В останні тижні окуповані ще з 2014 року райони українського Донбасу (Донецьк, Луганськ і прилеглі території) опинилися на межі енергетичного колапсу. Місцева «влада» навіть запровадила режим надзвичайної ситуації, тому що на момент вечора 22 листопада значна частина населення (65%) залишилася без світла.
Сотні трансформаторних підстанцій виведені з ладу, комунальні служби змушені переходити на аварійні графіки енергопостачання, а багато населених пунктів проводять дні в майже повному блекауті. Тобто так само, як і українці по ту сторону лінії зіткнення.
Причина — удари по ключових об'єктах генерації регіону, а саме по Зуївській і Старобешівській ТЕС. Перша атака, що призвела до значного знеструмлення, відбулася 13 листопада. Потім було два масованих удари 18 і 22 листопада відповідно.
Варто зазначити, що Україна раніше практично не завдавала цілеспрямованих ударів по енергетичній інфраструктурі на окупованих територіях. Сумнозвісні «8 років бомбили Донбас» — це казки російської пропаганди, а не об'єктивна реальність. Але зараз, як ми бачимо, ця логіка змінилася.
Чому ж Київ перейшов до прямих і прицільних ударів по енергосистемі окупованого Донбасу? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Асиметрична відповідь на енергетичні атаки РФ
Зміна української тактики безпосередньо пов'язана з ескалацією російських обстрілів критичної інфраструктури на підконтрольній Києву території. За останні місяці удари по українських електростанціях, підстанціях та енергетичних вузлах стали регулярними, спричинивши тривалі відключення світла майже по всій країні.
Росія використовує енергетику як інструмент тиску. Навіть українська столиця сьогодні сидить без світла в середньому по 12-16 годин на добу. В багатьох центральних і східних регіонах ситуація така ж важка. А після недавніх обстрілів Західної України дефіцит енергосистеми дістався і туди.
Україна довгий час відповідала досить стримано — принаймні, вона точно уникала атак по об'єктах, розташованих на власній території, нехай і тимчасово окупованій. Однак в умовах затяжної війни виникає політична та військова логіка асиметричної відповіді.
Оскільки по глибокому російському тилу доволі складно вдарити масовано і успішно, а блекаут у Москві поки що залишається фантазією, Київ переніс удари в зону, де Росія має серйозні вразливості. А саме — на тимчасово окуповані території Донеччини.
Зуївська та Старобешівська ТЕС — це ключові вузли не лише для побутового електропостачання Донецька та прилеглих районів. Це «хребет» всієї системи, яка живить місцеву інфраструктуру, окупаційну адміністрацію, логістику та військову промисловість, інтегровану з російським ВПК. Разом ці станції сукупно видають у мережу 2500 МВт, або ж 2,5 ГВт.
Для розуміння масштабів: станом ще на 2014 (!) рік загальна потужність підстанцій на всій території Донбасу становила 3,7 ГВт, а загальне споживання всього цього регіону складало до 6,7 ГВт максимум. Тобто з ураженням цих двох станцій фактично руйнується майже дві третини всієї генерації окупованих частин Донеччини станом на сьогодні.
Разом із житловими будинками, де живуть звичайні люди, знеструмленню піддаються також промислові підприємства, ремонтні бази, склади, центри зв'язку, котельні, фільтрувальні станції, тощо. Порушуються цілі ланцюжки, які працюють на забезпечення військ РФ. Все це стає локальною катастрофою для регіону.
Окрім суто військової логіки, з політичної точки зору удари мають і певний символічний сенс. Москва послідовно стверджує, що Донбас — це її територія, що «Росія тут назавжди» і це нібито російський регіон. Київ же в свою чергу демонструє протилежне: контроль РФ не є сталим і стабільним, а енергетична безпека регіону відверто вразлива і досі залежить від рішень України.
Енергія Донбасу — на плечах РФ
Варто розуміти, що енергопостачання на окупованих територіях вже багато років не пов'язане із загальною українською енергосистемою. Ще у 2017 році мережі перенаправили, а місцеві ТЕС стали працювати в режимі окремих кластерів, зав'язаних на Росію.
Електроенергія, вугілля, ремонтні потужності, логістика і обслуговування обладнання — все це тепер приходить не через Харків, Київ чи Дніпро в Україні, а через Ростов-на-Дону, Краснодар та інші регіональні диспетчерські центри РФ. Тому будь-який удар по інфраструктурі Донбасу вже не сприймається як суто удар України по власній системі. Сьогодні це перш за все удар по Росії.
Це прямий виклик Кремлю, який узяв на себе роль «енергетичного опікуна» та оператора окупованих територій. Якщо Москва відповідальна за Донецьк і Луганськ, то й відповідальність за блекаути теж лягає на неї. Принаймні, Росія використовує таку ж саму логіку, коли атакує Україну, як це сталося в ніч на 25 листопада у Києві, а також на Дніпропетровщині, Харківщині, Одещині, Чернігівщині та Черкащині.
Для самої РФ така ситуація створює низку хоча й не критичних, але все ж таки проблем. Щоб підтримувати бодай мінімальні стандарти життя в окупованому регіоні, потрібні мобільні електростанції, ремонтні бригади, постійні постачання обладнання та палива. Але в умовах війни ці процеси стають вкрай складними.
Будь-який новий удар відкидає російські зусилля назад на тижні, а то й місяці. Крім того, саме окупаційні адміністрації змушені будуть пояснювати місцевим мешканцям, чому їхні міста занурюються в темряву.
Для прикладу, у тому ж Донецьку вже багато років катастрофічна ситуація із водопостачанням: за дуже жорсткими графіками подається звичайна вода з кранів. Тепер до цих проблем додалося і світло.
Для України це також важливий елемент інформаційного протистояння. Адже постає питання: якщо Російська Федерація не може стабілізувати і захистити окуповані території навіть у базовому, побутовому сенсі, то що вже говорити про все інше?
Думка експерта
Військовий експерт Олег Жданов зазначає, що політична та інформаційна складова грають не останню роль у подібних ударах ЗСУ. Однак перш за все логіка суто військова та економічна.
«Військові частини споживають електроенергію. Ремонтні бази, де здійснюється обслуговування техніки, залежать від електроенергії. А тягові підстанції, які забезпечують електротягу на залізницю, по якій йдуть військові вантажі? І так далі. Вони всі залежать від електроенергії. Вся інфраструктура окупантів на непідконтрольній Донеччині. Це дуже важлива робота. Ті ж самі військові частини споживають банально воду. Немає води без електрики — немає нічого: каналізації, індивідуальної гігієни, а як готувати їжу без води?... Удари по енергетичним об'єктам окупованого Донбасу лише в другу чергу мають дійсно певне політичне значення. Але в першу чергу тут суто військово-економічна логіка», — впевнений Олег Жданов.
Морально-етичні питання і ціна воєнних рішень
Однак не варто забувати, що вся вищезгадана логіка не знімає з порядку денного деякі морально-етичні питання. Донецьк, Луганськ та прилеглі території — це все ще Україна. До того ж як за українським законодавством і Конституцією, так і за міжнародним правом.
Люди, які живуть там, залишаються громадянами України, якими б паспортами вони не користувалися. Багато хто з них за роки війни пережили втрату близьких, власних домівок та загалом всього звичного світу.
Коли Україна б'є по енергетичних об'єктах на цих територіях, вона суто з формальної точки зору завдає удару по самій собі. По суті — знищує інфраструктуру, яку в перспективі доведеться відновлювати вже Києву після потенційної деокупації. Це важке рішення, і хоча воно ухвалюється під тиском жорстоких обставин, від цього нікому не легше.
Існує, втім, й інша сторона — долі звичайних людей. Вони опиняються в темних квартирах, непрацюючих лікарнях, без опалення, води та зв'язку. Вони не ухвалюють рішення на рівні держав чи навіть місцевих «органів влади», не визначають політику окупаційних адміністрацій, не командують армією РФ. Але саме вони несуть на собі основний тягар війни.
В цьому полягає ключова больова точка сучасної війни: те, що виглядає виправданим і зрозумілим на рівні держави, стає трагедією на рівні простих людей. Моральна дилема перетворюється на жорстоку реальність, а війна стирає межі між «правильно» і «неправильно», залишаючи лише «доцільно» і «недоцільно». І в цих умовах удари по енергетиці стають лише інструментом, який Україна може використовувати — нехай і з усвідомленням усіх наслідків.
