Раду Поклітару – одна з найвідоміших фігур сучасного українського балету. Як хореограф і засновник «Київ Модерн-балету», він змінив уявлення про сценічний танець й привніс нові форми в балет. Його підхід поєднує традиційне і сучасне, що дозволяє створювати унікальні вистави, де кожен рух важливий.
З моменту створення «Київ Модерн-балету» Раду значно вплинув на розвиток балету в Україні та за її межами. Він перетворює класичні твори на сучасні постановки та продовжує розширювати межі балетного мистецтва. В країні, яка воює, робити це надзвичайно складно.
В ексклюзивному інтерв’ю для UA.NEWS Раду Поклітару розповів про майбутню прем’єру вистави «Травіата», роботу в умовах повномасштабної війни та пошук шляхів для створення нових постановок, попри складні обставини.
Найважче у роботі над виставою від Раду Поклітару
Я міняю лібрето на самоті, з комп'ютером. Це робота, яку можна назвати просто кайфом. Ти ні від кого не залежиш, у тебе є музика, ти й комп'ютер. Ти придумуєш виставу, мізансцена за мізансценою. Це найприємніша й безпроблемніша частина роботи. Ніякого людського фактора, крім тебе самого.
Що стосується роботи в залі, з роками стає важче ставити, бо вже багато зроблено. І коли починаєш щось вигадувати, виникає величезна підсвідома спокуса зробити щось, з уже створеного, повторитися. Ось ця боротьба із самоповтором – серйозний творчий виклик. І, мабуть, це найголовніша боротьба для мене – боротьба із самим собою і своїми власними штампами..
Кадрова криза: танцюристи їдуть за кордон
Щодо складу, звичайно, зараз є велика проблема з відтоком молоді за кордон. Ця проблема стоїть гостро, коли йдеться про танцювальний театр. Мало хто про це замислюється, але на відміну від драматичного театру, у танцюристів немає мовного бар'єру. Вони як творчі особистості абсолютно конвертовані. Вони розмовляють мовою танцю без акценту в будь-якій країні світу. Тобто вони приїжджають і танцюють. Їм не потрібно виходити на сцену і боротися з вивченням чужої мови..
Проте я чудово розумію всю молодь, яка їде. Я усвідомлюю, що мені потрібно якось протистояти цьому і знаходити способи розв'язання цієї проблеми.Тому ми проводимо кастинги, конкурси, набираємо хлопців. Це величезна робота з виховання нових артистів. Адже приходить то не відразу готовий артист нашого театру - театру з великою історією, зі своєю специфічною танцювальною естетикою, якою потрібно перейнятися. Це недосяжно так відразу, на це потрібен час.
Адаптація класичної опери Верді до формату балету
Це сильно скорочена музична версія. Справжня оперна партитура триває понад дві з половиною години. Балет «Травіата» йде трохи більше ніж годину – годину п'ятнадцять. Тому, звичайно ж, це велика робота – створення нової версії відомого музичного твору. Це я сиджу і роблю в той самий перший період креативної роботи, про який я говорив раніше – один за комп'ютером. У мене освіта балетмейстера в білоруській консерваторії. Тому немає проблем із читанням партитури або клавіру, і все це дуже допомагає мені в роботі.
Що стосується лібрето, то воно, насправді, зазнало невеликих змін. Найголовніша думка, яка була закладена авторами опери «Травіата», збережена.
Ідея вистави – самопожертва в ім'я любові робить цю любов безсмертною. Ця ідея не змінена. А решта – це вже якісь мої невеликі нововведення в сюжет. Мало хто про це замислюється, але деякі моменти, які в опері або драматичному театрі легко показати й пояснити, використовуючи слово, в балеті практично неможливо передати мовою одного лише танцю.
Наприклад, родинні зв'язки. Дуже складно пояснити глядачеві, що чоловік і жінка на сцені – це брат і сестра. Для цього треба показати батьків, дитинство, щоб вони виросли разом – ціла історія, яка в драматичному театрі замінюється простим привітанням: «Привіт, сестричко!»
Все це стовідсотково стосується і пар батько-син, мати-дочка. Це просто двоє чоловіків або дві жінки.
З тієї ж причини «безсловесності», закладеної в самій суті мистецтва танцю, дуже складно передати спогади або думки про майбутнє. Балет – це про «зараз», про «прямо зараз», в цей самий момент. Якщо я хочу поговорити про минуле або майбутнє, мені потрібно докладати абсолютно небувалі режисерські зусилля, щоб бути зрозумілим.
І більшість змін сюжету в нашій «Травіаті» пов'язані саме з подоланням цих труднощів, а не з тим, що я хочу бути обов'язково оригінальним або обов'язково змінювати хід дії першоджерела. Ні, це зовсім не мета. Мета – зробити зворушливу, справжню, глибоку і чесну виставу. Це найскладніше.
Створення вистави «Травіата»
Що розповідає Раду Поклітару про роботу з Ольгою Нікітіною та Дмитром Курятою
Перш за все, це, звичайно, неймовірний людський комфорт, який я відчуваю, спілкуючись з цими людьми. І те, що це професіонали найвищого класу. Найчастіше я взагалі не втручаюся в їх роботу. Звісно, ми обговорюємо всі деталі.
Ми з Ольгою маємо зустрітися, ще раз пройтися по лібрето й обговорити, коли що вмикається, коли що вимикається, коли що з'являється. Я бачив деякі фрагменти. І ви навіть могли побачити їх у тизері – це справжні фрагменти відеопроєкції. Я знаю, що те, що вони мені запропонують, з самого початку буде чудовим рішенням.
Якщо щось не збіжиться з моєю ідеєю, я підкоригую. Але їхня самоцінність як творчих індивідуальностей настільки висока, що в більшості випадків не вимагає мого коригування. Це чудово.
Один із моїх друзів, художників, з яким я теж багато працював і продовжую працювати, якось сказав фразу, яка заспокоює мене в багатьох випадках. Коли я переживав через черговий проєкт, він сказав:
«Радушко, ну що ти переживаєш? Гірше, ніж ми можемо, ми все одно не можемо».
Це про Ольгу і Дмитра. Гірше, ніж вони можуть, вони все одно не можуть. І те ж саме стосується мене. Я знаю, що попри всі труднощі, все одно існує планка, нижче якої мені не вдасться опуститись.
Робота над виставою в умовах війни
У мене особисто досить стабільна психіка. Мені це [обстріли] не сильно заважає, навіть не дуже заважає спати.
Але ось мою собаку мені довелося відвезти до Кишинева і залишити там, тому що вона взагалі не могла спати вночі. У неї була істерика, вона трусилася. А у моїх знайомих французький бульдог посивів від обстрілів. Тому що собаці не можна пояснити, що це обстріли, що все буде добре, що все буде гаразд. Вона просто боїться вибухів і все.
Що стосується артистів, звичайно, їм усім важко. І попри те, що наша робота починається о п'ятій годині вечора, після безсонної ночі вони приходять трохи мляві й розбиті фізично та емоційно.
Ну а що робити? Ми працюємо. Є якісь варіанти? Просто як усі. Усі йдуть і працюють, тому що треба. Так, звичайно, хочеться, щоб обстрілів не було. Але ми ж не можемо на це вплинути.
Створення вистави «Травіата»
Головне досягнення вистави і очікування від прем’єри: думка Раду Поклітару
Не можу сказати, яке це головне досягнення, тому що я ще не бачив вистави. Подивлюся – і тоді знатиму, що вдалося, а що ні. Поки що вистави немає, і вона створюється. Грубо кажучи, цей коктейль замішується, і я поки що не можу собі уявити кінцеву картину. Ніколи не міг уявити кінцевий результат. Це неможливо за діалектикою Гегеля.Свого часу мене навчили викладачі з філософії: повна несумісність ідеального і реального.
Звичайно, коли я ще за комп’ютером придумую, в голові є ідеальна вистава. Я її прямо бачу досить докладно, але ніколи за всі мої роки творчого шляху реальна вистава не збігалася з тим, що я собі уявляв. Це просто неможливо. Все одно виходить абсолютно інше.
Але я не можу працювати, якщо у мене немає в голові ідеального, вигаданого наодинці з самим собою і музикою, спектаклю. Він повинен існувати, тому що мені потрібно відштовхуватися від чогось. Подивимося, що буде. Я сподіваюся, що вийде добре. А далі прийдете – й разом подивимося.
Ставлення до українських митців у світі
Звісно, всіх цікавить одне й те саме – як ви працюєте, як вдається творити в таких умовах. Багато моїх закордонних друзів зараз стали рідше дзвонити. На самому початку війни вони дуже часто дзвонили і питали, як ми там, що відбувається. Це і європейці, і не тільки.
Але загалом зараз для українського мистецтва існує певний карт-бланш. Він триває, і це приємно, тому що завдяки тому, що ми представляємо Україну, нам відкривається більше дверей, ніж раніше. Це добре.
Люди часто із здивуванням досі дивляться на те, що мистецтво такої якості приїжджає з країни, яка воює. Їм здається, що це неможливо. А ми тепер розуміємо і доводимо в першу чергу самі собі, що це можливо.
«Київ Модерн-балет» святкує 20 років: що думає Раду Поклітару про зміни театру за два десятиліття
Я б сказав, що професійний рівень значно виріс. Ми всі ідеалізуємо перше покоління, і глядачі першого покоління, які бачили, також ідеалізують тих, хто був у першому складі.
Але зараз, коли я дивлюся старі записи, я розумію, що рівень танцю, а це головне, про що ми говоримо, простіше кажучи – наша мова, виріс неймовірно за ці роки. І це, напевно, головна відмінність.
Загалом, звичайно, театр був зовсім іншим. Ми починали як меценатський театр. Ми були засновані за підтримки Володимира Філіппова, українського мецената, бізнесмена та мого великого друга.
Ми були театром, повністю залежним від меценатства, і за відчуттями – він міг існувати, а може, й ні. Це не була державна інституція. Тоді здавалося, що через рік, можливо, ми взагалі перестанемо існувати. Але вийшло так, що, попри зміну джерел фінансування, театр продовжував жити, створювати вистави, покращувати якість і репертуар.
Зараз, озираючись на цей шлях через 20 років, я розумію, що кожен крок був важливим. Те, що ми маємо зараз, і те, що було раніше – це два різні театри, точно. І за масштабом, і за якістю. Але без того першого етапу не було б того, що ми маємо сьогодні.
