Білоруський доброволець Юрій Зайцев уже 4 роки намагається домогтися набуття статусу додаткового захисту в Україні. Двічі він виграв суд у міграційної служби, але чиновники робили усе, щоб не виконувати рішення - від фальсифікації документів до погроз і залякувань. Це не зупинило добровольця – сьогодні Юрій продовжує боротися у судах за справедливість. Якщо Верховний суд стане на бік Юрія у суперечці з ДМС, це відкриє можливість легалізуватись для тисяч іноземних добровольців, які захищають Україну зі зброєю в руках.
Медіа UA.NEWS поспілкувалося з Юрієм Зацевим про його війну з міграційною службою, рішення приєднатися до Сил Оборони, а також про подальші плани в Україні.
З чого почалася історія вашого переїзду до України? Чому вирішили поїхати з Білорусі?
Юрій Зайцев: З Білорусі я виїхав у 2013 році. Я завжди мав активну громадянську позицію і це не подобалося силовикам. Мене кілька разів затримували, мало не застрелили, завели сфабриковану кримінальну справу – загалом я та моя сім'я відчували сильний тиск з боку органів.
Я потрапив до України 2020-го року у зв'язку з переслідуванням у Білорусі. Кордон я перетнув незаконно і можна сказати не з власної волі. Після того, як потрапив до України, планував податися на біженство, але просто не встиг.
Невдовзі після мого приїзду у серпні 2020 року в Одесі мене затримали українські правоохоронці на запит Білорусі до Інтерполу. Нагадаю, що тоді в Білорусі вже вирували протести проти диктаторського режиму Лукашенка, а білоруські силовики активно використовували інструмент запитів до Інтерполу, щоб чинити тиск за кордоном на політично активних людей та всіх незгодних із режимом.
Що сталося після затримання? Ви подалися на біженство?
Юрій Зайцев: Після затримання я був заарештований та потрапив до одеського СІЗО. Оскільки я перебував у розшуку за вигаданою у Білорусі справою, мене одразу почали готувати на екстрадицію.
Перебуваючи у СІЗО, я подав документи в міграційну службу з проханням надати мені статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. ДМС відкрила по мені справу, співробітники приходили прямо в СІЗО на співбесіди. Однак через 4 місяці міграційна служба відмовила мені у наданні цього статусу і навіть не повідомила мене про це. Про відмову я дізнався випадково лише влітку 2021 року на засіданні щодо продовження запобіжного заходу від прокурора.
Тоді ж з'ясувалося, що моя адвокат - Ірина Євдокимова, яка мала займатися моїм захистом у суді та справою щодо надання статусу біженця в міграційній службі, нічого не робила, ігнорувала суди та виявилася звичайною шахрайкою. А коли я дізнався про відмову від ДМС, адвокат просто зникла.
Я відчував, що потрапив у безвихідь. Наді мною нависла реальна загроза насильницької передачі до Білорусі. Грошей на нового адвоката не було, бо все до копійки було витрачено на аферистку. Та й заробити я не міг, бо за розпорядженням суду перебував під цілодобовим домашнім арештом.
Але удача мені посміхнулась – на допомогу прийшла правозахисна організація “Праве діло”, яка безоплатно взялася за мій кейс і досі супроводжує справу в судах, за що я їм дуже вдячний.
Скільки ви витратили на послуги першого адвоката і що вона обіцяла вам натомість?
Юрій Зайцев: Я віддав їй усі заощадження – 35 тисяч доларів (це гроші від продажу квартири в Білорусі та кредитні кошти). Адвокат заявляла, що має знайомих у Службі безпеки України, що має нібито впливового знайомого зі зв'язками в силових структурах і в міграційній службі. І за цю суму вона обіцяла займатися моїм захистом у суді, а також вирішити питання із ДМС.
Чи ви подавали скаргу на неї?
Юрій Зайцев: Так. Коли від ДМС довго не було звісток, у мене почали закрадатися підозри. Я зняв на приховану камеру нашу зустріч із адвокатом у мене вдома. І її шантаж, погрози та передача грошей (були розписки) – усе було задокументовано.
З цими доказами далі я звертався до поліції та Державного бюро розслідувань. Але мені відмовили у відкритті кримінальної справи. Слідчий відкрито заявляв, що вона ж адвокат – отже, щось вигадає.
Коли мою справу взяли правозахисники, ми звернулися до кваліфікаційної дисциплінарної комісії Одеської області, яка видала Ірині Євдокимовій ліцензію адвоката. Показали їм усі відео та розписки. І колегія адвокатів позбавила шахрайку ліцензії.
Далі ми подали до суду на стягнення коштів. Адвокатша навіть не приходила на засідання, намагалася затягувати процес. Попри все ми виграли суди проти неї. Але коли настав час стягувати кошти, ніхто нічого не робив. Ні поліція, ні виконавець не намагалися знайти шахрайку. Може, й справді у неї були якісь зв'язки в силових структурах, які дозволили їй вийти сухою з води?
Чому ви вирішили піти на війну добровольцем?
Юрій Зайцев: Незадовго до повномасштабної війни зрозуміли, що щось буде. РФ стягувала війська до кордонів України, у Білорусі розташували великий контингент, там постійно проходили масштабні навчання. І всі розуміли, що є великий ризик наступу.
На той час діаспора білорусів в Одесі проходила військову підготовку з різними парамілітарними організаціями, Нацкорпусом. Ми ще тоді позначили свою позицію – якщо щось трапиться, то ми долучимося до українських сил оборони і братимемо участь у цій війні на боці України.
24 лютого 2024 року не було жодних сумнівів, що робити і куди тікати. Ми знали, де зустрічатимемося, у всіх уже були зібрані речі та запаси. Декілька перших діб я був у лавах самооборони Одеси, ми патрулювали місто, допомагали військовим, окопували кулеметні точки, займалися облаштуванням захисних споруд. Тоді російські війська вже наближалися до Миколаєва, і я зрозумів, що хочу воювати проти окупантів зі зброєю в руках. Я просто пішов до одеського військкомату та висловив бажання вступити до лав Збройних Сил України.
І відсутність документів не завадила взяти вас до армії?
Юрій Зайцев: Це досить незвичайна та цікава історія – мені просто пощастило, що мене прийняли на службу!
Коли я прийшов у військкомат вперше, мені відмовили, тому що до лав ЗСУ може вступити або людина з військовим квитком України, або з паспортом України, або іноземець, який уклав контракт. З документів у мене була лише довідка від міграційної служби, що я в них на обліку та легально перебуваю в Україні – військкомат мені відмовив.
Але я вирішив не здаватися і домігся розмови з головним у військкоматі. Пояснив ситуацію, розповів, що є політичним біженцем, що не хочу сидіти осторонь. Мені пішли назустріч – наступного дня мене оформили, видали військовий квиток, відвезли до військової частини, а незабаром я уже виїхав на перше бойове завдання.
Як виявилося згодом, помилково мене взяли до армії як військовозобов'язаного України, тобто мобілізували, а не підписали контракт. У перші дні вторгнення нікого не цікавили бюрократичні нюанси та документи. Усі були зацікавлені насамперед у безпеці країни.
Вас уже звільнили з-під арешту на момент початку служби в армії?
Юрій Зайцев: До початку війни я був під нічним домашнім арештом. Коли почалася повномасштабка, мені не продовжили запобіжний захід, термін арешту був закінчений. Я зв'язався з наглядачами, які підтвердили, що я вільний і можу здати браслет. Хоча до цього прокуратура завжди виступала проти пом'якшення запобіжного заходу.
Мій правозахисник порадив повідомити прокурорів, що я не зник, не втік, що я в армії. Прокурорам написали листа, я прикріпив армійські документи. Але коли прокуратура про це дізналася, вони зібрали делегацію та приїхали до командування частини. Вимагали віддати мене. Я був на бойових, і командування їм відмовило. Тоді представники прокуратури домоглися у військкоматі скасування наказу про мою мобілізацію через 2 тижні після початку війни. З цим документом прокуратура повернулася до мого командування, але отримала чергову відмову. Прокурори дзвонили до Міноборони, дійшли до командування бригади, штабу ВМС, відволікали від роботи. Звісно, військовим це не подобалося.
Уся ця історія тривала 9 місяців, поки я не підписав контракт із військовою частиною.
Ви є військовослужбовцем ВМС ЗСУ, чому не захотіли служити в інтернаціональному легіоні?
Юрій Зайцев: Коли розпочалася війна, ще не було таких структур як інтернаціональний легіон чи окремих підрозділів білорусів. Я просто пішов у військкомат і поряд з іншими українцями, які теж прийшли у військкомат, відправився за розподілом.
За кілька тижнів я зв'язався з побратимами білорусами, які тоді тільки формували полк Калиновського в його первісному вигляді. Спочатку вони були добровольцями і теж не мали офіційного оформлення, хоч і захищали суверенітет України зі зброєю в руках. Лише згодом ухвалили зміни до законів і вони стали членами бойових підрозділів офіційно. А я на той момент уже давно перебував на службі і не міг приєднатися до них.
Коли почалася ваша “війна” із Державною міграційною службою?
Юрій Зайцев: У серпні 2021 року, коли я дізнався про відмову ДМС у наданні статусу захисту, ми з правозахисниками вирішили оскаржити це у суді. Буквально у лютому 2022 року, за кілька днів до повномасштабної війни, ми виграли суд першої інстанції у Державної міграційної служби. Суд ухвалив, що ДМС має переглянути мою особисту справу. Міграційна служба вирішила оскаржити рішення суду – але безрезультатно. Апеляція також стала на нашу сторону у липні 2022 року.
Коли я пішов воювати, то надав ДМС всю інформацію про те, де я і чим займаюсь. Попри це міграційка призначила мені додаткову співбесіду у них, а повідомила про це листом на адресу проживання, не вказавши навіть номера телефону. При цьому вони знали, що я в армії і фізично не можу побачити цього листа. Звісно, цю співбесіду я пропустив. Я зв'язався з ДМС, нагадав, що служу і попросив про повторну співбесіду. Чиновники пішли мені назустріч і я пройшов цю співбесіду взимку 2023 року. Далі мені призначили додаткову співбесіду в СБУ, яку я теж пройшов, отримав відповідний документ (його я надав ДМС України та його прикріпили до моєї справи). Далі я служив і не вникав, як там справи в міграційці.
Минуло півроку (а саме від 3 до 6 місяців дається ДМС на перегляд справи), а від чиновників не було новин, я почав активно дзвонити до свого інспектора ДМС. Він нічого не знав, чи давав формальні відмови. А моїм юристам міграційна служба відмовлялася відповідати, хоч знала, що вони є моїми законними представниками.
У результаті виконавча служба з Мін'юсту відкрила справу на ДМС – адже час минув, а міграційна служба не виконує приписів суду. ДМС також ігнорувала рішення виконавця, який зобов'язав її протягом десяти днів виплатити витрати за невиконання рішення суду.
Тоді я вирішив звернутись до ЗМІ. Журналісти домовилися з головою міграційної служби на Одещині Оленою Погребняк про зустріч у моїй справі. Я попросив звільнення і приїхав, але в офісі керівництва нібито не було. Там, мабуть, не очікували, що я зможу вирватися. Інспектор ДМС розводив руками, казав, що “справа у Києві, а я нічого не знаю”.
Приблизно в той же час мені зателефонував представник СБУ і запросив терміново з'явитися до них на важливу бесіду. Однак, командування мене не відпустило. Сказало, хай відправляють офіційну повістку.
Чим закінчилася історія з бесідою СБУ? Чи правда, що на вас чинили тиск і погрожували?
Юрій Зайцев: Десь через тиждень після того, як я відмовився розмовляти із СБУ, це було влітку 2023 року, моєму командуванню зателефонували з контррозвідки та сказали, що мене викликають. Ми з командиром приїхали до Одеси. Виявилося, що співробітники СБУ через Міноборони ініціювали перевірку моєї особи (а саме, як я потрапив на службу, як опинився в Україні тощо). На службі я був легально, всі підстави були законні - тому я повернувся назад на точку бойового чергування.
Але не минуло й тижня, як мене знову викликали у контррозвідку. У будівлі на мене чекав штатний співробітник контррозвідки та невідомий чоловік, який показав посвідчення голови підрозділу Державної міграційної служби з Києва.
Він розпочав зі мною розмову у найкращих традиціях білоруського КДБ, намагався тиснути та погрожувати. Показав мені відмову від Державної міграційної служби у наданні статусу додаткового захисту. Вимагав прийняти це як даність, не висвітлювати свою справу у ЗМІ. Вимагав зупинити суди з міграційною службою та сидіти тихо. Запевняв, що якщо я виконаю їхні умови, то після війни мені дадуть статус біженця. Я відмовився від такої пропозиції. І тоді він почав відверто погрожувати: якщо я не зупинюся, то вони знайдуть помилку у підписанні контракту з армією, мене звільнять зі служби, а вже у цивільному житті влаштують проблеми.
Я розумів, що ці погрози не безпідставні, якщо ці люди мають можливість підняти з ніг на голову Міноборони, влаштувати мені зустріч через контррозвідку і приїхати з Києва просто, щоб поговорити. Не було сумніву, що саме через СБУ організували цю акцію. Хоча самих співробітників СБУ я не бачив. Але мені відомо, що всією цією історією та співпрацею з ДМС займався відділ Т СБУ – саме цей відділ спецслужби нещодавно був спійманий на незаконному стеженні за командою журналістів BIHUS.info.
Я повернувся на місце служби і того ж вечора мені прийшла вже офіційна відмова від міграційної служби. При цьому ДМС сфальсифікувала цей документ. Його оформили заднім числом, коли ще не було рішення виконавця про стягнення із ДМС коштів. Таким чином вони підробили документ та самостійно скасували стягнення і рішення виконавця. Ми зверталися щодо цього до Уповноваженого з прав людини в Україні, але там давали формальні відписки, нібито вони не знайшли жодних підтверджень незаконних дій ДМС.
При цьому міграційна служба ще в першій відмові вказала, що у Білорусі все добре з правами людини, що там немає беззаконня та що правозахисні структури там працюють без проблем. Нагадаю, що тоді був 2020 рік – масштабні протести у Білорусі, масові арешти, побої та викрадення людей.
Ви окаржили нову відмову міграційної служби у суді?
Юрій Зайцев: Ми вирішили боротися за свої права у суді. За кілька місяців засідань ми виграли позов до Державної міграційної служби.
Але цього разу ми не просили суд змусити ГМС переглянути справу, а оспорювали відмову та просили одразу надати мені статус додаткового захисту. Було ясно, що чекати на позитивне рішення від міграційки безсенсово. Адже вони вже пішли на незаконні дії, підключили свій ресурс у силових структурах, щоби не виконувати приписи суду та закону.
Суд першої інстанції постановив скасувати рішення міграційної служби про відмову та вирішив надати мені особливий статус додаткового захисту. Але міграційна служба подала апеляцію та виграла її.
При цьому апеляційний суд не вважав за вагомі майже всі причини, через які ДМС мені відмовила у статусі. А нову відмову міграційна служба мотивувала тим, що:
1) Я перебуваю у міжнародному розшуку
2) Що СБУ вважає недоцільним і проти надання мені будь-яких статусів через те, що я не з'явився на співбесіду СБУ (хоча я пройшов ту співбесіду і в ДМС навіть є про це документ)
3) Я є комбатантом.
Саме останній пункт був найважливішим для апеляційного суду. Суд вважав, що оскільки я комбатант, то не можу претендувати на статус міжнародного гуманітарного захисту. Хоча насправді я і не претендував на цей статус.
Ми з юристами просили надати мені додатковий захист, який видається не на підставі конвенції ООН щодо біженців 1951 року, а на підставі відповідного закону - а саме п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України No3671-VI та в юрисдикції України. Тобто, суд чомусь проігнорував наявність закону України, який регулює це питання.
Що ви плануєте робити далі?
Юрій Зайцев: Ми маємо намір йти до Верховного суду та оскаржувати рішення апеляції.
Проблема у тому, що справи міграційної служби Верховний суд не розглядає. Однак є виняток, коли справа має велику суспільну важливість. А це саме такий кейс.
Тисячі іноземних добровольців відгукнулися на заклик президента Володимира Зеленського їхати до України, захищати її суверенітет та воювати проти окупантів у 2022 році. І раніше з 2014 року за Україну воювали сотні іноземців. Вони служать, віддають своє життя та здоров'я, але не можуть отримати захист від країни, яку вони захищають. Тим часом на батьківщині таким добровольцям часто загрожує реальна небезпека. У Білорусі, Росії, Казахстані найманство карається кримінально. Навіть більше, РФ і Білорусь – це диктаторські авторитарні режими, де опинитися за ґратами можна через повідомлення в екстремістському чаті чи через мем. До того ж у Білорусі досі існує смертна кара.
І попри все це сьогодні Україна жодного разу за час існування не надала іноземним захисникам, які воювали за її суверенітет, статус додаткового захисту, будучи комбатантами. Хоча відповідний закон є, але він не працює, блокується співробітниками Державної міграційної служби, судами. І фактично в Україні немає жодного правового акта, який заважав би надати додатковий захист комбатанту, не торкаючись міжнародного законодавства, конвенції ООН тощо.
Державна міграційна служба вважає, що іноземним добровольцям не потрібен такий статус, оскільки вони мають військовий квиток….
Юрій Зайцев: У мене є військовий квиток та довідка з міграційної служби, але це не посвідчення особи. Я не можу відновити свої права водія, не можу купити авто, не можу нічого оформити у нотаріуса. Не можу навіть відкрити рахунок у банку, щоб отримувати грошове забезпечення у ЗСУ - мені доводилося отримувати гроші на інших осіб.
Але голову ДМС комфорт людей, які воюють за Україну, не хвилює. Вона взагалі називала злочинцями більшість іноземців, які подаються на біженство. При цьому усі знають про тотальну корумпованість цієї структури, коли посвідки на проживання чи громадянство продавалися незрозуміло кому. А люди, які щодня ризикують життям заради України, не можуть домогтись навіть статусу додаткового захисту.
Днями прозвучала офіційна заява, що усім воюючим іноземцям та їхнім родинам буде надано громадянство за бажання. Але ніхто не каже, коли це станеться і які умови. І по-друге, виникають сумніви, чи це працюватиме взагалі, бо навіть закон про додатковий захист не працює.
Тому я закликаю громадськість, Державну міграційну службу, Мін'юст, Верховну Раду, президента України звернути увагу на нашу проблему та уладнати це питання. Адже воно стосується життя та перспектив тисяч іноземних добровольців.
⚡⚡⚡Увесь інсайд та актуальна інформація на нашому Телеграм-каналі, а також бонуси та швидкі новини.
