Сучасна Україна давно опинилася перед викликом, який виходить далеко за межі суто військового протистояння з агресором. Йдеться про фундаментальну зміну самої соціальної «тканини» суспільства, про розселення та формування територій, які вже незабаром можуть стати «безлюдними зонами». Принаймні, таку термінологію використовує в інтерв'ю заступник директора Інституту демографії НАН України Олександр Гладун.
Якщо раніше поняття «безлюдної зони» асоціювалося виключно з Чорнобильською зоною відчуження чи з іграми серії S.T.A.L.K.E.R, то сьогодні воно стає похмурою перспективою для величезних територій вздовж кордону з РФ та лінії фронту. Повномасштабна війна не просто зруйнувала міста — вона запустила процеси, які можуть на десятиліття вивести цілі райони з економічного та соціального життя держави.
Концепція «безлюдних зон» сьогодні включає два основні виміри. Перший — це природне знелюднення, яке розпочалося задовго до великої війни, коли села та містечка на півночі й сході поступово вмирали через відтік молоді та природний спад. Другий вимір — це примусове формування «санітарної смуги» вздовж майбутньої лінії розмежування. Як зазначає демограф Олександр Гладун, проживання цивільного населення у 30-кілометровій зоні від фронту чи кордону з Росією стає не лише небезпечним, а й соціально недоцільним: там неможливо забезпечити роботу шкіл, лікарень чи безпечне функціонування бізнесу.
Чому «безлюдні зони» — це вже українська реальність, як з цим можна боротися і яким є міжнародний досвід? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Фундамент кризи: три десятиліття демографічного відступу
Для того, щоб зрозуміти масштаб поточної катастрофи, необхідно визнати, що Україна підійшла до 2022 року вже суттєво виснаженою в демографічному плані. Протягом тридцяти років незалежності держава несла так званий «потрійний тягар депопуляції»: хронічно низьку народжуваність, високу передчасну смертність та масову трудову еміграцію. Якщо у 1993 році населення країни сягало 52,2 мільйона осіб (сьогодні в такі цифри вже навіть важко повірити), то напередодні повномасштабного вторгнення, за офіційними оцінками, воно скоротилося до 41 мільйона, а реальна цифра без урахування окупованих територій була ще меншою.
Цей «демографічний відступ» був нерівномірним. Найбільше страждала українська «глибинка» — малі містечка та села, які втрачали людський капітал на користь мегаполісів-мільйонників або закордоння. Навіть до 2022 року депресивні райони Донбасу чи прикордонні села Сумщини справляли гнітюче враження: закриті крамниці, порожні вулиці та відсутність будь-яких перспектив для молоді. Війна лише радикалізувала цей процес, перетворивши поступове в'янення на стрімкий обвал.
Повномасштабна агресія додала до демографічної кризи фактор фізичного знищення. Понад 140 тисяч квадратних кілометрів території України наразі потребують розмінування, що робить їх непридатними для безпечної життєдіяльності. У прифронтових районах зруйновано до 100% (!) житлового фонду, а енергетична та транспортна інфраструктура вже не підлягає відновленню. В таких умовах формування «безлюдних зон» стає не прогнозом, а констатацією факту: вони вже існують.
Особливо критичною є ситуація у зоні, яку той же російський диктатор Володимир Путін цинічно називає «санітарною». Навіть у разі припинення активних бойових дій загроза провокацій та обстрілів з боку РФ залишатиметься на десятиліття — про що і каже демограф Гладун. Це означає, що держава де-факто не зможе гарантувати безпеку у як мінімум 30-кілометровій смузі вздовж кордону. Такі населені пункти, як Грабовське на Сумщині, де ворог нещодавно вдався до примусової депортації мешканців, стають символами цього нового пограниччя, де присутність людини стає мінімальною та виключно функціональною.
Мобілізаційна криза та знелюднення сіл
Додатковим фактором, що спустошує українські села — а село це основа української культури та історії як такої — став мобілізаційний процес. За наявними оцінками, мобілізація вдарила по периферії значно сильніше, ніж по великих містах: частка призваних у сільській місцевості приблизно втричі вища, ніж у великих містах.
Це створює критичний дефіцит чоловічої сили, що є основою аграрного сектору. Майже 40% аграрних підприємств повідомляють про гостру нестачу трактористів, агрономів та інженерів, що загрожує продовольчій безпеці та економічній стійкості регіонів.
Втрата чоловіків-годувальників у селах призводить до «ефекту доміно». Жінки, які залишаються, часто змушені опановувати традиційно «чоловічі» професії, але це не може повністю замістити демографічний розрив. Крім того, не менше ніж 1,5 мільйони чоловіків по всій країні перебувають «у тіні», не працюючи офіційно, не оновлюючи дані та не платячи податки, що ще більше виснажує бюджети малих громад, які й так балансують на межі виживання.
Сама економічна модель України побудована таким чином, що все життя концентрується у великих містах. Їх можна перерахувати по пальцях: це Київ, Харків, Львів, Одеса, Дніпро, тощо. Тут досі працюють ресторани та клуби, відкривається бізнес, приїздять з концертами зірки. У великому місті людина має можливість навчатися, має перспективи роботи та широкий вибір розваг для вільного часу. Майже 80% українців проживають саме у великих містах, і нам здається, що країна плюс-мінус жива, навіть попри війну.
Але це дуже небезпечна когнітивна помилка. Мало хто з нас регулярно виїздить з міста на 50-100 кілометрів у «глибинку». А між тим, це дуже цінний досвід. Всього лише в одній годині шляху від великого міста на нас може чекати типова українська провінція, яка здатна шокувати без належної підготовки. Це напівживий, напівбезлюдний, депресивний простір, де немає роботи, навчання, розваг (окрім хіба що місцевої «наливайки» та зачиненого вже 30 років будинку культури) та молодих людей. А з 2022 року часто немає і чоловіків призовного віку.
В цьому контексті «безлюдні зони» — це не демографічний прогноз на майбутнє. Це реальність тут і зараз. Той же Донбас перетворювався на таку зону навіть до війни. Повномасштабне вторгнення лише максимізувало ці тенденції, однак точно не стало їхньою першопричиною.
Японія, Іспанія, Балкани: міжнародний досвід знелюднілих територій
Однак варто визнати, що ми нічим не унікальні. Україна не є першою країною, що стикається з масштабним знелюдненням територій.
Досвід Іспанії з її феноменом «Espana Vacia» (Порожня Іспанія) показує, що концентрація населення на узбережжі та в мегаполісах залишає до 70% (!) території країни практично безлюдною, де щільність населення становить менше 14 осіб на квадратний кілометр. Іспанський уряд витрачає мільярди євро на підтримку віддалених муніципалітетів, проте експерти визнають, що багато сіл все одно приречені на зникнення через відсутність критичної маси мешканців для самовідтворення. Тобто це просто історичний процес.
Японія пропонує іншу модель — «Genkai Shūraku» або «граничні села», де понад половина населення старша за 65 років. У відповідь на це Японія впроваджує політику «керованого стиснення», концентруючи ресурси у вузлових містах та заміщуючи дефіцит людей високими технологіями: від роботів у сільському господарстві до дронів, що доставляють ліки в ізольовані райони.
А досвід Балкан, зокрема Хорватії після війни, коли з окремих територій поруч із Сербією виїхали сотні тисяч осіб (при населенні країни в декілька мільйонів) демонструє, що навіть успішне розмінування та економічна допомога не гарантують повернення людей у колишні зони конфлікту, якщо соціальна тканина регіону була повністю зруйнована війною.
Майбутня карта України
Скоріше за все, після війни Україна розділиться на кілька соціально-економічних кластерів. Життя й надалі буде сконцентроване у великих та відносно захищених містах, таких як Київ, Львів, Харків, Одеса та Дніпро, які здатні забезпечити безпеку завдяки системам ППО та можуть запропонувати більш-менш стабільний ринок праці. Натомість периферійні регіони будуть змушені перейти до стратегії «смарт-стиснення». Це означає відмову від спроб утримувати кожне напівпорожнє село та перехід до оптимізованої мережі послуг, де школи та лікарні концентруються у великих вузлових точках, а доступ до них забезпечується цифровими сервісами та мобільною інфраструктурою.
Для окремих міст, як-от Миколаїв, які вже розробляють плани післявоєнного відновлення, де стратегія керованого скорочення стає базовою. Це передбачає переосмислення міського простору: створення зелених зон на місці зруйнованих кварталів, автоматизацію комунальних систем та фокус на інноваційних районах, де концентрація людського капіталу дозволить компенсувати загальне зменшення чисельності населення.
Одним із шляхів збереження економічної активності у «безлюдних зонах» є тотальна автоматизація. У майбутньому аграрний сектор України (основа «глибинки») має зробити ставку на безпілотні технології. Агродрони, автономні трактори та системи точного землеробства дозволяють обробляти величезні площі за мінімальної участі людини. Це дозволить Україні залишатися світовим експортером зерна навіть за умови тотального дефіциту кадрів у сільській місцевості.
У безпековому аспекті «безлюдні зони» на кордоні також потребуватимуть технологічного переозброєння. Замість традиційних поселень, які раніше слугували «живим щитом», захист кордону має покладатися на мережі сенсорів, дрони-розвідники та автоматизовані вогневі точки. Це створює модель «дистанційної присутності», коли держава контролює територію технічно, не потребуючи при цьому масового заселення небезпечних районів.
Резюмуючи, поява величезних територій без населення несе значні ризики для національної безпеки. Порожні землі важче обороняти, вони стають ідеальним середовищем для контрабанди, діяльності ДРГ та загальної деградації. Більше того, існує небезпека розширення соціального розлому між «багатими» за українськими мірками мегаполісами та «забутими» прикордонними громадами. Державна стратегія має бути спрямована на згладжування цих нерівностей через інвестиції у цифрову доступність та мобільність.
Україна майбутнього — це держава, яка змушена бути ефективною на меншій кількості людей. На жаль, це вже реальність: свою демографію країна втратила, і очікувати, що колись нас знову буде 50+ мільйонів, не варто.
Реалістичний сценарій передбачає, що додому повернеться не більше 30% біженців, що робить демографічний дефіцит довгостроковою константою. Адаптація до цієї нової реальності вимагає відмови від ілюзій про «відновлення, як було раніше» — ніколи не буде так, як було колись — та переходу до будівництва сучасної, технологічної держави, де кожен квадратний кілометр землі використовується раціонально, незалежно від того, чи живе там людина постійно, чи ні.
