13 березня — роковини Куренівської трагедії. Сьогодні виповнюється рівно 65 років з дня однієї з найбільших техногенних катастроф у світі, яка сталася в самому центрі Києва.
У 1961 році гігантська хвиля пульпи з Бабиного Яру прорвала дамбу і за лічені хвилини накрила житловий район Куренівка. Пульпа за пів години накрила понад 30 гектарів. Вона зносила все: від багатотонних трамваїв до цегляних будинків.
Тодішній перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест записав у щоденнику:
«Картина жахлива. Все залито водою, мулом і піском на 3 метри. Люди рятуються на дахах будинків та деревах».
Очевидці згадували, що на місці трамвайного парку та заводських цехів утворилася страшна рівнина з багна. Під цією товщею заживо лишалися люди. Хтось намагався вибратися самотужки, когось витягували сусіди, але більшість врятувати було неможливо — крики та стогін з-під мулу не вщухали ще довго.
Тоді радянська влада зробила все, щоб приховати справжні масштаби трагедії та кількість жертв.
Сьогодні, коли ми щодня живемо в реальності нових руйнувань, ця історія набуває нових сенсів. Про те, як недбалість, корупція та ідеологія призвели до загибелі сотень киян — у нашому матеріалі.
Як будували Куренівську трагедію
Куренівська трагедія стала результатом ряду рішень, де одне порушення тягнуло за собою інше. Як зазначають дослідники, в основі техногенної катастрофи лежав політичний задум приховати наслідки воєнних злочинів у Бабиному Яру.
У березні 1945 року влада УРСР планувала встановити в Бабиному Яру пам’ятник жертвам нацистського терору. Однак будівництво скасували через антисемітську кампанію «боротьби з космополітами», розпочату Кремлем у 1948 році. Оскільки більшість жертв Яру були євреями, згадки про них вирішили стерти, а саму територію (завглибшки 50 метрів і завдовжки 2,5 км) — вирівняти та перетворити на районний парк культури з басейном, стадіоном і танцмайданчиками.
11 березня 1950 року у Києві ухвалили технічне рішення, яке стало фатальним. На засіданні за участю заступників міністра промисловості будівельних матеріалів вирішували, куди утилізувати відходи (пульпу) від Петровських цегельних заводів №1 та №2. Адже заводи отримали нове обладнання для нарощування виробництва цегли. Цегла призначалася для відбудови Хрещатика (підірваного радянськими диверсантами у 1941 році) та зведення перших житлових масивів на Чоколівці й Сирці. Із більшенням обсягів виробництва, очікувано, зросли об’єми відходів. Замість вивозу, влада вирішила зливати їх прямо в Бабин Яр. Це дозволяло одночасно позбутися відпрацьованої породи та засипати місце масових розстрілів для подальшого створення парку.
Технічна авантюра. Відходи з кар’єрів планували вивозити трубами до заплави Дніпра. Організація «Укрпромпроект» вже підготувала всі креслення. Проте «нагорі» мали інший план: ліквідувати Бабин Яр і навіть стерти саму його назву з мап міста.
На технічній нараді в міністерстві проект до Дніпра відкинули. Офіційна причина — не вистачало труб на 3,5 км, а монтаж зайняв би надто багато часу. Учасники наради одноголосно проголосували за те, щоб зливати пульпу в сусідній Бабий Яр. Туди знадобилося вполовину менше труб. Всього 1,5 км.
У кабінетах посадовці пояснювали це економією. Насправді ж під товстим шаром багнюки хотіли назавжди поховати пам’ять про масові розстріли. Через два тижні виконком Київради (рішення №582 від 28 березня) легалізував цей план. До катастрофи залишалося рівно 11 років.
Будівельний саботаж. Ще більшою проблемою стало ігнорування навіть тих вимог, що були в проекті. Замість двох металевих труб у водозабірних колодязях встановили лише по одній, та ще й удвічі меншого діаметру. Акти на ці роботи не складали.
Можливо, поспішали до чергового радянського свята, а можливо, «зайві» труби просто вкрали — адже коли яр почнуть заливати пульпою, перевірити їхню кількість було б неможливо.
Норма порушень
Замив Бабиного Яру почали у 1951 році. Саме тоді було закладено фундамент майбутньої катастрофи: технічний контроль був відсутній, а регламенти ігнорувалися заради швидкості.
За проектом пульпу мали подавати лише 8 годин на добу і тільки з квітня по грудень. Решту часу вода мала відстоюватися та відкачуватися. В реальності яр заливали цілорічно, по 16 годин на добу, а взимку — цілодобово. Анатолій Кузнєцов згадував, що яр перетворився на гігантське озеро гнилої зеленої багнюки, яка поглинала все: від сміття до людських кісток. Дамбу постійно підсипали, поки вона не виросла заввишки з шестиповерховий будинок.
Влада про небезпеку знала. Ще у 1957 році інспекція Подільського району офіційно попереджала директорів заводів: «Канава Бабиного Яру в аварійному стані, вода виходить з берегів». Проте зменшити випуск цегли було неможливо — партія вимагала житлового будівництва. Показники були важливіші за безпеку.
Наприкінці 1960 року яр був заповнений до критичної позначки. Пульпу мали переспрямувати в інше місце, але новий майданчик не встигли підготувати. Керівництво наказало «триматися» і продовжувати заливати Бабин Яр. Бо дільниця змагалася за звання «колективу комуністичної праці». Бо країна готувалася до чергового з’їзду КПРС. Зупинити заводи означало «покласти партквиток».
У березні 1961 року, за кілька днів до трагедії, насоси для відкачування води взагалі вимкнули, щоб не псувати техніку брудом. Водозабірні колодці були забиті та не працювали. Величезна маса води та глини трималася лише на чесному слові дамби, поки країна звітувала про чергові перемоги на шляху до комунізму.
Півтори години пекла
Ще у лютому 1961-го мешканці Куренівки скаржилися, що з Яру тече вода, заливаючи підвали. Вони не здогадувалися, що катастрофи вже не уникнути. 13 березня о 6:45 ранку працівник дільниці помітив розмив дамби. Спроби закидати метровий пролом піском були марними. Вода вже не зупинялася, а за нею рушила важка пульпа.
О 8:30 восьмиметрова хвиля з суміші глини та піску прорвала останній захист і ринула на місто. Швидкість і вага цієї маси були колосальними. Вона змітала все: житлові будинки, гуртожитки, трамвайне депо, цехи заводів та стадіон «Спартак». Територія у 30 гектарів — від Подільського узвозу до Куренівського парку — за лічені хвилини зникла під чотириметровим шаром бруду. Пекло тривало півтори години.
Радянська влада аж через три дня, 16 березня, стримано повідомила про 53 загиблих, згодом цифру «заокруглили» до 145. Це була кількість тіл, знайдених одразу. Але справжні розкопки почалися лише наприкінці весни та тривали два роки.
Анатолій Кузнєцов писав, що сотні людей загинули в перші ж хвилини, навіть не зрозумівши, що сталося. Вибратися з в’язкої трясовини було неможливо. Києвом ширилися чутки про навіть п’ять тисяч жертв.
……Солдати працювали вдень і вночі. Спочатку копали вручну, лопатами, незабаром пригнали техніку. Ковші екскаваторів і ножі бульдозерів рвали на шматки тіла загиблих. Іноді, за свідченням очевидців, лунали передсмертні крики заживо похованих, але ще живих людей. Солдати, яких не змінювали дві доби з міркувань таємності, діставали людські останки, розірвані селевим потоком. Незважаючи на секретність, тисячі киян приходили на територію Павлівської психіатричної лікарні, де у клубному приміщенні складали рядами загиблих, — історик Олександр Анісімов.
Про ціну мовчання
Київський історик Олександр Анісімов роками досліджував цю тему, зазначає: офіційні звіти того часу були створені не для встановлення істини, а для її приховування. У документах із позначкою «для службового користування» детально підраховували майно, але забули про людей.
«Згідно з паперами, місто втратило 68 житлових та 13 адміністративних будівель. Без даху над головою залишилися 353 родини — це понад 1200 людей, які в одну мить втратили все. Проте у цих звітах ви не знайдете жодної цифри про загиблих чи поранених. Спочатку влада кинула цифру — 150 осіб. Але встановити точну кількість жертв практично неможливо. За моїми підрахунками, мова йде про півтори тисячі загиблих», — наголошує історик.
За словами дослідника, операція з приховування правди була не менш масштабною, ніж сама катастрофа. У день аварії Київ відрізали від світу: вимкнули міжміський та міжнародний зв'язок. Перше офіційне повідомлення пролунало лише через три дні.
«Це була жорстка цензура. Влада робила все, щоб розпорошити пам'ять. Загиблих ховали на різних кладовищах Києва та області, часто під вигаданими датами та з фальшивими діагнозами в документах. Навіть на могилах забороняли писати правду. Армію кинули на ліквідацію наслідків не лише для того, щоб розгрібати бруд, а й щоб ніхто зайвий не бачив того, що діставали з-під чотириметрового шару пульпи», — додає Олександр Анісімов.
Частину грунту вивезли, а решту, понад 300 тисяч кубометрів, перелопатили екскаваторами. Радянська система не рахувала «зниклих безвісти», вона просто зрівнювала землю разом із тими, хто в ній залишився. Навіть через 65 років ми не знаємо точної кількості загиблих, бо для системи вони були лише завадою на шляху до «комуністичного будівництва».
65 років тому
Роковини 13 березня. У стрічці новин обов'язково згадають про Куренівську трагедію 1961 року. Про те, як пульпа з Бабиного Яру за лічені хвилини перетворила район на братську могилу.
Історія 65-річної давнини здається далекою і майже стерильною. Чорно-білі фото з архіву не викликають того стискання в горлі, яке відчуваєш щоранку, гортаючи Telegram-канали. Грязьовий потік 1961-го року давно перекритий новими трагедіями — свіжими, щоденними, жахливо-безмежними.
Ми живемо в іншому вимірі завалів. Про смерть на Куренівці мовчали, а сучасна трагедія приходить заледве не в прямому ефірі: багатоповерхівки з випатраними «нутрощами», батьки годинами сидять на бетоні, чекають, поки рятувальники дістануть їхню дитину. Якби ж то живу.
Ці люди біля руїн знають правду ще до того, як побачать рятувальників з тілом у покривалі. Так, ще моляться, бо це єдине, що можуть — чекати й молитися, але в глибині душі вже все знають. Шансів вижити під тоннами бетону так само мало, як і в замурованій пульпою телефонній будці 1961-го.
Причиною Куренівською трагедії стала недбалість та цинізм радянської влади, а сьогоднішні трагедії — спроба відновити срср через копіювання його найгіршої риси: готовність закатати тисячі життів у бетон заради імперських амбіцій. Все так само.
Ми не забули
Ми згадуємо Куренівську трагедію не для того, щоб вкотре поплакати. А для того, щоб не забувати: кожне «якось воно буде», кожен підпис на сумнівному документі, кожна спроба засипати проблему замість того, щоб її вирішити, рано чи пізно вибухає. І оплачують ці помилки не ті, хто їх робить у високих кабінетах, а звичайні люди в трамваях чи власних квартирах.
Ми не маємо сил на «історичну пам'ять», бо вся наша пам'ять зараз зайнята вчорашнім прильотом, сьогоднішньою тривогою і завтрашнім похороном. Куренівка — це застиглий шрам на тілі міста, яке щодня отримує нові рани. Ми не забули, просто зараз надто зайняті тим, щоб не стати наступним шрамом на тілі країни.
