонам світу. У Європі — так само про Україну не знали.
У рамках культурної дипломатії ми реалізуємо серію проєктів Undiscovered Ukraine (Невідома Україна). Вони отримують сильний відгук. Загалом, після «Євромайдану», незаконної анексії Криму та «кіборгів» у Донецькому аеропорту почалося створення сучасної міфології української нації. А вже з лютого 2022-го року — стався кардинальний зсув. Світ захоплено почав спостерігати за нашою країною.
Імідж президента Зеленського також сприйняли у світі — він зумів правильно себе подати. Ця реінкарнація лідерства відгукувалася, резонувала в унісон із резилієнтністю та трансформацією сили міцності української нації.
Сучасна російська міфологія в Європі
Росіяни позиціонують себе через призму літератури Достоєвського, музики Чайковського чи подібних фігур. У більшості європейських країн, які підтримують Україну, все одно є противники кенселінгу (соціального бойкоту) російської культури.
Скажімо, Франція. Регіон Лотарингія, де я викладаю в університеті вже понад 20 років, розташований на кордоні з Німеччиною та Люксембургом. Місцеве населення оцінює сучасні події через призму особистої історії. Мовляв, Франція та Німеччина воювали століттями, але у певний історичний період змогли побудувати фундамент для створення Європейського Союзу. Згадують декларацію Роберта Шумана, яка була написана саме в місті Мец та започаткувала європейську інтеграцію.
Але це стало можливим завдяки тому, що відбувся Нюрнберзький процес. Німеччина після Гітлера усвідомила всі жахи, пройшла «очищення», ментальне усвідомлення та вибачилася. Після такого можна починати діалог, якщо є розумні лідери з обох сторін.
Тому доводиться пояснювати, що Україна не проти в якійсь перспективі думати про діалог з оновленою постімперською Росією, яка не буде страждати шовінізмом і вважати себе вищою за інші нації. Якщо у майбутньому така Росія з'явиться, то з нею можна буде працювати.
У мене теж є особиста родинна історія. Я родом з Північної Буковини, яка до 1940 року була у складі Румунії. У нашому районі живе велика національна меншина румунів. Мої дідусі та бабусі перенесли радянську окупацію, депортацію, колективізацію. Село батька повністю знищили бульдозерами, а людей депортували. Вони змогли повернутися лише після смерті Сталіна. За всі ці злочини ніхто не поніс відповідальності. А непокаране зло повертається.
Тому ми ведемо роз’яснювальну роботу. Її постійно треба вести. Нещодавно у нас з візитом був директор Інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров. Приїжджають представники інших організацій. Але я переконана, що треба робити більше. Як із «Щедриком». Ми постійно наголошуємо, що це відомий твір українського композитора Миколи Леонтовича. Про цю історію європейці не знають. А про велику Росію все знають.
Наведу ще один приклад зі студентами франко-української програми, яку я заснувала у 2022 році в університеті, де викладаю. У нас велика колаборація з місцевими інституціями — щороку приймаємо по 30–40 студентів. Так от, ми робили великий вечір у четверту суботу листопада, коли вшановують пам'ять про жертв Голодоморів в Україні. Треба було запалити пам’ятну свічку. Так роблять українці у всьому світі — вся велика 20-мільйонна діаспора згадує жертв Голодоморів.
Ми організували вечір національної кухні, культури і пам'яті на 200 людей: були українські гості, але більше французів. Анонсували вечір при свічах. А потім під час заходу почали пояснювати, чому ми запалили свічки. Зіграли театральну постановку про Голодомор: наші студенти показали, як енкаведисти приходили і забирали хліб. Я розповіла, що відбувалося у ті часи. Перформанс тривав буквально 30 хвилин, а далі вже була інша культурна програма.
Французів найбільше вразила історична складова того вечора. Хоча студенти хвилювалися, чи варто це показувати і як це сприймуть іноземці. Але саме ця постановка приголомшила всіх гостей. Французи дивувалися, чому про злочини більшовиків їм не розказували на уроках історії: «Ми не знали про Голодомор! Ми пройшли повний цикл освіти! Як можна було здобути середню та вищу освіту у Франції, не почувши про Голодомор?»
Міжнародний трибунал для Росії
На рівні платформи Парламентської Асамблеї Ради Європи вже ухвалили рішення про створення Міжнародного трибуналу. Звісно, доки триває війна і росіяни її не програли, дуже складно їх притягнути до відповідальності. Питання в тому, як завершиться ця війна.
Мене часто запрошують на різні медійні заходи у Франції, де доводиться дебатувати з представниками військового істеблішменту або колишніми амбасадорами французької дипломатії. Вони дуже скептичні і не розуміють, як Росія може програти війну. Французи вважають, якщо Росія не закінчить війну у статусі переможеної країни, то засудити росіян за злочини буде неможливо. Отже, у цьому питанні треба діяти дуже наполегливо.
Координація волонтерських рухів та соціальний капітал
Як людина, яка спостерігала за розвитком української діаспори упродовж останніх 25 років, можу порівняти різні періоди таких ініціатив. «Революція гідності» дала поштовх для створення нових волонтерських рухів серед української громади та появи нових мережевих форматів. Молодшому поколінню простіше працювати в соціальних мережах. Це позначається на нових організаційних форматах у секторі громадських організацій чи волонтерських рухів.
У своїй дисертації я досліджувала питання, яким чином капіталізується довіра, з погляду економічно-фінансової цінності в організації. Вивчала здатність до створення саме в межах волонтерських рухів. Це дає перевагу, яка може компенсувати брак фінансових ресурсів. Цей людський капітал колективно збирається з індивідуальних компетенцій та навичок. Для того, щоб різні індивідууми та індивідуальні компетенції зібралися в колективне, потрібна довіра. Отже, для України ще велике поле роботи щодо наступних викликів.
Якщо країна хоче тримати драйвер інноваційності — щоб не лише оборонне виробництво, а й вся економіка зробили інноваційний прорив, то має врахувати три вектори. Їх визначили в рамках різних спеціалізованих досліджень та рейтингів. Параметри, які визначають здатність до такого прориву: технології, талант і толерантність. Третій параметр мене здивував: чому толерантність? Тому що толерантність дає можливість розвивати взаємодію, будувати довіру у відносинах і створювати Human Capital, Intellectual Capital (людський капітал та інтелектуальний капітал), які є складовими інноваційного потенціалу України.
Новий формат демократії
Я часто пояснюю європейцям: Україні потрібна підтримка західних партнерів, але Європі так само є чому вчитися у нас. Важливо також рефлексувати процеси, які відбуваються в Україні. Науково-дослідницький підхід дозволяє зрозуміти, що зараз відбувається в Україні і чому українське суспільство, де-факто, вже живе у форматі, який я називаю дистрибутивною демократією.
Західні країни пройшли від монархії XIX сторіччя вертикально до репрезентативної демократії в XX сторіччі. Але вона все одно має певну вертикальну пірамідальну структуру. Зараз ці країни рухаються у напрямку мережевих горизонтальних форматів демократії. Ці зміни передбачувані, адже ми вже 25 років живемо в XXI сторіччі, але продовжуємо користуватися інструментами та стратегіями минулого.
Наприклад, Global Ukraine максимально допомагала Україні з перших тижнів війни. Нині допомагаємо українським стартапам у сфері оборони, які шукають можливості виходу на ринки європейських країн і НАТО. Ми фасилітуємо всі робочі моменти, щоб створювати механізми і сприяти глобалізації українських компаній та брендів. Все це закладено в назві нашої Фундації Global Ukraine, яка вже діє понад 10 років.
Напевно, це було дещо візіонерство, коли у 2015 році ми почали говорити про Україну у форматі екстериторіальному: коли неважливо, де ти живеш географічно — в Україні, Європі чи в іншій країні світу на іншому континенті.
Толерантність українців як драйвер змін
Коли я кажу про толерантність українців, то маю на увазі здатність дискутувати, не бути слухняним, а робити те, що вважаєш за потрібне. Це дуже сильно відрізняє європейців від інших культур.
Не хочу зараз в стереотипи заходити, але під час навчання ми стимулюємо студентів бути ініціативними, ставити запитання. Натомість азійська культура такого не заохочує, а навчає думати через колективний формат. Україна якраз на межі такого розподілу. Кожен проявляє ініціативу, йде захищати свої цінності. І дух боротьби примножується, коли ти бачиш, що всі діють в унісон.
Я спостерігала за протестним рухом у Білорусі в серпні 2020 року. Ми тоді допомагали їм за кордоном організувати різні заходи, зокрема акцію солідарності «Шлях до волі», яка пройшла у різних містах світу. Мене вразило, наскільки білоруси, навіть у соцмережах, дружно спілкувалися між собою. Навіть коли були очевидні приводи для критики, вони казали: «Не зараз. Досягнемо мети, потім повернемося до цього питання».
Напевне, є ще один позитивний момент. Через війну багато українців виїхали та живуть у європейських країнах, але більшість прагне повернутися, адже вдома залишилися родини, домівки і рідна земля. Та після життя за кордоном вони вже не будуть такими, як раніше.
Досвід життя в європейських країнах понад чотири роки після вторгнення змінює ментальність, підхід і сприйняття. Люди бачать, як до них ставляться державні установи та чиновники, наприклад, у Франції. І вони вже не погодяться, щоб із ними поводилися як із другорядними вдома. Це вселяє стриманий оптимізм щодо майбутнього.
Про протистояння демократії та авторитаризму
Оборонна складова, звичайно, зараз у пріоритеті. Європа розуміє: демократія можлива, якщо тебе поважають і рахуються з тобою. Це пояснює зростання видатків на оборонний сектор як окремих країн, так і на загальноєвропейському рівні.
Ігнорувати нинішній сплеск авторитаризму неможливо. Світ із занепокоєнням спостерігає за подіями в Росії, Сполучених Штатах та Китаї. У декого може виникати відчуття безвиході, мовляв, опускаються руки. Складається враження, що демократія вичерпала себе. Але я скажу інше.
Європейський континент залишається єдиною оазою надії у XXI столітті. Україна вже де-факто є його частиною. Не може бути жодних сумнівів. Чи буде потім Європейський Союз якось оновлений, переформатований — це інше питання. Інституції так само можуть змінюватися і реформуватися, щоб продовжувати життя в дусі свого часу. Але для мене Європа — це єдина оаза такого геополітичного світла.
Тема є важливою і пов'язаною з питанням довіри: відновленням довіри між політиками та європейськими суспільствами. Можна стверджувати, що країни політично різні. Нещодавно ми хвилювалися за Угорщину, Румунію. Оглядачі застерігали, що ми рухаємося до авторитарних країн і треба готуватися до цього. Я вважаю, що з цим треба боротися і аналізувати причини. Адже стався якийсь перелом з погляду довіри між суспільствами і політиками.
На мою думку, репрезентативна демократія XX сторіччя трохи вже на межі існування й несе відповідальність за те, що так стрімко відбуваються радикально ліві та радикально праві кроки в різних країнах.
Як відновити довіру до політичних процесів
Щоб повернути цю довіру, треба зблизити прийняття політичних рішень до суспільства. Тобто діяти тільки через горизонтально-мережевий формат прийняття рішень. Треба більше прозорості і партисипативної (учасницької) демократії з реальними механізмами референдумів. До речі, таку ідею озвучувала команда Зеленського, коли вони прийшли до влади. Про це говорили й інші лідери: Еммануель Макрон у Франції, Барак Обама в США. Вони всі говорили, але ніхто не почав по-справжньому це втілювати.
Тому ми стали свідками девальвації цих понять. Можливо, через те, що їх просували більше за вказівкою політтехнологів, а не через глибоке розуміння їх важливості. Це не означає, що варто повністю відмовитися від цих ідей.
Я кажу про науково-дослідницький підхід, який передбачає, як мають змінитися організаційні форми. Зі старими форматами суспільство довго не протягне. Це пояснює, зокрема, чому на недавніх місцевих виборах у Франції явка ледве досягла 54%. Це серйозний виклик — майже половина виборців не голосує, бо не вірить у власний вплив. І це недобре. Це створює простір для радикально небезпечних правих чи лівих рухів. Але це окреме питання для дискусії.
