Андрій Єрмак обіймав посаду керівника Офісу Президента з лютого 2020 року — 5 років, 9 місяців та 17 днів. За цей час він став однією з найбільш впливових і водночас суперечливих фігур у новітній українській політиці. Його діяльність, особливо після початку повномасштабного вторгнення РФ, спричинила радикальну трансформацію української виконавчої влади. Офіс Президента, який за Конституцією є суто адміністративним органом (фактично це просто президентська канцелярія, діловодство — і все), перетворився на централізований політичний, дипломатичний та безпековий штаб, що консолідував небачений раніше обсяг повноважень.
Західні журналісти та експерти часто характеризували роль Єрмака як безпрецедентну, підкреслюючи, що хоча він «не є президентом, але часто діє як президент». Це визначення підсумовувало загальне сприйняття: керівник ОП мав такий самий, а можливо, подекуди й більший вплив, ніж сам Володимир Зеленський.
Феномен Єрмака символізує собою суперперсоналізовану модель управління. Ця концентрація влади за межами конституційних рамок мала свою ціну. Вона стала першопричиною системних інституційних ризиків, створюючи «тіньовий уряд» в ОП та руйнуючи демократичні і конституційні механізми. Зрештою, саме ці ризики проявилися через корупційний скандал з «плівками Міндіча» та внутрішньополітичні конфлікти, що й призвело врешті до відставки.
За інсайдерською інформацією UA.News із ОП, президент Зеленський станом на сьогодні заблокував Єрмака в усіх месенджерах та заборонив своєму найближчому оточенню будь-які контакти. Також є непідтверджені дані, що ДПСУ отримала спеціальний лист, який не дозволяє випускати Єрмака з України, щоб не трапилося.
То ким же був Андрій Єрмак для політичної системи України і яку спадщину він залишив державі? Детальніше — в матеріалі UA.News.
Архітектор всієї вертикалі: чим займався Андрій Єрмак
Під керівництвом Андрія Єрмака Офіс Президента перетворився на головний центр ухвалення рішень в країні, що фактично дублював, а іноді й повністю підпорядковував собі функції Кабміну та інших центральних органів виконавчої влади. Це означало, що кадрова політика, яка є ключовим важелем для управління державою, була виведена з-під контролю профільних міністерств та парламенту і повністю сконцентрована в руках глави ОП. Така схема управління, як пишуть західні ЗМІ, гарантувала, що всі гілки влади будуть лояльними Банковій — а то й прямо нею керованими.
Концентрація влади дійсно була дуже значною. Хоча сам Єрмак неодноразово стверджував, що ОП лише координує державну політику та взаємодію між різними гілками влади, на практиці ця «координація» характеризувалася жорстким та централізованим управлінням, яке простягалося на найважливіші сфери, включно з економічним блоком та питаннями оборони.
Безпрецедентна концентрація влади в руках однієї особи (до того ж поза межами чинного законодавства) створила інституційний вакуум. В умовах початку війни, коли оперативність в ухваленні рішень була критично важливою, така вертикаль могла здаватися нехай незаконною, але принаймні ефективною на час «надзвичайщини». Проте в такому разі усунення Єрмака з посади загрожувало б системною кризою управління. Подібна персоніфікація влади, хоч і була тимчасово виправдана кризою, суперечила принципам демократії та створювала фундаментальний дисбаланс, особливо критичний для держави, яка просила західної допомоги для захисту саме демократичних цінностей від агресії сусідньої диктатури.
В умовах повномасштабної війни Андрій Єрмак став не тільки другим, а то й іноді першим лицем всередині країни — він також перетворився на ключового перемовника та неформальне обличчя української дипломатії. Він брав пряму участь у керуванні такими життєво важливими процесами, як обмін полоненими з РФ, повернення викрадених українських дітей , укладення «зернової угоди», комунікація із США... Ці успіхи зміцнили позиції Єрмака як незамінного кризового менеджера поруч із президентом.
Окрім дипломатії, Єрмак також був ініціатором централізації функцій інформаційної безпеки. На виконання доручення президента ще в 2021 році створили Центр протидії дезінформації (ЦПД) на базі РНБО. Цей крок представляли як необхідність скоординованих зусиль проти гібридної війни та дезінформації. Втім, критики зауважували, що таким чином влада, можливо, займається монополізацією інформаційного поля під власні цілі. Створення цього центру сильно розширило інструментарій ОП для контролю над внутрішніми та зовнішніми інформаційними наративами — зокрема, через механізм санкцій.
Можна резюмувати, що Андрій Єрмак вів напрочуд комплексну та бурхливу діяльність. Це доводить, що його фігура виконувала функції, які виходять дуже далеко за межі повноважень керівника канцелярії, перетворивши ОП та особисто його керівника на ключовий «вузол», через який проходили буквально всі критичні державні рішення.
Від всемогутності до кризи
Незважаючи на окремі зовнішньополітичні успіхи та початкову ефективність на початку війни, така ситуація не могла тривати вічно і не влаштовувала дуже багатьох всередині України. Врешті внутрішня діяльність ОП зіткнулася з гострою кризою, спричиненою масштабним корупційним скандалом — операцією НАБУ «Мідас» та оприлюдненими в цих рамках «плівками Міндіча». Дійшло до того, що обшуки антикорупціонерів пройшли навіть у помешканні самого Андрія Єрмака. Схоже, саме це стало останньою краплею та врешті стало формальним приводом для відставки.
Розслідування «Мідас» з кейсу звичайної та звичної, на жаль, для України фінансової корупції швидко переросло в категорію системної загрози самій державності під час війни. Цей кейс лише підкреслює те, що відомо будь-якому студенту політології: гіперцентралізована влада тільки в моменті здається ефективною, але на довгих дистанціях завжди створює ризики та призводить до криз. Не дарма ж навіть диктаторів у Давньому Римі обирали колегіально, до того ж на дуже короткий та окреслений законом термін. Абсолютні повноваження ніколи не бувають абсолютно вічними.
Деякі експерти неодноразово називали Україну після 2019 та особливо після 2022 років «офісно-президентською республікою», натякаючи на суперважливу, системообразуючу роль голови ОП у цих процесах. До моменту скандалу довкола «плівок Міндіча» Андрій Єрмак доволі вправно виконував функцію «громовідводу» для президента, акумулюючи на себе левову долю негативу з боку активного суспільства. Однак згодом ця стратегія вичерпала себе, і голові держави довелося піти на явно важкий для себе крок — звільнення Єрмака. Схоже, що це було консолідованою вимогою як всередині, так і зовні.
Політична спадщина Єрмака та вакуум влади
Звільнення Єрмака стало неминучим, оскільки особливим чином все зійшлося в «ідеальний шторм»: і шалений внутрішній та зовнішній тиск, і кримінальна справа по «Мідасу». Ключовим фактором ризику була реальна загроза зміни процесуального статусу керівника ОП зі свідка на підозрюваного. В таких умовах у президента не залишалося іншого виходу, окрім як відмежуватися від фігури Єрмака. Це було питання часу, коли довелося радикально переформатовувати ОП.
Найважливіший аспект політичної спадщини Єрмака полягає не в його досягненнях (які об'єктивно мали місце) чи провалах (яких було більше) — він полягає у створенні критичної залежності всієї державної конструкції від буквально однієї особи. Його усунення — це не фінал, а лише початок глибокої кризи для самого президента. Єрмак був тією централізуючою фігурою, яка утримувала в єдиному цілому ослаблені ним же інститути, і тепер без нього голові держави прийдеться дуже складно.
Усунення архітектора всієї надзвичайної вертикалі відкриває епоху політичної невизначеності. Це може призвести до децентралізації влади, спровокувати внутрішню боротьбу за контроль над звільненими центрами впливу та фінансовими потоками, а також викликати тимчасовий управлінський параліч системи — принаймні до призначення нового керівника ОП. Втім, кого б не призначили на цю посаду, однак «другим Єрмаком» він, скоріше за все, не стане — Єрмак був такий один.
Однак, незважаючи на всі ризики, політичні наслідки відставки голови ОП та тиск суспільства, внутрішніх акторів і західних партнерів створюють нехай вимушений, але імпульс для відновлення незалежності конституційних органів владі. Це є прекрасним шансом для України зміцнити інституційну стійкість, децентралізувати владу та оздоровити політичну систему.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда нагадує: Андрій Єрмак — це людина, яка довше всіх в новітній історії України очолювала президентську канцелярію.
«Тобто він понад 5,5 років керував і став значною мірою символом «офісно-президентської республіки»: такої моделі управління, яка склалася в Україні. В цій моделі роль Андрія Єрмака дуже цікава, тому що він формально не мав жодних повноважень, але Володимир Зеленський, виходить, йому делегував значну частину цих повноважень. І це створило відповідний політичний формат, де Андрій Єрмак був фактично як Андрій Всемогутній — людиною, яка могла вирішувати все не лише в президентській вертикалі, адже в умовах воєнного стану повноважень у президента стало набагато більше… Тут цікаво подивитися на його відставку, тому що в 2019 році Володимир Зеленський прийшов до влади як «нове обличчя», з абсолютно «тефлоновим» іміджем, і він міг критикувати політиків як завгодно. З відставкою Єрмака цей тефлон, який вже добряче подряпаний, з образу Зеленського повністю злітає. І йому буде, я б сказав, непереливки», — коментує політолог.
Втім, на думку Магди, у президента є шанси. Він має розширювати коло людей, які беруть участь в формуванні державної політики, працюють над тим, щоб зміцнювати позиції України. Якщо ж він не буде цього робити, то йому буде надзвичайно складно.
«Ми в будь-якому випадку закінчимо війну, у всякому разі доживемо до призупинення війни з президентом Володимиром Зеленським. Але те, що питання проведення виборів встане одразу після того, як війна закінчиться — мене особисто сумнівів немає. І що стосується Андрія Єрмака, його подальшої долі, то я думаю, що це буде дуже цікаво. Давайте дочекаємось, чи вручать йому підозру. А далі будемо дивитись, якою буде його кар'єра. Як він зможе бути без випромінювання впливу на нього з боку Володимира Зеленського. Наскільки він дійсно самостійний гравець», — резюмував Євген Магда.
Політолог, керівник центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов упевнений: за весь цей час Єрмак досить вправно справлявся зі своєю місією. Він всмоктував в себе весь негатив щодо Банкової. І це дозволяло президенту певний час уникати протестів, тому що цей негатив, який ототожнювався з головою Банкової, переходив на Єрмака.
«Але зараз у зв'язку з кримінальною справою довкола «Міндіч-гейта» цей негатив полився на Володимира Олександровича. І фактично ми маємо ту ситуацію, коли більшість серед депутатів… виступають проти Єрмака. І якщо б не було тієї ситуації, можна було би протримати певний час голову канцелярії на його місці. Але зараз все зійшлося: і зовнішній тиск, і кримінальна справа. Питання після обшуків може змінитися, як і процесуальний статус Андрія Борисовича зі свідка на підозрюваного. Всі люди, які знайомі з нашою правоохоронною системою, це дуже добре знають. А в таких умовах нічого іншого не залишається, окрім як відмежуватися від того, про якого казали, що Володимир Олександрович працює президентом в офісі Андрія Борисовича», — вважає Золотарьов.
На думку експерта, після відставки Єрмака проблеми можуть початися вже для самого голови держави.
«Люди, які знають внутрішню кухню Банкової, дуже добре розуміють, що за Єрмаком через певний час піде Зеленський. І за яких обставин, умов — це питання другорядне. Але втриматися йому, не маючи поруч такої фігури, як Андрій Борисович Єрмак, буде надто складно», — зазначив Андрій Золотарьов.
Резюмуючи, Андрій Єрмак був головним архітектором і центральним обличчям апарату надзвичайної президентської вертикалі, яка на деякий час дійсно забезпечила швидкість та ефективність у кризовому управлінні, особливо на дипломатичному та військовому фронтах. Проте ціною цієї недовгої ефективності стала інституційна деградація та абсолютно неприпустима суперконцентрація влади.
Офіс Президента перетворився на фактичний центр управління державою, що повністю ігнорувало демократичні механізми та, найголовніше, створило умови для системної та масштабної корупції, що врешті призвело до серйозної кризи вже особисто для Зеленського.
Політична спадщина Єрмака залишається дуже неоднозначною. Можливо, вже незабаром у правоохоронних органів виникнуть великі питання до ексголови ОП.
Його усунення не вирішує системних проблем, а лише відкриває нову фазу запеклої політичної боротьби. Проте відхід Єрмака від справ також надає шанс для України здійснити структурну трансформацію: децентралізувати владу, посилити незалежність антикорупційних та інших контролюючих органів і відновити довіру міжнародних партнерів та власного суспільства.
Майбутнє ж управління в Україні після Єрмака має бути сфокусоване не на пошуку нового централізуючого «суперменеджера», а на відновленні стійкості та повноти функціоналу конституційних інститутів.
